Загадковий дзвінок

Вадим не одразу зрозумів, що за звук. Телефон на холодильнику пілікав.

– Алло, Олену можна? – запитав чоловічий голос.

– Її немає. А хто це питає? – запитав автоматично Вадим, хоч і давно не користувався міським телефоном.

– А ти хто такий, щоб я тобі представлявся?

Вадим напружився, але залишився спокійним:

– Її чоловік.

– Та ну! Такого не може бути! – зухвало сказав незнайомець. – Чоловік?! Ха-ха-ха!

Лінія обірвалася.

Вадим теж поклав трубку. Гарний настрій після роботи зник. Натомість з’явилися найнеприємніші спогади.

Задумавшись, він витягнув мобільний і подзвонив дружині:

– Привіт! – відповіла Олена.

– Привіт! Тобі дзвонили.

– Куди? – здивувалася вона. – Хто?

– На домашній телефон. Чоловік.

– І хто він такий?

– Я у тебе хотів запитати. Він нахамив мені й посміявся з того, що я твій чоловік.

– Не зрозуміла…

– Я теж. У тебе хтось є?

Тиша на іншій стороні лінії пронизала серце Вадима. Дружина мовчала занадто довго.

– Вадиме, ти пив? – нарешті запитала Олена.

– Краще б я був п’яним, – відповів він і вимкнувся.

До приходу Олени Вадим не міг знайти собі місця. Події десятирічної давності, про які він начебто забув, постали перед очима з такою ясністю, ніби все було вчора.

Вони тоді ледве не розлучилися, у дружини була інтрижка на стороні. Вона хотіла піти, але Вадим зробив усе, щоб зберегти родину: у дитинстві він обіцяв собі, що його син не залишиться без батька.

Їхні стосунки з Оленою тоді зовсім змінилися. Вадим зрозумів почуття дружини. Визнав, що перестав її помічати і вважав, що вона завжди буде поруч. Вони нарешті вирішили всі образи, навчилися бачити і чути одне одного.

Навіть поїхали у відпустку туди, де відпочивали разом до весілля. Примирення переросло у другий медовий місяць.

Все налагодилося. Потім народилася молодша, Варя.

І ось. Телефонний дзвінок.

Вадим навіть уявити собі не міг, скільки темряви може піднятися з глибини душі. Похмурий, він подумки проговорював все, що хотів сказати дружині. А коли у дверному замку повернувся ключ, Вадим відчув, як все обірвалося.

Олена мовчки поставила сумку і пішла у ванну. Спека була нестерпна.

Поки вона приймала душ, Вадим розігрів вечерю, заварив чай і пішов у залу. Слухав, як Олена зайшла на кухню, як туди ж прослизнула донька.

«І що ж робити в таких випадках?» – подумав Вадим.

Дивився на телевізор, поки донька не пішла до своєї кімнати. Потім вирушив на кухню. Олена дивилася на нього спокійно.

«Чекає розкриття», – промайнуло в перевантаженому мозку.

– Ну? – вимовив Вадим.

– Що «ну»? – роздратовано відповіла дружина.

– Я чекаю пояснень, – сівши на стілець, сказав він.

Олена зблідла. Повільно, чітко розділяючи слова, відповіла:

– Мені немає чого тобі сказати, Вадиме. Я не знаю, хто дзвонив. Всіх чоловіків, яким можна мені дзвонити, ти знаєш.

– Ну-ну, – мрачно пробурмотів чоловік і пішов.

Раптовий шум, дзвін розбитого посуду і якісь дивні звуки змусили його схопитися і повернутися на кухню.

Кухня, куди вони влетіли разом із донькою, була заляпана їжею, яка щойно була на тарілці, сама ж тарілка розлетілася на дрібні шматочки.

Олена плакала. Вона сиділа, опустивши голову на руки, розкинуті на столі.

Вадим кинувся до неї…

Він підняв дружину і на руках відніс у ванну. Там, ввімкнувши воду, затягнув її під душ. А коли вона трохи заспокоїлася, загорнув у рушник і відніс у спальню.

Олена притихла, та чи спала, було незрозуміло. Коли Вадим почув тихе посапування, сів навпочіпки біля ліжка. Так просидів до ранку.

Не пам’ятав, чи спав. Піднявся, коли Олена прокинулася.

На кухні Вадима зустріла донька:

– Як мама? – пошепки запитала вона.

Вадим мовчки знизав плечима.

– Тату, що сталося?

– Сам поки що не розумію, але здається, я її сильно образив.

Невдовзі прийшла і Олена. Вона мовчала, вмикала чайник, на чоловіка навіть не глянула.

Того дня у дружини був вихідний, і Вадим вирішив залишитися з нею. Він вийшов, подзвонив і попросив відпустку на роботі. Варя пішла у школу, а він повернувся на кухню. Олена мила посуд.

Сів, дочекався, коли вона закінчить.

– Треба поговорити, – намагався говорити спокійно Вадим.

Дружина обернулася і досить різко сказала:

– Я не збираюся виправдовуватися. Немає в чому.

– Ні, я не про це, – поспішив він заспокоїти її. – Вибач, вчора даремно зірвався, не стримався. Але ж я так тебе люблю.

– Я помітила, – відповіла Олена, дивлячись кудись повз нього.

– Ну, вибач, – простягнув він руки до неї, але вона тут же прибрала їх під стіл.

Вадим зітхнув.

– Слухай, дзвінок не був випадковим, це ясно. Такі збіги рідкість…

– Але трапляються, – перебила його Олена.

– Не перебивай, будь ласка, – попросив Вадим. – Я намагаюся зрозуміти. У тебе є вороги?

Олена задумалась і відповіла:

– Немає, наче. Хоча, у бізнесі всяке буває…

У спальному районі у них був невеликий продуктовий магазин, який Олена відкрила ще до шлюбу.

– А з покупцями конфлікти останнім часом були?

– Вадиме, так це кожного дня, особливо з пияками. Вони ж з ранку біля магазину. Крики, погрози – звична річ.

– Зрозуміло. Ходімо в кімнату.

Тут Олена вигукнула:

– Згадала! Два дні тому один чоловік вів себе жахливо, вимагав горілку. Продавчиня відмовилася продавати, він почав сваритися, я вийшла на шум, намагалася його втихомирити… Не вийшло – довелося дзвонити в поліцію. Він утік, але на прощання сказав, що я ще не раз про нього згадаю.

Вадим, подумавши, взяв мобільний і набрав номер:

– Сергію, привіт! Є прохання по твоїй частині. Тут якийсь нахаба моїй дружині погрожував, дзвонить додому.

І розповів другу подробиці.

– Він один раз дзвонив?

– Ну, я один раз чув, – Вадим глянув на Олену. – Олена – жодного.

– У вас же телефон з автовідповідачем? Прослухайте.

– Точно, передзвоню.

Він увімкнув автовідповідач на прослуховування.

Той голос він впізнав одразу: «Оленко, це я. Коли знову побачимось? Сумую. Перетелефонуй мені». І так декілька дзвінків у тому ж дусі.

Олена теж впізнала голос.

Далі все відбулося швидко. Вадим витягнув касету і полетів. Повернувся за три години, збуджений. Відразу підійшов до дружини, міцно обійняв і сказав:

– Все. Знайшли цього нахабу. Я йому ледь щелепу не зламав. Сам не знаю, що на мене вчора найшло. Мир?

Олена подивилася чоловіку в очі, сказала:

– Любові без довіри не буває.

– Пробач, пробач, пробач, – тільки й зміг сказати він, покриваючи її обличчя поцілунками.