З життя
– Забирай дітей і йди звідси! – ультиматум коханки чоловіка.
– Забирай дітей і йди звідси! – ультиматум від коханки чоловіка.
Наталя поверталася додому після роботи. Як завжди, вона забрала Мишка і Оленку з дитячого садочка. Близнюки були неймовірно радісні, що і Наталі піднімало настрій, але вона й подумати не могла, що на неї чекає вдома…
Вставивши ключ у замок, Наталя помітила, що двері квартири відчинені. Вона насторожилась і сказала дітям триматися поряд. Трохи відчинивши двері, вона зазирнула всередину. Було тихо. Наталя рушила до кімнати, яку ділила з чоловіком, і на зустріч їй вийшла висока світловолоса дівчина. Наталя відсахнулася, закриваючи дітей руками.
– Ну нарешті ти прийшла, – сказала незнайомка, – я вже втомилася від очікування. Знала б, то приїхала б пізніше. Але час поговорити настав.
Наталя кілька разів кліпнула, намагаючись зрозуміти, чи це не сон.
– Хто ви? – розгублено запитала вона. – Як ви сюди потрапили? Я зателефоную в поліцію. – Починаючи повертатися до тями, Наталя дістала телефон, щоби набрати 102, але дівчина вирвала його з рук і роздратовано сказала:
– По-перше, квартира тепер не твоя, а моя разом з Петром; по-друге, чого варта твоя поліція? Ключі дав мені Петро, він сказав, що я можу почекати на його повернення. Але чекала я більше на тебе. – Дівчина посміхнулася.
– Яке право ви маєте так зі мною говорити? Звідки ви знаєте Петра? Ви його давня знайома? – Наталя з невідомим почуттям дивилася на непрохану гостю, не розуміючи, чому чоловік не попередив її про присутність когось у їхньому домі.
– Так, знайома, але не стара, а достатньо нова. Всього рік знайомі, притому близькі настільки, як ти навіть уявити не можеш. – Дівчина хитро посміхнулася і додала: – Марія, приємно познайомитись, я коханка твого чоловіка. – Вона простягла руку, але Наталя не відреагувала.
Здавалося, що в момент, коли ця остання фраза прозвучала, світ Наталі завалився. Вона думала, що в родині панує любов і гармонія, що з Петром у них все гаразд, вони розуміють і підтримують одне одного. А виявляється, він так довго обманював її, зраджував і брехав. Сльози з’явилися в кутиках очей, але Наталя зусиллям волі стрималася, не показавши емоцій перед тією, що руйнувала її сім’ю.
– І що вас привело сюди? – Спокійно запитала Наталя. – Ви ж не маєте на неї жодних прав. По документах квартира належить мені й дітям, Петро з’явився вже після її придбання. Тому і прав на неї у нього нема. Раціонально буде, якщо ви повернетеся до себе, а ввечері Петро збере речі та переїде.
Коханка тільки усміхнулася. Вона оглянула дітей, що стояли позаду Наталі, мовчазно і нерозуміючи всієї серйозності конфлікту.
– Думаєш, у Петра немає прав на цю квартиру? У мене батько адвокат, і незабаром, квартира може стати загальною…або ж тільки його, якщо ти не підеш. І тоді твоїм дітям нічого не дістанеться.
Все в Наталі похололо. Вона чудово усвідомлювала, що за сім років сімейного життя можна знайти момент, який би дозволив вважати квартиру спільною власністю. Вони ж разом робили дорогий ремонт. Невже коханка чоловіка може отак легко виставити її на вулицю?..
– Послухайте, – зло відповіла Наталя, – доки ви мені не покажете судовий висновок, на підставі якого я повинна покинути цю квартиру, можете не сподіватися, що я вигадаю виконати ваші безглузді вимоги. Це – моя власність, і я залишуся тут, скільки захочу. – Після цих слів вона розвернулась, почала знімати взуття і допомагати дітям роздягтися. – Зачекаємо Петра, потім разом вирішимо як жити далі.
– Ти що, мене не зрозуміла?! – Марія підійшла ближче до Наталі. – Забирай дітей і йди звідси! Ти тут нікому не потрібна! Йому потрібна я! А ти – залишки минулого, які час стерти з його життя! – Її зневажливий погляд не хвилював Наталю, що спокійно допомагала дітям.
– Оленка, Мишко, йдіть до своєї кімнати пограти, а я поговорю з тіткою. – Наталя підштовхнула дітей у потрібному напрямку і перевела погляд на Марту. – Повторюю ще раз: я не збираюся йти. Петро прийде з роботи, і тоді вирішимо це питання. Ви можете залишитися, оскільки він запросив вас у гості, але командувати не дозволю. Це моя квартира. Запам’ятайте. І в мене є теж зв’язки, тож не варто розмовляти зі мною таким тоном.
Після Наталя вирушила до кімнати дітей. Здавалося, що така реакція Марію здивувала, вона очікувала зовсім іншого і не мала, що сказати у відповідь.
Минуло кілька годин. Пролунав звук повороту ключа в замку. Ввійшов Петро. Марія не вийшла його зустрічати, це було зрозуміло з повної тиші в коридорі, тому вийшла Наталя. Вона спокійно обійняла чоловіка, але не поцілувала його, як зазвичай, що викликало у нього напруження.
– Щось сталося? – Запитав він занепокоєно.
– Так, чомусь це щось не вийшло з вітальні.
Чоловік здивовано оглянув Наталю. Вона додала:
– Твоя коханка з’явилася і заявила, що ми з дітьми повинні піти, залишивши квартиру вам. Але на це я не згодна, тому, якщо ви бажаєте щасливого подружнього життя, доведеться судитися. – Вона байдуже дивилася на чоловіка, помічаючи, як змінюється вираз його обличчя – від здивування до крайнього занепокоєння.
– Яка коханка? Який розвод? Про що ти загалом говориш? У мене ніколи не було коханки, Наталя, ти що. У тебе немає температури.
Здавалося, Петро не брехав. Він навіть доторкнувся до чола дружини, аби впевнитися в її здоров’ї. І в цей момент із кімнати вийшла незвана гостя.
– Марія? – Зненацька промовив Петро. – Що ти тут робиш?
– А, значить, ви все ж знайомі? – Сказала Наталя. – Ну, вона так і сказала. Хоча дивно, що ти здивований, адже сам дав ключі від нашої квартири.
Розгубленість Петра ставала помітнішою.
– Ну так, ми ж разом вирішили дати ключі Владові та його дівчині, щоб вони доглядали за квітами під час нашої відпустки. – Петро подивився на дружину. – Ти ж не була тоді проти. Що зараз не так? Це ж дівчина Влада, але я не розумію, звідки цей спалах про коханку? Що відбувається?
– Я збрехала… – стиха промовила Марія, опустивши голову, після чого почала все розповідати.
Виявилося, що дівчина розійшлася з Владом і не знала, куди піти, згадавши про ключі, які Петро не забрав, вирішила піти до його квартири. Петро їй сподобався з першої зустрічі. І тому вона вирішила спробувати його спокусити, а дружину з дітьми виселити, сказавши, що вона – коханка.
Марія стояла, опустивши голову й переминаючись з ноги на ногу. Їй було соромно за брехню і спробу вдертися в чужу сім’ю.
Наталя дивилася на неї з болем. Дівчина явно переживала важкі часи в особистому житті й шукала виходу, хоч і ненайкращим чином. Наталя вирішила дати їй шанс усе виправити.
– Марія, – лагідно сказала вона, – я розумію, що вам зараз непросто. Але брехня й обман ніколи не ведуть до добра. Давайте сядемо, вип’ємо чаю і поговоримо як дорослі люди.
Марія здивовано підняла голову. Вона очікувала зовсім іншої реакції – криків, образ, можливого виклику поліції. Але Наталя запропонувала чай. Марія розгублено кивнула і пішла на кухню.
За чашкою гарячого чаю Наталя лагідно, але настійливо розпитала Марію про її стосунки з Владом і про відвідини цієї квартири. Поступово слово за словом виплила вся правда – ревнощі Влада, його причіпки через дрібниці, холодність у стосунках і, зрештою, жорстокий розрив.
– Я просто не знала, куди подітися, – схлипуючи сказала Марія. – А тут ці ключі… І ваш чоловік мені завжди подобався. Я сподівалась – може вийде…
Петро мовчки слухав її сповідь. Коли Марія замовкла, від глибокого зітхання промовив:
– Розумію, як вам зараз важко. Але те, що ви намагалися зробити – не вихід. Ви могли зруйнувати мою сім’ю, моє життя. Брехня і зрада не принесуть вам щастя.
– Знаю, – тихо відповіла Марія. – Мені дуже соромно…
– Нічого, – заспокійливо сказала Наталя. – Головне – ви зрозуміли свою помилку. Помилки властиві людям. Тепер справа за малим – треба усе виправити.
Марія повернулася до подруги, а за кілька днів влаштувалася секретарем у невелику фірму.
Поступово в її душі знайшов місце спокій. Вона усвідомила, що сім’я і порозуміння набагато важливіші за жагу і авантюри. І що справжнє щастя не приходить із обманом і лицемірством.
Часто вона навідувалася до Наталі, Петра і дітей – ті стали для неї майже як рідні за цей час. Незабаром у Марії зав’язався роман із сусідом по будинку – порядним і надійним чоловіком.
А Наталя з Петром і далі жили в любові й злагоді, подаючи приклад своїм дітям.
Так часом буває – здається, що біда прийшла в дім, але перетворилася на благо для всіх. Головне – зустріти її з добротою і мудрістю, не піддаючись гніву. Тоді будь-які труднощі можна подолати.
The Manor Smelled of French Perfume and Lovelessness. Little Lizzie Knew Only One Pair of Warm Hands—Those of the Housemaid Nora. But One Day Money Went Missing from the Safe, and Those Hands Disappeared Forever. Twenty Years Passed. Now Lizzie Stands at a Doorstep Herself—With a Child in Her Arms and a Truth That Burns in Her Throat… *** The Scent of Dough Was the Scent of Home. Not the grand house with marble staircase and three-tiered chandelier where Lizzie spent her childhood—but a real home. The one she’d dreamed up while sitting on a kitchen stool, watching Nora’s work-worn, red hands knead the elastic dough. “Why does dough breathe?” five-year-old Lizzie would ask. “Because it lives,” Nora would reply, not pausing in her work. “See how it bubbles? It’s happy it’s going into the oven. Odd, isn’t it? Being happy for the fire.” Lizzie hadn’t understood then. But now—she understood. She stood by the edge of a broken country road, clutching four-year-old Michael to her chest. The bus had gone, leaving them in the pale February twilight, surrounded by that particular village silence where you can hear snow crunching under a stranger’s boots three houses away. Michael didn’t cry—he’d almost forgotten how in the last six months. He only watched with solemn, grown-up eyes, and each time Lizzie shivered: Michael’s father’s eyes. His chin. His silence—always hiding something. Don’t think about him. Not now. “Mum, I’m cold.” “I know, darling. We’ll find it soon.” She didn’t know the address. Didn’t even know if Nora was still alive—twenty years had passed, a whole lifetime. All she remembered: “Pinewood Village, Sussex.” And the scent of that dough. And the warmth of those hands—the only ones in the big house that stroked her head just because, for no special reason. The lane led past sagging fences. Here and there, yellow lights glowed in windows—dim, but alive. Lizzie stopped at the last cottage—because her legs couldn’t go any farther, and Michael had become much too heavy. The gate creaked. Two snow-covered steps to the porch. The door—old, warped, paint peeling off. She knocked. Silence. Then—shuffling footsteps. The sound of a bolt sliding back. A voice—cracked, aged, but achingly familiar, making Lizzie’s breath catch: “Who’s out there in the dark at this hour?” The door opened. A tiny old woman in a knitted cardigan over her nightgown stood on the threshold. Her face—like a baked apple, wrinkled a thousand ways. But her eyes—the same. Faded, blue, still alive. “Nora…” The old woman froze. Then slowly raised the same hardworking, knotty hand to Lizzie’s cheek. “Oh, my word… Lizzie?” Lizzie’s knees buckled. She stood, clutching her son, unable to utter a word—only tears running hot down her cold cheeks. Nora asked nothing. Not “where from?”, not “why?”, not “what happened?”. She simply took her old coat, hanging on a nail by the door, and wrapped it around Lizzie’s shoulders. Then gently lifted Michael—who didn’t even flinch, just watched with those dark eyes—and held him close. “There now, you’re home, my little sparrow,” she said. “Come in. Come in, love.”
The manor always smelled of French perfume and mutual indifference. Little Mary knew only one pair of kindly handsthose belonging...
Eager to Walk Down the Aisle: Alla’s Second Chance at Love, a Son in His Twenties, a Cheating Husband, and a Romance with Her Former Algerian Student—But Will She Choose Her Old Flame or a New Beginning?
Ellen was eager to get married againsuccessfully, this time. Her first go at matrimony hadnt exactly been a fairy tale....
Is the Orchid Really to Blame? “Polly, take this orchid or I’m throwing it out,” Kate said, carelessly picking up the clear pot from the windowsill and handing it to me. “Thanks, Kate! But what’s wrong with this orchid?” I was surprised. After all, three more gorgeous, well-tended orchids stood in her window. “It was a wedding gift for my son. And you know how that all ended,” Kate sighed heavily. “I know your Denis got divorced before their first anniversary. I won’t ask why—I bet it was a serious reason. Denis adored Tanya,” I said gently, not wanting to reopen a fresh wound. “I’ll tell you the full story one day, Polly. For now, it’s just too much,” Kate said, getting a bit teary. I brought the “banished” and “rejected” orchid home. My husband looked sympathetically at the wilting plant. “Why do you want that poor thing? There’s no life in it. Even I can see that. Don’t waste your time,” he insisted. “I want to revive it. Give it some love and care. You’ll see—soon you’ll be impressed by this orchid!” I replied, determined to breathe life back into the drooping flower. He winked playfully: “Who ever turns down a bit of love?” A week later, Kate called: “Polly, can I come over? I can’t keep this bottled up anymore. I want to tell you everything about Denis’s failed marriage.” “Of course, Kate. I’m here whenever you need me,” I assured her—remembering how she’d supported me through two rocky marriages of my own… After all, we’d been friends for years. Kate arrived within the hour, settled in the kitchen, and for hours, over a glass of dry wine, a mug of coffee, and some dark chocolate, she shared the whole, tangled tale. “I never imagined my ex-daughter-in-law was capable of such things. Denis and Tanya were together for seven years. Denis left Annie—who I adored, by the way—for Tanya, who was just stunning. He was absolutely besotted, following her around like a lovesick puppy. Tanya looked like a model—men couldn’t help but stare. But for all those years, they never had a child. I figured Denis wanted everything by the book—get married, then have kids. Denis is private, and we never pried. Finally, Denis told us: ‘Mum, Dad, I’m marrying Tanya. We’ve booked the registry office. I’m throwing a huge wedding—no expense spared.’ He was thirty. We were thrilled that he’d finally settle down. But, Polly, the wedding date had to be postponed twice—once Denis got sick, then I was held up at work. It felt odd, but Denis was glowing with happiness—I didn’t say anything. Denis even wanted to have a church wedding with Father Christopher, but the priest was called back to his home parish. Nothing was going smoothly. It seemed like the world was warning us… The wedding was spectacular, noisy, extravagant. Here—look at the wedding photo. You see that orchid? Glorious, in full bloom. Its leaves stood tall like soldiers. And now? Just limp rags remain of it. …Denis and Tanya planned their honeymoon in Paris, but right at the airport, Tanya was barred from leaving the country—something about an unpaid fine. Denis swatted away these troubles like flies. …But then Denis got seriously ill. Ended up in hospital, things looked grim. Doctors were at a loss. Tanya visited for a week, then bluntly told him: ‘Sorry, but I can’t handle being married to an invalid. I’m filing for divorce.’ Polly, imagine my son—bedridden—hearing that. But he only said: ‘I understand, Tanya. I won’t fight you.’ So they divorced. But Denis got better—thanks to a wonderful doctor named Peter. And Peter had a lovely 20-year-old daughter, Mary. At first, Denis turned up his nose: ‘She’s just a slip of a girl—not even pretty.’ ‘Give her a chance, son. Looks aren’t everything. You’ve already had a model for a wife…Better to be happy drinking water together than sipping honey in sorrow.’ …Time passed. Mary totally fell for Denis—called all the time, trailed after him everywhere. So we tried nudging them together—day at the park, barbecue, campfire. Denis looked miserable, barely noticing Mary’s devotion. I told my husband: ‘It’s hopeless. Denis is still obsessed with Tanya. She’s a thorn in his heart.’ …Three or four months later—ding dong! It’s Denis, holding that infamous orchid. ‘Here you go, Mum—remnants of past happiness. Do as you like with it—I’m done with it.’ I took it reluctantly and basically ignored it, blaming the poor flower for my son’s heartbreak. One day, a neighbour says: ‘Kate, I saw Denis with that petite girl. His ex-wife was more glamorous, for sure.’ But then Denis announced, hand-in-hand with Mary: ‘Meet my wife—Mary. We got married quietly at the registry office, then Father Christopher married us in church. Mum, Dad, no big fuss this time! It’s forever now.’ I pulled him aside: ‘Denis, are you sure you love her? Is this for revenge against Tanya?’ ‘No, Mum. I’m over it. That woman is my past—I’m done even saying her name. Mary and I are right for each other.’ And that’s the tale, Polly. Kate finished her story, right down to the last detail. …Two years passed. Life swept us along. But the orchid? It flourished again—blooming beautifully after care and love. Flowers know how to say thank you. I met Kate at the hospital maternity ward: ‘Hi, mate! What brings you here?’ ‘Mary just had twins—being discharged today!’ Kate beamed. Denis and his dad hovered nearby, Denis clutching red roses. Out came exhausted but glowing Mary, with two sleeping bundles in tow. Then came my daughter, holding my own new granddaughter. Meanwhile, Tanya was begging Denis for forgiveness and a fresh start. …But glue a broken teacup, and no one really wants to drink from it…
IS THE ORCHID TO BLAME? Emily, take this orchid with you or Im throwing it in the bin, Kate said,...
“Please… Don’t Leave Me on My Own Again, Not Tonight.” The Final Plea of Retired Detective Calvin Hale and the Unbreakable Bond with His Loyal Old Police Dog, Ranger – An Act of Devotion That Turned a Neighbour’s Quick Thinking and a Paramedic’s Compassion into a Midnight Rescue Neither Will Ever Forget
Please dont leave me on my own tonight. Not again. Those were the last words 68-year-old retired officer Arthur Bennett...
For years, I was a silent shadow among the shelves of the grand city library.
For years, I drifted silently among the shelves of the grand city library, barely more than a shadow. No one...
Like a Bird Drawn to a Song: A Young Woman’s Promise of Lifelong Love, Family Rivalries, and the Winding Journey Through Betrayal, Heartbreak, and Second Chances in Modern England
LIKE A BIRD TO THE CALL Girls, you only get married once, and thats how it should stay. You stick...
Three O’Clock in the Morning and a Phone Call: How Saving a Stray German Shepherd with Mum’s Help Changed My Heart Forever
Mary Ellen wakes at three in the morning to the insistent buzzing of her old mobile phone on her bedside...
Raw Nerves: In This Family, Everyone Lived Their Own Separate Lives. Dad, Alexander, Had Not Just a Wife but a String of Lovers. Mum, Jenny, Turned a Blind Eye, but She Had Her Own Secret Romance with a Married Colleague. Their Two Sons Were Left to Fend for Themselves. Nobody Really Raised Them, So They Wasted Days Wandering Aimlessly. Jenny Claimed the School Was Responsible for Their Upbringing. On Sundays, the Family Would Gather in Silence Round the Kitchen Table, Wolf Down Lunch, and Disperse to Their Separate Interests. They Might Have Continued in Their Broken, Flawed but Comfortably Familiar Existence—Until Irreversible Tragedy Struck. When the Younger Son, Daniel, Was Twelve, Alexander First Took Him to the Garage as His Little Helper. While Daniel Curiously Inspected the Tools, Alexander Stepped Next Door to Chat with Fellow Car Enthusiasts. Suddenly, Black Smoke and Flames Billowed from Alexander’s Garage. (Later, It Would Emerge that Daniel Had Accidentally Knocked a Lit Blowtorch onto a Can of Petrol.) Nobody Understood What Had Happened. People Were Frozen, Panicking, as Fire Raged. Water Was Thrown Over Alexander, and He Bolted into the Inferno. In Moments, He Emerged, Carrying His Motionless Son, Daniel’s Body a Mass of Burns—Only His Face, Shielded by His Hands, Remained Unscathed; His Clothes Were Completely Burned Away. Someone Had Already Called the Fire Brigade and Ambulance. Daniel Was Rushed to Hospital—He Was Alive! He Was Taken Straight to Surgery. After Agonising Hours, the Surgeon Came Out to Daniel’s Parents and Said, “We’re Doing All We Can. Your Son Is in a Coma. His Chances Are One in a Million. Science Is Powerless. Only Extraordinary Willpower—and a Miracle—Can Save Him Now.” Desperate, Alexander and Jenny Raced to the Nearest Church—in a Torrential Downpour. Drenched and Sobbing, They Entered the Sanctuary for the First Time in Their Lives, Begging the Priest, Father George, for Help. “…How grave are your sins?” Father George asked. Alexander, sheepish, replied, “Not murderers, if that’s what you mean…” “But where is your love? Dead underfoot,” the priest reproached. “There’s more space between you than a fallen oak log. Pray to Saint Nicholas for your son’s health—pray fiercely! But remember, it’s God’s will…” At the icon, Alexander and Jenny knelt, weeping and praying passionately—swearing to cut all affairs, vowing to change their lives. The next morning, the phone rang. The doctor reported Daniel was out of his coma. Alexander and Jenny never left his bedside. Daniel whispered to his parents, “Mum, Dad, promise me you’ll stay together,” and, “When I have children, they’ll have your names…” His parents thought he was delirious—after all, he couldn’t even move his finger. But Daniel began to recover. The family’s energy and savings—and even their summer cottage—went into his treatment. The garage and car had burned to ashes, but the main thing was: Daniel was alive. The grandparents pitched in to help, and the family came together through the crisis. A year on, Daniel was in a rehabilitation centre, able to walk and look after himself. He befriended Mary, a girl his own age who’d also been burned in a fire—her face badly scarred after multiple operations, too shy to look in a mirror. Daniel was drawn to her kindness, wisdom, and vulnerability. The two became inseparably close, bonding over pain, recovery, and endless conversation. Time passed… Daniel and Mary celebrated a modest wedding. They had two beautiful children: daughter Alexandra, then three years later, son John. At last, the family could breathe easy. But the ordeal had left Alexander and Jenny drained. They decided to part ways, both craving peace and relief from each other. Jenny moved to stay with her sister in the suburbs, visiting Father George before leaving—he, now a confidant, urged her not to go for long; “A husband and wife are one.” Alexander remained alone in the empty flat, sons with families of their own. Visiting grandchildren was done separately, timings carefully coordinated to avoid crossing paths. And so, after all they’d suffered, every member of the family finally found their own, peculiar peace…
CUT TO THE QUICK… In this family, everyone lived their own separate lives. Jack, the father, in addition to his...