Заспішивши на потяг, вона повернулася додому без попередження і не втримала сліз, переступивши поріг.

На пероні станції Львів, де холодний жовтневий вітер жбурляв в обличчя колючі краплі дощу, Галина дивилася вслід віддаляючому поїзду, і її серце зжималося від досади. Вперше за п’ятнадцять років регулярних подорожей додому вона запізнилася.

«Немов у страшному сні», – подумала вона, машинально поправляючи вибиту прядку волосся. Платформа була пустою і некомфортною, лише жовті ліхтарі відображалися у калюжах, створюючи химерні світлові доріжки.

– Наступний поїзд лише вранці, – байдуже повідомила касирка, навіть не піднімаючи очей від кросворда. – Може, автобусом?

«Автобусом… – Галина скривилася. – Три години трястися по розбитій дорозі? Ні вже».

Телефон у сумці завібрував – мама. Галина вагалася на секунду, дивлячись на екран, але відповісти не стала. Навіщо дарма хвилювати? Краще просто повернутися додому, благо, ключі завжди з собою.

Таксі летіло по пустих вулицях, і місто за вікном здавалося декорацією – несправжнім, плоским. Водій щось бурмотів про погоду і затори, але Галина не слухала. Усередині зростало дивне передчуття – чи то тривога, чи то хвилювання.

Старий будинок зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона вдихала знайомі з дитинства запахи: смаженої картоплі з третього поверху, прального порошку, старого дерева. Але сьогодні в цій звичній симфонії з’явилася якась фальшива нота.

Ключ повернувся у замку несподівано важко, ніби двері чинили опір. У передпокої було темно і тихо – батьки явно вже спали. Галина крадькома пройшла до своєї кімнати, намагаючись не шуміти.

Увімкнувши настільну лампу, вона озирнулася. Все як завжди: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку – реліквія дитинства, з яким мама так і не розсталася. Але щось було не так. Щось невловимо змінилося.

Може, це була тиша? Не звичайна нічна тиша, а якась інша – густа, тягуча, схожа на передгрозовий маревий. Ніби дім затаїв подих, очікуючи чогось.

Галина дістала з сумки ноутбук – роботу ніхто не відміняв. Але, простягаючи руку до розетки за столом, випадково зачепила якусь коробку.

Вона зісковзнула з полиці, розсипавши вміст по підлозі. Листи. Десятки пожовклих конвертів із блідими марками.

І фотографія – стара, з загнутими куточками. Молода мама – зовсім дівчинка! – сміється, притулившись до плеча незнайомого чоловіка.

Перша сльоза впала на фотографію, перш ніж Галина усвідомила, що плаче.

Тремтячими руками вона розгорнула перший лист. Почерк – розмашистий, упевнений, абсолютно незнайомий.

«Дорога Олена! Знаю, що не маю права писати, але мовчати більше не можу. Щодня думаю про тебе, про нашу… Вибач, навіть написати страшно – про нашу доньку. Як вона? Схожа на тебе? Чи простиш ти мене коли-небудь за те, що поїхав?»

Серце шалено закалатало. Галина схопила наступний лист, потім ще один. Дати – 1988, 1990, 1993… Все її дитинство, все її життя були розписані у цих листах чужим почерком.

«…бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з портфелем більшим за неї саму. Я не посмів підійти…»

«…п’ятнадцять років. Уявляю, якою красунею вона виросла. Олено, можливо, настав час?..»

У горлі стояв клубок. Галина машинально ввімкнула настільну лампу, і жовте світло вихопило з темряви стару фото. Тепер вона вслухалася в обличчя незнайомця з жадібним інтересом. Високий лоб, розумні очі, злегка насмішкувата усмішка… Господи, та у неї ж його ніс! І цей характерний нахил голови…

– Галю! – тихий голос матері змусив її здригнутися. – Чому ти не попередила, що…

Олена Іванівна завмерла у дверях, побачивши розсипані по підлозі листи. Снага зійшла з її обличчя.

– Мамо, хто це? – Галина підняла фотографію.
– Лише не кажи, що це просто старий друг. Я ж бачу… я ж відчуваю…

Мати повільно сіла на край ліжка. У світлі лампи було видно, як тремтять її руки.

– Микола… Микола Сергійович Вороненко, – голос звучав глухо, ніби з іншої кімнати. – Я думала, що ніколи… що ця історія залишилася у минулому…

– Історія? – Галина майже кричала пошепки.

– Мамо, це ж уся моя життя! Чому ти мовчала? Чому він… чому ви всі…

– Бо так було потрібно! – в голосі матері прорвалася біль.
– Ти не розумієш, тоді все було інакше. Його батьки, мої батьки… Нам просто не дали бути разом.

Тиша обрушилася на кімнату важким покривалом. Десь далеко загримів поїзд – той самий, на який Галина сьогодні запізнилася. Випадковість? Чи доля вирішила, що настав час правді вийти назовні?

Вони просиділи до ранку. За вікном повільно світліло небо, а в кімнаті плив гіркий запах остиглого чаю і недосказаних слів.

– Він був учителем літератури, – Олена Іванівна говорила тихо, ніби боячись сполохати спогади. – Приїхав за розподілом у нашу школу. Молодий, гарний, читав напам’ять Франка… Всі дівчата були закохані.

Галина дивилася на матір і не впізнавала її. Куди поділася завжди стримана жінка? Перед нею сиділа інша – юна, закохана, з горящими очима.

– А потім… – мати затнулась.
– Потім я зрозуміла, що вагітна.

Ти навіть не уявляєш, що тоді почалося! Його батьки були проти «провінційного роману», мої твердили про ганьбу…

– І ви просто… здалися? – Галина не могла стримати гіркоту.

– Його перевели в інше місто. Терміново, без розмов. А через місяць познайомили з твоїм… – вона замовкла, – з Сергієм Петровичем. Хороша людина, надійна…

«Надійна, – відгукнулося в голові Галини. – Як старий диван. Як шафа. Як все в цій квартирі».

– Але листи… Чому ти їх зберегла?

– Бо не могла викинути! – вперше за ніч в голосі матері прорвалася справжня біль. – Це було все, що залишилося. Він писав кожного місяця, потім рідше… Але писав.

Галина взяла останній лист. Дата – три роки тому.

«Дорога Олено! Я переїхав у Смілянськ, купив будинок на Каштановій вулиці. Можливо, коли-небудь… Завжди твій, М.»

– Смілянськ, – поволі промовила Галина. – Це ж чотири години їзди звідси?

Мати зірвалася:

– Навіть не думай! Галинко, не треба ворушити минуле…

– Минуле? – Галина встала. – Мамо, це не минуле. Це теперішнє. Моє теперішнє. І я маю право знати.

За вікном остаточно розвиднілося. Новий день вимагав нових рішень.

– Я поїду туди, – твердо сказала Галина. – Сьогодні ж.

І вперше за цю нескінченну ніч вона відчула, що чинить правильно.

Смілянськ зустрів Галину холодним вітром і дрібним дощем. Маленьке містечко здавалося застиглим у часі: старі двоповерхові будинки, рідкі перехожі, тихі вулички, немов списані зі сторінок провінційних романів.

Каштанова вулиця виявилася на околиці.

Галина йшла повільно, вдивляючись у номери будинків. Серце билося так сильно, що, здавалося, його стукіт чутно на всю вулицю.

Будинок 21. Невеликий, акуратний, із фіранками на вікнах і жовтими айстрами у палісаднику. Ворота були незамкнені.

«Що я йому скажу? – промайнуло в голові.
– Здрастуйте, я ваша дочка?»

Але вирішувати не довелося.

На ганок вийшов високий сивий чоловік з книгою в руках. Він підняв очі, і книга випала з його рук.

– Олено? – прошепотів він.
– Ні… не Олено…

– Я Галина, – її голос тремтів.
– Галина Сергіївна… хоча тепер я не впевнена у по батькові.

Микола Сергійович зблід і схопився за поручні ганку.

– Господи… – лише й зміг промовити він.
– Заходь… заходь же!

У будинку пахло книгами і свіжозвареною кавою. Всюди стояли полиці, заставлені томами. На стіні – репродукція «Демона» Врубеля, улюблена картина Галини з дитинства.

– Я завжди знав, що цей день настане, – Микола Сергійович метушився з чашками.
– Але уявляв його тисячі разів інакше…

– Чому ви не боролися за нас? – запитання вирвалося само собою.

Він завмер, тримаючи турку над плитою.

– Бо був слабким, – просто відповів він.
– Бо повірив, що так буде краще. Найбільша помилка мого життя.

У його голосі була така щира біль, що у Галини защеміло серце.

– Знаєш, – Микола Сергійович дивився кудись поверх її голови, – щороку на твій день народження я купував подарунок. Усі вони тут…

Він встав і відкрив двері у сусідню кімнату. Галина ахнула. Уздовж стіни стояли акуратні стоси книг, кожна з закладкою-стрічкою.

– Перше видання «Аліси у Країні чудес» – на п’ять років, – він обережно взяв верхню книгу. – «Маленький принц» з ілюстраціями автора – на сім… Я вибирав те, що хотів би прочитати з тобою.

Галина провела пальцем по корінцях. Тридцять років несправджених розмов, тридцять років непрочитаних історій.

– А це… – він дістав потріпаний томик, – твоя перша публікація. Літературний альманах, оповідання «Листи у нікуди».
Я впізнав твій почерк – ти пишеш, як я.

– Ви стежили за мною? – Галина не знала, злитися їй чи плакати.

– Не стежив. Просто… жив паралельно. Як тінь, як відображення у кривому дзеркалі.

Вони проговорили до вечора. Про книги і вірші, про невиправдані мрії та втрачені можливості. Про те, як він бачив її випускний – стояв за деревами у шкільному дворі. Про те, як відправляв анонімні рецензії на її перші статті.

Коли за вікном стемніло, Галина раптом зрозуміла, що вже кілька годин називає його «тато». Це слово саме зсковзнуло з губ, природне, як дихання.

– Мені пора, – вона встала. – Мама, мабуть, із розуму сходить.

– Передай їй… – він запнувся.
– Втім, ні. Я сам напишу. Востаннє.

Біля воріт він раптом окликнув її:

– Галино! Ти… пробачиш мене колись?

Вона озирнулася. У сутінках його постать здавалася розмитою, нечіткою.

– Я вже пробачила, – тихо відповіла вона. – Але нам ще потрібно багато наздогнати.

Через тиждень Олена Іванівна отримала листа. Останній.
У ньому було всього три слова: «Приїзжай. Чекаю.»

А ще через місяць вони вперше сіли за один стіл – всі разом. І виявилося, що любов, як хороша книга, не має терміну давнини.
Потрібно лише набратися мужності і відкрити першу сторінку…