З життя
– Забирай дітей і йди звідси! – ультиматум коханки чоловіка.
– Забирай дітей і йди звідси! – ультиматум від коханки чоловіка.
Наталя поверталася додому після роботи. Як завжди, вона забрала Мишка і Оленку з дитячого садочка. Близнюки були неймовірно радісні, що і Наталі піднімало настрій, але вона й подумати не могла, що на неї чекає вдома…
Вставивши ключ у замок, Наталя помітила, що двері квартири відчинені. Вона насторожилась і сказала дітям триматися поряд. Трохи відчинивши двері, вона зазирнула всередину. Було тихо. Наталя рушила до кімнати, яку ділила з чоловіком, і на зустріч їй вийшла висока світловолоса дівчина. Наталя відсахнулася, закриваючи дітей руками.
– Ну нарешті ти прийшла, – сказала незнайомка, – я вже втомилася від очікування. Знала б, то приїхала б пізніше. Але час поговорити настав.
Наталя кілька разів кліпнула, намагаючись зрозуміти, чи це не сон.
– Хто ви? – розгублено запитала вона. – Як ви сюди потрапили? Я зателефоную в поліцію. – Починаючи повертатися до тями, Наталя дістала телефон, щоби набрати 102, але дівчина вирвала його з рук і роздратовано сказала:
– По-перше, квартира тепер не твоя, а моя разом з Петром; по-друге, чого варта твоя поліція? Ключі дав мені Петро, він сказав, що я можу почекати на його повернення. Але чекала я більше на тебе. – Дівчина посміхнулася.
– Яке право ви маєте так зі мною говорити? Звідки ви знаєте Петра? Ви його давня знайома? – Наталя з невідомим почуттям дивилася на непрохану гостю, не розуміючи, чому чоловік не попередив її про присутність когось у їхньому домі.
– Так, знайома, але не стара, а достатньо нова. Всього рік знайомі, притому близькі настільки, як ти навіть уявити не можеш. – Дівчина хитро посміхнулася і додала: – Марія, приємно познайомитись, я коханка твого чоловіка. – Вона простягла руку, але Наталя не відреагувала.
Здавалося, що в момент, коли ця остання фраза прозвучала, світ Наталі завалився. Вона думала, що в родині панує любов і гармонія, що з Петром у них все гаразд, вони розуміють і підтримують одне одного. А виявляється, він так довго обманював її, зраджував і брехав. Сльози з’явилися в кутиках очей, але Наталя зусиллям волі стрималася, не показавши емоцій перед тією, що руйнувала її сім’ю.
– І що вас привело сюди? – Спокійно запитала Наталя. – Ви ж не маєте на неї жодних прав. По документах квартира належить мені й дітям, Петро з’явився вже після її придбання. Тому і прав на неї у нього нема. Раціонально буде, якщо ви повернетеся до себе, а ввечері Петро збере речі та переїде.
Коханка тільки усміхнулася. Вона оглянула дітей, що стояли позаду Наталі, мовчазно і нерозуміючи всієї серйозності конфлікту.
– Думаєш, у Петра немає прав на цю квартиру? У мене батько адвокат, і незабаром, квартира може стати загальною…або ж тільки його, якщо ти не підеш. І тоді твоїм дітям нічого не дістанеться.
Все в Наталі похололо. Вона чудово усвідомлювала, що за сім років сімейного життя можна знайти момент, який би дозволив вважати квартиру спільною власністю. Вони ж разом робили дорогий ремонт. Невже коханка чоловіка може отак легко виставити її на вулицю?..
– Послухайте, – зло відповіла Наталя, – доки ви мені не покажете судовий висновок, на підставі якого я повинна покинути цю квартиру, можете не сподіватися, що я вигадаю виконати ваші безглузді вимоги. Це – моя власність, і я залишуся тут, скільки захочу. – Після цих слів вона розвернулась, почала знімати взуття і допомагати дітям роздягтися. – Зачекаємо Петра, потім разом вирішимо як жити далі.
– Ти що, мене не зрозуміла?! – Марія підійшла ближче до Наталі. – Забирай дітей і йди звідси! Ти тут нікому не потрібна! Йому потрібна я! А ти – залишки минулого, які час стерти з його життя! – Її зневажливий погляд не хвилював Наталю, що спокійно допомагала дітям.
– Оленка, Мишко, йдіть до своєї кімнати пограти, а я поговорю з тіткою. – Наталя підштовхнула дітей у потрібному напрямку і перевела погляд на Марту. – Повторюю ще раз: я не збираюся йти. Петро прийде з роботи, і тоді вирішимо це питання. Ви можете залишитися, оскільки він запросив вас у гості, але командувати не дозволю. Це моя квартира. Запам’ятайте. І в мене є теж зв’язки, тож не варто розмовляти зі мною таким тоном.
Після Наталя вирушила до кімнати дітей. Здавалося, що така реакція Марію здивувала, вона очікувала зовсім іншого і не мала, що сказати у відповідь.
Минуло кілька годин. Пролунав звук повороту ключа в замку. Ввійшов Петро. Марія не вийшла його зустрічати, це було зрозуміло з повної тиші в коридорі, тому вийшла Наталя. Вона спокійно обійняла чоловіка, але не поцілувала його, як зазвичай, що викликало у нього напруження.
– Щось сталося? – Запитав він занепокоєно.
– Так, чомусь це щось не вийшло з вітальні.
Чоловік здивовано оглянув Наталю. Вона додала:
– Твоя коханка з’явилася і заявила, що ми з дітьми повинні піти, залишивши квартиру вам. Але на це я не згодна, тому, якщо ви бажаєте щасливого подружнього життя, доведеться судитися. – Вона байдуже дивилася на чоловіка, помічаючи, як змінюється вираз його обличчя – від здивування до крайнього занепокоєння.
– Яка коханка? Який розвод? Про що ти загалом говориш? У мене ніколи не було коханки, Наталя, ти що. У тебе немає температури.
Здавалося, Петро не брехав. Він навіть доторкнувся до чола дружини, аби впевнитися в її здоров’ї. І в цей момент із кімнати вийшла незвана гостя.
– Марія? – Зненацька промовив Петро. – Що ти тут робиш?
– А, значить, ви все ж знайомі? – Сказала Наталя. – Ну, вона так і сказала. Хоча дивно, що ти здивований, адже сам дав ключі від нашої квартири.
Розгубленість Петра ставала помітнішою.
– Ну так, ми ж разом вирішили дати ключі Владові та його дівчині, щоб вони доглядали за квітами під час нашої відпустки. – Петро подивився на дружину. – Ти ж не була тоді проти. Що зараз не так? Це ж дівчина Влада, але я не розумію, звідки цей спалах про коханку? Що відбувається?
– Я збрехала… – стиха промовила Марія, опустивши голову, після чого почала все розповідати.
Виявилося, що дівчина розійшлася з Владом і не знала, куди піти, згадавши про ключі, які Петро не забрав, вирішила піти до його квартири. Петро їй сподобався з першої зустрічі. І тому вона вирішила спробувати його спокусити, а дружину з дітьми виселити, сказавши, що вона – коханка.
Марія стояла, опустивши голову й переминаючись з ноги на ногу. Їй було соромно за брехню і спробу вдертися в чужу сім’ю.
Наталя дивилася на неї з болем. Дівчина явно переживала важкі часи в особистому житті й шукала виходу, хоч і ненайкращим чином. Наталя вирішила дати їй шанс усе виправити.
– Марія, – лагідно сказала вона, – я розумію, що вам зараз непросто. Але брехня й обман ніколи не ведуть до добра. Давайте сядемо, вип’ємо чаю і поговоримо як дорослі люди.
Марія здивовано підняла голову. Вона очікувала зовсім іншої реакції – криків, образ, можливого виклику поліції. Але Наталя запропонувала чай. Марія розгублено кивнула і пішла на кухню.
За чашкою гарячого чаю Наталя лагідно, але настійливо розпитала Марію про її стосунки з Владом і про відвідини цієї квартири. Поступово слово за словом виплила вся правда – ревнощі Влада, його причіпки через дрібниці, холодність у стосунках і, зрештою, жорстокий розрив.
– Я просто не знала, куди подітися, – схлипуючи сказала Марія. – А тут ці ключі… І ваш чоловік мені завжди подобався. Я сподівалась – може вийде…
Петро мовчки слухав її сповідь. Коли Марія замовкла, від глибокого зітхання промовив:
– Розумію, як вам зараз важко. Але те, що ви намагалися зробити – не вихід. Ви могли зруйнувати мою сім’ю, моє життя. Брехня і зрада не принесуть вам щастя.
– Знаю, – тихо відповіла Марія. – Мені дуже соромно…
– Нічого, – заспокійливо сказала Наталя. – Головне – ви зрозуміли свою помилку. Помилки властиві людям. Тепер справа за малим – треба усе виправити.
Марія повернулася до подруги, а за кілька днів влаштувалася секретарем у невелику фірму.
Поступово в її душі знайшов місце спокій. Вона усвідомила, що сім’я і порозуміння набагато важливіші за жагу і авантюри. І що справжнє щастя не приходить із обманом і лицемірством.
Часто вона навідувалася до Наталі, Петра і дітей – ті стали для неї майже як рідні за цей час. Незабаром у Марії зав’язався роман із сусідом по будинку – порядним і надійним чоловіком.
А Наталя з Петром і далі жили в любові й злагоді, подаючи приклад своїм дітям.
Так часом буває – здається, що біда прийшла в дім, але перетворилася на благо для всіх. Головне – зустріти її з добротою і мудрістю, не піддаючись гніву. Тоді будь-які труднощі можна подолати.
“We’ll Stay at Your Place for a While Since We Can’t Afford to Rent a Flat!” – My Friend Announced At 65, I’m a lively woman, never letting age stop me from exploring new places or meeting fascinating people. I look back at my youth with both joy and a touch of sadness. Back then, you could holiday anywhere you fancied! From seaside trips to camping adventures with friends, even sailing down any river you chose—all for just a little money. Sadly, those days are behind me now. I always loved meeting new people—on the beach, at the theatre, anywhere really. Many of those acquaintances became lifelong friends. One summer, I met Sara while staying at the same B&B. We parted as friends, keeping in touch with the occasional letter over the years. Then one day, I received an unsigned telegram: “The train arrives at 3 a.m. Please meet me!” Puzzled about who had sent it, my husband and I stayed put. But at four in the morning, our doorbell rang. To my shock, there stood Sara with two teenage girls, a grandmother, and a man, all surrounded by heaps of luggage. My husband and I were baffled but let these unexpected guests in. Sara exclaimed: – “Why didn’t you meet us? I sent you a telegram! Besides, that’s not cheap! – Sorry, we didn’t know who sent it! – Well, you gave me your address. So here we are. – I thought we’d stick to letters, nothing more!” Sara explained that one of the girls had just left school and decided to go to university, so the whole family came to support her. – “We’ll be living with you! We can’t afford to rent a flat or stay in a hotel!” I was stunned. We weren’t even related—why should we let them stay? We had to feed them three times a day; although they brought a bit of food, they cooked nothing and ate ours. I was left to serve everyone. After three exhausting days, I asked Sara and her family to leave—I didn’t care where to. That sparked a row. Sara smashed crockery and screamed hysterically. I was appalled. As they packed, they even managed to steal my dressing gown, a few towels, and somehow my large cooking pot vanished too—no idea how! That was the end of our friendship—and thank heavens! I’ve never heard from her since. How could anyone be so cheeky?! Now, I’m much more wary when I meet new people.
Well be staying at yours for a while. We dont have any money to rent a flat!my friend declared. I...
A Christmas Eve Miracle: How Forgetting a Gift, a Stray Kitten, and a Chance Encounter Turned the Holidays Around for Peter, Anna, and Little Masha in London
Miracle on New Year’s Eve Tom, seriously, how could you forget? Emily said, exasperated, glaring at her husband from across...
He Hated His Wife. Hated Her… They Spent 15 Years Together, Fifteen Mornings Waking Up Side by Side—But Only in the Last Year Did Her Habits Begin to Drive Him Mad, Especially One: Stretching Out Her Arms in Bed and Sleepily Saying, “Good Morning, Sunshine! Today Will Be a Wonderful Day.” What Seemed a Simple Phrase, Her Slim Arms, Her Sleepy Face, Now Filled Him with Disgust. She’d Rise, Walk Past the Window, Gaze Out for a While, Then Slip off Her Nightdress and Head to the Bathroom. Early in Marriage, He’d Adored Her Body, Its Natural Confidence That Seemed Almost Indecent—But Now, Though She Was Still Beautiful, Her Nakedness Made Him Angry. Once, He Even Considered Pushing Her to Hurry Her Morning Routine but Only Managed a Gruff: “Get a Move On—I’ve Had Enough!” She Refused to Rush or Let His Affectionless Hostility Change Her Pace—She Knew About His Affair, Even Recognized the Young Woman He’d Been Seeing for Three Years. Time Dulles the Sharp Sting of Pride, Leaving Only a Lingering Sense of Uselessness. She Forgave Him—the Aggression, the Neglect, His Need to Relive His Youth—But She Wouldn’t Let Him Rob Her of Living Mindfully, Cherishing Each Moment. She’d Made Up Her Mind When She Learned She Was Ill. The Disease Was Slowly Consuming Her; It Would Win Soon. Her First Urge Was to Confess to Everyone—To Lessen the Brutal Truth by Sharing the Burden with Loved Ones. Yet She Endured the Hardest Day Alone, Accepting Her Fate, and Then Resolved to Remain Silent. Life Slipped Away, Yet Each Day She Gained the Wisdom of a True Observer. She Found Solace in a Quiet English Countryside Library, a Ninety-Minute Walk Each Way. Every Day, She’d Hide in the Narrow Aisles Marked “Life & Death’s Secrets” by the Elderly Librarian and Lose Herself in Books She Hoped Contained Every Answer. He’d Go to His Lover’s Flat, Where Everything Felt Warm, Bright, Familiar. Their Love Affair Had Grown Wild—Three Years of Passion, Jealousy, Heartache, and Asphyxiating Desire. Today He Came With a Decision: Divorce. Why Torment All Three of Them? He Didn’t Love His Wife—No, He Hated Her—and Here, He Could Start Fresh, Find Happiness. He Tried to Recall His Feelings for His Wife, but There Was Nothing—He Couldn’t Even Remember Caring for Her on That First Day. He Pulled Out a Photo of Her from His Wallet, Tore It Into Pieces—Determined to End It. They Arranged to Meet at the Restaurant Where, Six Months Earlier, They’d Celebrated Fifteen Years as Husband and Wife. She Arrived First. He Stopped Home to Find the Divorce Papers, Ransacking Drawers in a Panic Until He Spotted a Dark Blue Folder He’d Never Seen Before. He Ripped Off the Seal, Expecting Dirty Secrets—But Found Only Medical Reports, Official Documents. His Wife’s Name on Every Page. Realisation Struck Like Lightning; She Was Ill. He Googled the Diagnosis: “6–18 Months Life Expectancy.” Six Months Had Already Passed. He Remembered Little of What Happened Next—Only the Words “6–18 Months” Looping Relentlessly in His Mind. She Waited for Forty Minutes. No Answer from His Phone. She Paid the Bill and Went Outside. The Autumn Weather Was Glorious—The Sun Gentle, Comforting. “Life Is Beautiful, the World So Wonderful, So Warm.” For the First Time Since Her Diagnosis, She Felt Sorry for Herself. She’d Found the Strength to Hide Her Secret from Everyone, Sparing Them the Pain at the Cost of Her Own Crumbling Life. After This Year, She Would Be Nothing but a Memory. She Wandered Down the Street, Watching Bright Faces Filled With Hope Of Winters and Springs Yet to Come—As If the Future Were Theirs To Shape. She Would Never Know That Feeling Again. Bitterness Swelled and Burst Forth as Tears She Couldn’t Stop… He Paced the Room. For the First Time, He Felt The Swift Passage of Life as a Physical Ache. He Remembered His Wife Young, Full of Hope When They First Met—He’d Loved Her Then. In That Moment, Fifteen Years Vanished: Happiness, Youth, and Life Still Ahead. In Her Final Weeks, He Became Devoted, At Her Side Every Hour, Overcome by a Joy He’d Never Known. He Was Terrified She’d Leave—He Would Have Given His Own Life to Save Hers. Had Someone Reminded Him Of His Hatred Just a Month Ago, He’d Have Sworn: “That Wasn’t Me.” He Witnessed Her Battle to Say Goodbye, Weeping Secretly at Night When She Thought He Slept—He Understood No Punishment Was Worse Than Knowing Your Days Are Numbered. He Saw Her Fight for Every Moment, Grasping Even the Smallest Hope. She Died Two Months Later. He Covered the Path from Home to Cemetery in Flowers. He Wept Like a Child as Her Coffin Was Lowered—He Felt Centuries Older. At Home, Beneath Her Pillow, He Found a New Year’s Wish She Had Written: “To Be Happy With Him Until My Last Day.” They Say All New Year’s Wishes Come True—Perhaps They Do, For That Year He Wrote: “To Be Free.” In the End, Each Got Exactly What, It Seemed, They Had Wished For…
He loathed his wife. Loathed her. Theyd spent fifteen years togetherfifteen whole years in which he saw her each morning,...
My Father-in-Law Was Speechless When He Saw the Shocking Conditions We Were Living In
My father-in-law was speechless when he saw how we were living I met my husband at a wedding of a...
The Grey Mouse Is Happier Than You
Emily, honestly, are you kidding me right now? Jessica stared at her faded cotton dress with a look reserved for...
She Got My Mother-in-Law Back on Her Feet—Yet I’m Furious Because I Didn’t Weed the Vegetable Beds — “What are you doing here?” Standing in the middle of the swan-shaped flower beds, my mother-in-law shouted, “There’s never been such disgrace here before! I had seven children—never a single weed!” Her shriek drew the neighbours, who clung to the fence like crows and immediately dissected everything they heard. Seeing her audience, my mother-in-law took great pleasure in performing. I stood, speechless, as she went on. At last, worn out from shouting, she drew a breath and said loudly enough for all the neighbours to hear: I didn’t say a word. I walked calmly past my mother-in-law, holding my child even closer. Once inside, I divided up, in a special box, everything my mother-in-law was to take that evening and the next morning. Without folding anything, I tossed my son’s things and mine into a bag. I left without saying a word. Three days later, my mother-in-law called: “What did you do with all those things the professor gave her? I asked the neighbour to buy a few, but she said one jar is very expensive. The ones with foreign labels, well, we don’t use those or exchange them. So what am I to do? You left, offended for some reason, and here I am, about to meet my maker!” I didn’t reply. I turned off my phone and took out the SIM card. That’s it. I can’t go on—I have no physical or emotional strength left. A year ago, just before my son was born, my husband lost control of his car on an icy road. I vaguely remember saying goodbye for the last time, the ambulance taking him away, and waking up the next morning as a new mother… I didn’t care about anything. The world felt empty and pointless without my beloved husband. I nursed and rocked my son like clockwork, because that’s what I was told to do. A phone call snapped me out of my stupor. “Your mother-in-law is in bad shape. Apparently, she won’t last much longer.” I made my decision at once: after settling things, I sold my flat in London. I invested some of the money into building a home, so my son will have something of his own when he grows up. And I went to save my mother-in-law. This past year, I haven’t really lived—I’ve just existed. I had no time for sleep, caring for both my mother-in-law and my baby son. The baby was restless, and my mother-in-law required round-the-clock care. At least I had the money. I called in the best specialists from all over the UK; I bought every medication prescribed. Eventually, my mother-in-law returned to normal life. At first, I wheeled her through the house, then around the garden. By the end, she was strong enough to walk—on her own—as if nothing had happened… I don’t want to know her now, or hear from her ever again. Let her work out everything she needs for her recovery herself. At least I was wise enough not to spend all the money on her recovery. My son and I moved to our new flat. I never imagined it would end like this. I wanted to be close with my husband’s family, since I am an orphan myself. But now it’s just me. I need to teach my son: not everyone deserves kindness. Some people care more about a tidy vegetable patch.
I managed to get my mother-in-law back on her feet. But honestly, Im fuming because I didnt get around to...
For Two Years, Maria Was Just the Carer for Her Mother-in-Law Maria Managed to Marry a Very Distinguished Gentleman: All Her Friends Were Jealous. Her Husband Owned His Own Business, a Gated Luxury Home, Several Cars and a Cottage in the Countryside, All by Thirty-Two. Maria, Having Just Graduated and Worked as a Teacher for a Year, Married Him That Summer. After the Wedding, Her Husband Said There Was No Need for His Wife to Work for Peanuts. He Asked Her to Stay Home and Prepare for Children, and Maria Did Not Object. The First Year of Marriage Felt Like a Fairy Tale: Maria and Her Husband Travelled, Creating Memories and Buying Expensive Things. Yet Maria Had Nowhere to Wear Her New Clothes—Her Friends Were Busy Working and Spending Weekends With Their Families. Her Husband Often Partied Without Ever Inviting Maria. Maria Was Bored. Unable to Have Children, Her Feelings for Her Husband Faded. After Finishing Her Household Tasks, She Roamed Room to Room, Wondering About Her Future. A Year Passed. Her Husband Was Rarely Home, Often Returning in the Evenings, Exhausted and Irritable, Claiming His Business Was Struggling. First, He Told His Wife to Spend Less. Then He Demanded She Account for Every Purchase and Expense, Calculating and Insisting They Could Live Just as Well for Half the Amount. Maria Grew Worried. She Wanted to Work, But Couldn’t Find a Teaching Position. She Decided to Enrol on a Course, But Then Her Mother-in-Law Fell Ill, and Maria Had to Take Care of Her for Two Years. Her Husband Moved His Mother In. Maria Did Everything, Caring for the Sick. Her Husband Came Home Even Less. When Her Mother-in-Law Passed Away, Her Husband Grew Even More Distant—Barely Speaking to Maria, Withdrawn, Spending Most of His Time at Work and Seldom Returning Home. Maria Couldn’t Understand What Had Happened Until She Visited Her Mother-in-Law’s Old Flat, Where She Hadn’t Been for Ages. Behind Closed Doors, She Heard a Child Crying. Surprised, Maria Rang the Bell. A Young Woman Opened the Door—Maria Learned Her Husband Had Started a Second Family Before His Mother’s Illness, and Then Installed Them in His Mother’s Flat. For Maria, It Was a Shock. She Realised She Couldn’t Save Her Marriage. She Left for Another City, to Her Aunt, Practically With Nothing but a Small Bag—Not Wanting Anything Reminding Her of Her Marriage or How Badly Her Life Had Turned Out…
For two years, Emily was nothing more than a nurse to his mother. Emily managed to marry a man who...
My Husband Brought a Colleague to Our Christmas Eve Dinner—So I Asked Them Both to Leave
Where have you put the napkins? I told you to get the ones with the silver pattern; they match the...