Залишений без нічого, але навчився бути щасливим

Сестра залишила його без копійки на вулиці, але він навчився бути щасливим

Іноді випадкова зустріч здатна перевернути свідомість. Змусити зупинитися, вдивитися, задуматися. Я людина вразлива, важко переживаю чужий біль, і ця історія не відпускає мене досі. Вже кілька днів не можу спати спокійно — думки повертаються до одного молодого чоловіка, якого я зустріла на вулиці неподалік залізничного вокзалу у Львові.

Я йшла у справах до подруги — звичайний день, звичайна міська метушня. Люди поспішали, машини гуділи, холодний вітер обвивав лиця. Раптом мій погляд зачепився за маленьку фігурку. На перший погляд — ніби дитина. Але, придивившись, я зрозуміла, що це дорослий хлопець, просто з дуже тендітним статурою і дивною ходою.

Він ніс на руках цуцика — маленького, пухнастого, з вологим носом і добрими очима. Під пахвою тримав пакет старих газет, які постійно загрожували вислизнути. Його рухи були невпевненими, пальці — скути, обличчя — трохи перекошене. Я зрозуміла: у нього є особливості. Психічні, можливо, неврологічні. Але було в ньому щось настільки світле і чисте, що я не змогла пройти мимо.

Поки я милувалася цуциком, хлопець випустив газети. Я негайно кинулася допомогти. Укладаючи їх у пакет зі своєї сумки, обережно запитала:
— Куди ти їх несеш?

Він відповів тихо:
— У прийомний пункт. На корм собачці заробляю.

Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-який ляпас.

Поки ми збирали газети, він розповів мені, що колись жив з мамою. Після її смерті сестра продала їхню квартиру, забрала гроші і поїхала за кордон. Залишила його самого. Без документів, без підтримки, без грошей. Без шансу.

Він розповів це без злості. Просто як факт. Наче це вже давно йому зрозуміло, наче він усе прийняв. Тепер він живе в гуртожитку для людей з інвалідністю, харчується ледве, збирає макулатуру і здає пляшки, щоб купити корм своєму цуцику. Його звуть Олексій. А собака… у неї не було імені.

Минув певний час. І от одного разу, в морозний вечір, я знову побачила Олексія. Він йшов вулицею, тримаючи цуцика — вже підрослого, міцного — на саморобному повідці. Цуцик впізнав мене і підбіг, виляючи хвостом і весело підскакуючи. Я дістала зі сумки трохи їжі — собака накинулася на неї з таким голодом, що в мене защеміло серце.

— Він у мене все їсть, — з гордістю сказав Олексій. — Але найбільше любить, коли я сам йому готую. От тільки м’ясо рідко буває.

Ми почали розмовляти. Він розповів, як сильно прив’язався до пса. Що той — його єдиний друг, сенс життя, втіха і захист від самотності. Спить з ним під однією ковдрою, ділиться останнім.

З особливою наївністю, з дитячою надією в голосі Олексій сказав:
— А недавно ми зустріли собаку на вулиці. Вона була схожа на нього. Я подумав, може, це його мама. Цікаво, вони б впізнали одне одного?..

Мені стиснуло горло. Я ледве стримувалася, щоб не розплакатися прямо там, на вулиці, посеред гамірного міста.

А потім він несподівано запитав:
— А ви не хочете дати йому ім’я? Я не придумав. Увесь час зву просто «песик».

Я кивнула.
— Нехай буде Промінь. Бо ви для нього — промінь світла.

Він обійняв собаку, подивився на мене широко розкритими очима і прошепотів:
— Дякую… Це гарне ім’я. Він тепер мій Промінчик.

Я йшла додому з грудкою в горлі. В голові стукало: «Боже, як же несправедливий цей світ». У когось — десятки квартир, діаманти, машини. А хтось — живе в обшарпаній кімнаті і ділить останні крихти з цуценям. І все одно світиться щастям.

Я хочу допомогти Олексію, але в мене немає багатств. Я не можу змінити його життя повністю. Але тепер, кожного разу, коли бачу його, приношу щось: то їжу, то теплу куртку, то просто слова підтримки. І знаєте, що найзворушливіше? Він завжди усміхається. Він дякує за кожну дрібничку, нібито це дарунок з небес.

Такі люди — нагадування нам, що щастя не в грошах, не в статусі, не в ідеальному домі. А в теплій руці. В відданому погляді. В доброму слові. В тому, щоб просто бути не одному.

Іноді мені хочеться закричати: «Люди! Прокиньтеся! Подивіться, скільки болю поруч!» Але розумію — крик не почують.

Отже, я просто робитиму те, що можу. Тому що якщо хоча б один Промінчик і один Олексій будуть не голодні і не самотні — значить, я живу не даремно.