Запізніле повідомлення про загибель сина: рідкісні новини, які він надсилав батькам.

Повідомлення про загибель сина надійшло з запізненням. Втім, як і всі ті рідкісні новини, які він іноді надсилав батькам. На момент приїзду Федора Васильовича і Клавдії Наумівни, чоловік вже був похований поруч зі своєю дружиною Оксаною, разом з якою вони загинули в автокатастрофі.

– Дівчинку-то заберете? – величезних розмірів тітка Оксани, яка й повідомила скорботну новину, звідкілясь з-за спини витягла маленьку біляву дівчинку.

– Мені вона без потреби. У мене самої дітей повно. Була б ще по крові наша, а то… Не зрозумій чия! Оксанка десь її нагуляла. Вірмен точно не одружився б з нею, а ваш ось потрапив у таку халепу! Тітка очікувально вдивлялася на подружжя. Клавдія стояла, стиснувши губи. Дівчинка дійсно вирізнялася серед них. Білосніжне волосся вплетене в тоненьку косичку, білі брови та вії, прозора бліда шкіра і несподівано яскраві блакитні очі.

“Альбіноска! – подумала Клавдія з неприязню. – І чим думав мій синочок, коли вірменську дівчину з цим недоречним бажанням заміж брав?” Вона вже мала намір сказати товстій вірменці, що їм дівчинка теж не потрібна, як Федір, досі мовчазний, вимовив непохитним тоном:

– Звісно, заберемо! Навіщо дитині по дитячих будинках тинятися? Не бідні – вирощуємо не гірше за інших! – і, кинувши на Клавдію суворий погляд, взяв дівчинку за руку і повів до машини.

Жінка, швидко попрощавшись, пішла за чоловіком.

– Як тебе звати, сніжинка? – лагідно звернувся Федір до дівчинки.

– Катруся, – голос дитини був як дзвіночок.

– А мене Федір Васильович, але можеш звати мене просто дід. А це Клавдія Наумівна, моя дружина, – Федір запитально подивився на дружину, але та лише стиснула губи.

З часом Клавдія змирилася з присутністю в домі нового члена родини, але полюбити дівчинку так і не змогла. Відчуваючи її неприязнь, Катруся теж не прагнула до жінки, хоч і безумовно виконувала все, що та їй веліла робити по господарству. Сам же Федір, навпаки, полюбив дівчинку і кожну вільну хвилинку намагався проводити з нею. Влітку водив у ліс і на риболовлю, взимку вони разом будували гірки і чистили сніг у дворі. Не було жодного дня, щоб Федір не приніс своїй сніжинці гостинець. Дівчинка відповідала йому взаємністю: зустрічала з роботи, допомагала знімати важкі чоботи, розминала втомлені плечі після важкого трудового дня і завжди була готова на все заради улюбленого дідуся.

Біда прийшла, як завжди, несподівано. Недбалої фіскальною при розвантаженні впустив на Федора дерево. Ніколи не хворівший жодною застудою чоловік опинився на лікарняній койці. Клавдія з Катериною не відходили від його ліжка. Несподіване горе зблизило їх. Через кілька днів Федора не стало. Клавдія ходила немов тінь, не помічаючи нічого і нікого навколо. Присутність Катрусі знову почала її дратувати. Дівчинка це відчувала і намагалася не показуватися Клавдії на очі. Спочатку жінка хотіла віддати дівчинку в інтернат, але вчасно зрозуміла, що одна в пустому домі зійде з розуму й передумала. Хоч якась жива, нехай і небажана, душа буде поруч.

Так минуло два місяці. Настала зима. Пролетіли новорічні свята, які Клавдія немов не помітила. Вона не стала ставити ялинку і купувати подарунки Катерині. Не напекла пирогів, як зазвичай робила при Федорі. Навіть телевізор мовчав у новорічну ніч. Клавдія думала, що дівчинка щось попросить, але та мовчки лягла спати.

На Водохреща жінка вирішила сходити до церкви, принести свяченої води. На вулиці був такий мороз, що навіть у валянках мерзли ноги.

“І чого я полізла в такий холод? – корила себе Клавдія. – Відправила б Катю! Вона молодша!”

Замислившись, жінка не помітила крижану смужку на стежці і, послизнувшись, з усієї сили гепнулась в замет. Приземлення було м’яким, але холодним. Свята вода з вибитої з рук бутлі вся до краплі пролилася на Клавдію.

– Та що ж це за кара така? – в розпачі вигукнула жінка.

Зла і мокра вона прийшла додому. Насваривши Катерину, пішла до себе в кімнату переодягатись. Вночі у Клавдії піднялася температура, а до ранку відкрився такий кашель, що можна було задихнутися. Обкутана в ковдри і задихаючись від кашлю, Клавдія спробувала покликати Катерину. Але не тут-то було. Горло видавало лише хрипкі, нерозбірливі звуки. Засмучена, Клавдія відкинулася на подушки. Дівчинка не допоможе їй, пам’ятаючи про її неприязнь. Клавдія чула, як Катерина ходила по будинку. Ось грюкнули вхідні двері і все затихло.

“Гуляти втекла! – вирішила жінка. – Їй нема жодного діла до мене. Як і мені до неї весь цей час не було!”

Вхідні двері знову грюкнули. Невдовзі жінка почула, як загуділа плита і засвистів чайник. Двері в її кімнату відчинилася і увійшла Катерина з чашкою в руках.

– Клавдія Наумівна, я тут чай вам зробила, з травами, попийте. А я поки за фельдшером збігаю! – вона поставила на тумбочку димлячу чашку і, поправивши подушки, вийшла.

Клавдія зробила великий ковток. По тілу розлилося тепло. Невдовзі двері в кімнату знову відчинилася і в супроводі Катерини увійшла сільська фельдшерка.

– Що ж ти так необачно-то, Наумівна? – похитала фельдшерка головою. – Я тобі ліки ось виписую. Катерина, сходи до аптеки. Гроші-то є?

Клавдія кивнула, вказуючи рукою на тумбочку. Наступні дні Клавдія пам’ятала з труднощами. Час від часу перед нею виникало обличчя Катерини, яка напувала її чимось гірким, клала на лоба мокрий рушник, змінювала білизну. Час від часу їй чулися сторонні голоси і холод металу на грудях.

Клавдія прокинулася від яскравого сонця. У тілі була така легкість, що хотілося підскочити і скакати як у дитинстві. У домі панувала тиша, лише з печі доносився тріск дров. Поруч, на тумбочці, стояла чашка з охололим чаєм і ванночка з рушником. Відчувши важкість на ногах, Клавдія перевела погляд. Біля ліжка сиділа Катерина, поклавши голову на її ноги і, мабуть, спала. Обережно, щоб не потурбувати дівчинку, Клавдія встала і пішла на кухню. Там вона швидко замісила тісто і почала смажити млинці.

– Клавдія Наумівна! Ну навіщо ви встали? – на кухні стояла схвильована Катерина.

– Тому що я цілком одужала і хочу подякувати тобі за турботу!

– Але…

– Ніяких але! Давай сідай! Будемо пити чай! – весело перебила Клавдія, ставлячи на стіл тарілку з гіркою рум’яних млинців.

Катерина слухняно сіла. – Ти вибач мене, Катюшо! За все вибач! Дурна я стара! Таке скарб біля себе не розгледіла!

– Ну що ви, Клавдія Наумівна, – посміхнулася дівчинка.

– Якщо я ще достойна, можеш звати мене бабусею, – Клавдія поклала свою руку на руку дівчинки, – ну, а якщо ні, то я не ображусь..

– Ну що ви! Бабусю! – не стримуючи сліз, дівчинка та жінка обійнялися.

– Бабусю! А давай посадимо ще баклажани! Я жодного разу їх не їла! – Катерина вказала на пакетик з фіолетовими плодами.

– Звичайно, моя господинько! – усміхнулася Клавдія, обіймаючи дівчинку і звертаючись до продавчині. – Нам ще пакетик ось цих насінин!

– Яка у вас внучка господарська! – заусміхалася продавчиня. – Ось бабусі радість!

– І радість, і щастя! – відповіла Клавдія, забираючи покупку. – Ходімо, Катюшо! Нам ще обновки до весни купити…