З життя
Забутий номер телефону

Твій номер забутий
— Мамо, ну скільки можна?! — Галина кинула на стіл свій телефон так, що екран блимнув і згас. — Кожного дня одне й те саме! Кожного чорта день!
— Галю, серденько, я ж не навмисне… — Марія Степанівна стиснула в руках свій старий кнопковий телефон, з якого вже стерлися цифри. — Просто знову забула. Пам’ять вже зовсім не та.
— Забула! — Галина схопилася з дивана, пройшлася кімнатою. — Мамо, я ж тобі сто разів пояснювала! Натискаєш зелену кнопку, коли телефон дзвонить. Зелену! Не червону, не блакитну, а зелену!
— Я натискала зелену…
— Ні, мамо, ти натискала червону, бо я чула короткі гудки. Це значить, що ти відкинула дзвінок!
Марія Степанівна безсило подивилася на доньку, потім на свій телефон. Маленький, чорний, із кнопками, які їй здавалися то занадто дрібними, то занадто яскравими. Вона пам’ятала часи, коли телефон був один на всю комунальну квартиру, стояв у коридорі, і всі сусіди чергувалися, щоб поговорити. Тоді все було простіше.
— Доню, а може, мені й не потрібен цей телефон? — тихо запитала вона. — Раніше ж якось жили без нього.
— Мамо! — Галина зупинилася, подивилася на неї з таким болем, ніби почула щось страшне. — Як це не потрібен? А якщо з тобою щось станеться? А якщо я хвилюватимусь? А якщо…
— Гаразд, гаразд, — поспішно погодилася Марія Степанівна. — Будь вчитися. Покажи мені ще раз.
Галина сіла поруч із матір’ю, взяла її телефон у руки. Пальці в неї були довгі, доглянуті, з манікюром, який Марія Степанівна завжди вважала занадто яскравим. А її власні руки — у пігментних плямах, із вузлуватими пальцями — виглядали поряд із дочкиними зовсім старо.
— Дивись, мамо. Коли телефон дзвонить, запалюється екран. Бачиш? Ось тут, ліворуч, зелена кнопка з трубкою. Це значить «відповісти». А праворуч червона кнопка з трубкою — це «відхилити». Запам’ятай: зелена — так, червона — ні.
— Зелена — так, червона — ні, — слухняно повторила Марія Степанівна. — А якщо я переплутаю?
— Не переплутаєш, — зітхнула Галина. — Спробуй запам’ятати так: зелений колір — як трава, як листя, це життя, це добре. Червоний — як кров, як небезпека, це погано.
— Зрозуміло, — кивнула Марія Степанівна, хоч їй було зовсім не зрозуміло, до чого тут трава і кров. — А як мені подзвонити тобі?
— Мамо, ми це вже проходили. Натискаєш на моє фото в телефонній книзі. Бачиш, я тобі налаштувала? Ось моє фото, під ним написано «Галина донька». Натискаєш, і телефон сам набере мій номер.
Марія Степанівна подивилася на екран. Там дійсно було фото Галини — усміхненої, молодої, гарної. Зовсім не такої, як зараз, втомленої та роздратованої.
— А якщо я забуду, де твоє фото?
— Мамо, воно ж перше в списку! На самому верху!
— Добре. А якщо телефон зламається?
— Не зламається, — Галина потерла скроні. — Мамо, давай я краще номер на холодильнику напишу. Великими цифрами. БудВони сиділи так довго, коли раптово телефон Марії Степанівни задзвонив знову — і цього разу вона без вагань натиснула зелену кнопку.
