З життя
Запізніле кохання: Вийти заміж у 55 років.
Мій пізній чоловік… Перший раз вийшла заміж у 55… Вже минуло п’ять років, як ми зіграли весілля… Мені зараз 60 років, а чоловікові – 65… Немає нічого дивного в тому, що я вийшла заміж у 55 років… В наш час всяке буває… Дивно те, що це – мій перший шлюб і перший шлюб мого чоловіка… І уявіть собі, я взагалі не збиралася виходити заміж ні-коли! Ще в молодості, коли мені не було і двадцяти, мене покинув хлопець, якого я дуже любила… Його звали Ярослав. Покинув на п’ятому місяці вагітності… Спочатку, Господи прости, я хотіла звести рахунки з життям, але потім взяла себе в руки і поклялась, що ніколи не вийду заміж… Я не хотіла мати поруч чергового підлеця, який втече при першій же нагоді… І я стримала слово… Виросла і вийшла заміж моя донька, з’явилися онуки, а я, як впертий осел, тягнула самотнє життя… І не сказав би, що чоловіки не залицялися… Скільки ще спроб було! Але характер у мене впертий: якщо щось задумую – обов’язково виконую… Але життя одинокої жінки перетворило мене на позбавлену жіночої привабливості, грубувату бабу… Однак доля – непередбачувана «пані»… І хочу розповісти, як все-таки одному чоловікові вдалося «замість мене під вінець» затягнути…
Коли я вийшла на пенсію, то, як і всі пенсіонери, вирішила зайнятися грядками… Від батьків залишився невеликий дачний будиночок з ділянкою землі… Добиралася електричкою. Їхати було трохи більше години, тому брала журнал з кросвордами – і час швидко линув… Одного разу, на одній із зупинок, до мене підсіли чоловік і жінка (здавалося, що сімейна пара) та малий на зріст літній чоловік… Спочатку всі мовчали… Потім я почула тихий голос моєї сусідки…
– Ярославе, ну, давай заїдемо до дітей, допоможемо – лагідно просила жінка. – Ти ж батько…
Але тут стук коліс поїзда приглушив гучний голос її чоловіка.
– Ти що, дурна, хочеш, щоб я на колінах перед цими нездарами повзав?
Потім пішла така відбірна лайка на адресу дружини і дітей, що я мимоволі подивилася на своїх сусідів… Мої очі зупинилися на обличчі грубіяна – і я оніміла… Це був Ярослав! Той самий Ярослав, який багато років тому кинув мене вагітною! Він зовсім не змінився, тільки риси обличчя зморщилися від старості та злоби… Був таким же величезним, як і в молодості… Ярослав, звісно ж, мене не впізнав, але, піймавши мій погляд, істерично крикнув:
– А ти чого витріщилася! Відверни очі, бо в око заїду!
Я окам’яніла… Руки й ноги не слухалися: то від несподіванки, то від страху…
І тут сталося щось дивовижне… Малий літній чоловік, який сидів навпроти, рішуче встав між мною і Ярославом, і твердо промовив:
– Якщо ти не перестанеш ображати жінок, матимеш справу зі мною. Чоловік, що так говорить із жінками, для мене – ніщо. Я тебе скрутю в баранячий ріг!
Серце моє пішло в п’ятки! Який там «баранячий ріг»?! Ярослав його пальцем роздавить! Я вже налаштувалася відбити свого героя, як раптом Ярослав принишк, втягнув плечі і невнятно щось промимрив… І тоді я зрозуміла, що цей «герой-крикун» тільки перед жінками може силу демонструвати… А перед справжнім мужнім чоловіком одразу пасує… І це із-за нього… (без слів!) я все життя собі зіпсувала?! Сльози навернулися на очі… Якось все швидко сталося, як у кіно, де тридцять років за хвилину промайнуло…
Ярослав з дружиною вийшли через дві зупинки, я заплакала… На душі було пусто і гидко…
– Навіть сльози не зіпсують ваше миле обличчя, – з посмішкою подивився на мене мій захисник… Тепер він мені не здавався «чоловіком з нігтя»… Переді мною сидів мужній і сміливий чоловік. Його звали Федір Боніфатович, військовий у відставці…
Так я познайомилася зі своїм майбутнім «пізнім» чоловіком… І раптом зрозуміла, що вперше за довгі-довгі роки хочу вийти заміж, хочу відчути себе коханою жінкою… Так і сталося…
Ми з Федором дуже щасливі… Врешті-решт, життя мудро все розставляє по місцях… І неважливо, в якому ти віці… Бо навіть осінь життя може наповнитися любов’ю та щастям…
