Закоханість шкільних років: історія старшокласниці.

Оленка закохалася ще в школі, у випускному десятому класі. Однокласник, який їй завжди подобався, після літніх канікул подорослішав і змінився — здався їй принцом. І коли він підсів до неї за парту на початку вересня, Оленка відчула себе на сьомому небі від щастя.

І вона теж змінилася. З дівчинки Олена перетворилася на дівчину з тонкою талією і стрункими ніжками. Волосся, зібране на маківці, відкривало її лебедину шию.

Антон критично оцінив зовнішність Оленки та вирішив, що йому не буде соромно сидіти поруч із нею. Тим більше, що дівчина добре вчилася, і було звідки списати контрольну в разі чого. Оленка була доброю та чуйною.

Але шкільні дружні почуття у Олени стрімко переросли в любов: першу, палку, всепоглинаючу, так недоречно… Потрібно було готуватися до іспитів, сидіти за підручниками, багато читати. А Антон і Оленка гуляли після уроків, цілувалися на лавці в парку, часто взимку ходили на ковзанку.

Батьки Антона були невдоволені. Юнакові належало вступати до військового училища, а він захопився однокласницею, мало уваги приділяв навчанню. Ранні почуття не обіцяли нічого доброго. Антону треба було вчитися далі. А Оленка – ще й із неблагополучної родини…

Так батько вмовляв хлопця. Мати, жаліючи сина, підтакувала. А Оленка справді жила з бабцею. Мати її померла, коли дівчинці було п’ять років. Запилася. У свідоцтві про народження, у графі “батько”, чорна смуга означала жирний прочерк…

– І в кого ти в мене така закохана? – засмучено казала бабуся Оленки. – Ах, так… У матір.

Коли розмова стосувалася матері Оленки, вона одразу обривалася. Бабуся, гірко стиснувши губи, замовкала, ніби дивлячись в себе, у своє минуле, і тихенько зітхала.

А Оленка поспішала на чергове побачення з Антоном. Рідкісний день вони не були разом після школи. Навчання у обох пошкутильгало, занепокоїлися вчителі, батьки Антона стали частіше сварити сина і поставили йому ультиматум — не спілкуватися з дівчиною до кращих часів, принаймні до повноліття.

Антон кисло посміхався. Йому не хотілося поривати стосунки з Оленою. Вони вперше обидва були близькі. Це нове почуття захопило і Антона. Однак з приводу серйозних стосунків він навіть боявся думати. Що скажуть батьки — йому було зрозуміло.

Коли Олена, через три місяці після їхньої першої близькості, зрозуміла, що вагітна, вона прийшла в розпач. Наближалися іспити, за вікном співали птахи, дзюрчали струмочки. А Оленка ночами плакала в подушку, стараючись не розбудити бабусю. Але бабуся, бачачи змінений настрій онучки, жіночим чуттям зрозуміла, що сталося.

З Антоном Олена бачилася тепер тільки в школі. Строгий батько Антона категорично вийшов на шлях спілкування сина з Оленою. Якби вони знали…

Одного вечора бабуся Олени підійшла до ліжка онучки і спокійним голосом запитала:

– Народжувати надумала? Тільки не треба мені брехати. Одного разу я вже це проходила з твоєю матір’ю. – Жінка сіла на край ліжка і заплакала, а Оленка обняла її і винувато вперлася в худеньке рідне плече.

– Що робити, бабо? – тихо сказала вона. – Батьки його геть проти. Але вони нічого не знають.

– А він? Він знає? – спитала бабуся.

– Ні. Я не можу наважитися сказати, боюся, що одразу покине… – Оленка вперше сказала те, про що навіть боялася думати.

– Та він фактично й так тебе покинув, – підтвердила побоювання Оленки бабуся. – Але сказати йому все ж треба. Це твій обов’язок. Якщо вже втече після цього, то йому грош ціна – такому чоловіку. Тоді й не шкодуй. І виду не показуй, що любиш. Гордос mabи. Справимося. Я працювати піду.

– Що ти, бабо… Працювати. Ти ж на пенсії.

– Двірником, у наш ЖЕК. А що? Поки жива, метлу триматимуся, а допоможу. Як же так… Ти моє дівчисько.

Оленка вже плакала в голос, бабуся також. Але незабаром жінка спохопилася.

– Досить рыдати. Не можна тобі тепер. Спи. – Бабуся підвелася й строго сказала:

– Тільки обіцяй мені, що закінчиш школу. Обов’язково. Заради чого б це не було варто.

Оленка заспокоїлася. Вона вирішила при першій можливості сказати Антону про дитину. Вона розуміла, що навряд чи хлопець буде радий, і була готова до всього. Але в ній вже з’явилося маленьке створіння, яке вона вже любила. Що їй буде відмова Антона? Вона скоро буде мамою, а це ж найбільше щастя…

Антон вже пересів за іншу парту. У класі шепотіли про їхній розрив, дехто засуджував Олену, дехто звинувачував у цьому Антона, але всі сходилися на думці, що спочатку треба закінчити школу, потім навчатися на професію, а потім уже думати про сім’ю. Але ніхто не говорив про кохання. Про те, що відчувала Олена, мало хто догадувався. Не відчуєш — не зрозумієш.

Розповіла Олена Антону про свою вагітність на наступний день після розмови з бабусею. Вони стояли на алеї за школою. Хлопець зблід, похитнувся, ніби ошелешений, і не в змозі щось сказати, повернувся й пішов додому. Олена залишилася стояти на алеї, думаючи, що ось-ось — і Антон повернеться і підбіжить до неї, ось-ось — і він обійме її, як раніше…

Але Антон йшов геть, не озираючись, ніби втікав від навіженства, що охопило його, і хотів сховатися кудись із головою й усе забути…

Оленка закінчила школу. Відразу влаштувалася на роботу в їдальню, де раніше працювала її бабуся. Звідти й пішла в декрет восени. Незважаючи на свою юність і крихкість, вона народила міцного синочка.

Бабуся працювала двірником, отримувала невелику пенсію. Олена, трохи підростивши синочка, віддала його до ясел і знову вийшла на роботу в їдальню. Треба було за щось жити. “Мати-одиначка”. Так її називали за очі на вулиці, в їхньому будинку. А в колективі любили за добрий характер, чуйність, працьовитість і скромність.

Згодом Олена закінчила курси і стала кухарем. Вона відмінно готувала, була чистьохою, підвищувала з року в рік свій розряд.

Бабуся на той час уже не працювала. Вона няньчила правнука і була щасливою з успіхів Олени.

А Олену любили не лише в колективі їдальні. Постійні клієнти нахвалювали нові страви й різноманітне меню, пишну випічку й вишукані салати. Шанувальники її тістечок просили рецепти.

Одного дня до них прийшов працювати хлопець. Його звали Ігор, він був випускником кулінарного училища. Попрацювавши три місяці поруч із Оленою, він закохався в неї і зробив їй пропозицію. Олена не одразу відповіла Ігорю.

Вона не приховувала від нього, що вона — мати-одиначка. Ігор, здається, навіть був радий, що в Олени такий чудовий малюк. Закоханий приходив до Олениних вікон із квітами й дитячими іграшками. Не соромлячись допитливих поглядів сусідів, він чекав на неї під під’їздом, обнімав маленького Сергійка, цілував Олену, і вони втрьох ішли гуляти в парк. Бабуся, дивлячись з вікна, молилася, хрестила їх на прощання й ішла до ікон.

– Оленко, ти тепер не вагітній раніше часу, – говорила ввечері бабуся.

– Бабо, я вже доросла… – усміхалася Олена, – Що ти, бабо. Я навченa на все життя… Але ні про що не шкодую. Ну, яка я мати-одиначка? Адже ти в мене є, Сергійко у мене є! А тепер і Ігор. Крім того, бабо, ми подали заяву. Я полюбила його. Він хороший. Правда. Відкритий і простий.

Обидві жінки знову сиділи на ліжку, обійнявшись і плакали. Тепер від щастя.

Весілля відзначили через місяць у їдальні. Був запрошений весь колектив і сусідки-подружки бабусі, а також родичі й друзі Ігоря.

Малюка Сергійка Ігор усиновив. Олена перестала бути самотньою. Вона раділа новому життю в ролі дружини. Коханої та бажаної. І тепер — найщасливішої…