Затишок новоселья: Як весела відпустка стане реальністю!

“Що це взагалі таке?!” — голос Оксани тремтів від обурення, коли вона стояла посеред вітальні, стискуючи кулаки.

Кімната здавалася їй чужою, неначе стіни приховували відповідь на її запитання.

“Знову?! Третій раз за місяць! Скільки можна?!”

На дивані, розслабившись на подушках, сидів Тарас. В одній руці — телефон, в іншій — пульт від телевізора. Він повільно підвів до неї погляд, але в його очах не було нічого, крім звичної байдужості.

“Що ‘знову’?” — спитав він, примружившись. — “Не починай скандал. Я щойно прийшов додому, хочу відпочити.”

“Скандал?!” — Оксана зробила крок уперед, голос зазвенів від напруги. — “Ти називаєш це скандалом? П’ять тисяч гривень! Просто так! Без пояснень! Навіть не запитав, нащо вони їй!”

Тарас поклав телефон, ледве помітно зітхнувши. На його обличчі читалася не здивування, а втома.

“Ну і що? Це моя мати. Їй потрібні гроші — я допоміг. У чому проблема?”

Оксана наблизилася, щоки палали.

“Проблема в тому, що ми збираємо на будинок за містом! Ми домовились! Кожна копійка — на це! А ти постійно викидаєш гроші! То ліки, то ремонт, тепер оті ‘непередбачені витрати’! Може, їй новий смартфон захотілося?”

Тарас знову зітхнув, потерпівши перенісся.

“Вона ж старенька, Оксанко. Їй важко. Іноді простіше допомогти, ніж пояснювати.”

“Старенька? Їй 65! Вона більше рухається, ніж ти! То концерт, то санаторій, то екскурсія! А ми? Ми мусимо відмовлятися від своїх мрій через її примхи?”

“Оксано!” — голос Тараса вперше звучав різко. — “Не говорі так про мою матір. Вона нас виростила.”

“Вона виростила тебе, Тарасе. А не мене. І так, я вдячна. Але це не означає, що вона може постійно вимагати грошей! Ми живемо на одну зарплату. Ти ж знаєш, що мої замовлення нестабільні!”

І він справді знав. Після того як рекламне агентство, де Оксана працювала арт-директором, закрилося, вона перейшла на фріланс. Доходи були, але непередбачувані. Їхній бюджет був тендітним, як крига. Кожна зайва витрата — удар, від якого вона тріщала.

Вони мріяли про будинок. Вже три роки ця мрія жила в них — тераса, запашні троянди, вечори біля багаття. Але щоразу, коли сума наближалася до запланованої, ставалося щось: ремонт у тещі, лікування зубів, нова побутова техніка… І знову вони відкатувалися назад.

“Я просто втомилась,” — тихо сказала Оксана, підійшовши до вікна. — “Втомилася бути другою. Втомилася від того, що ми економимо на собі, а твоя мати — ні.”

Тарас підійшов ззаду, але не обійняв.

“Вона хвора, Оксанко. Їй потрібна допомога.”

“Від чого? Від бажання купувати нове? Ти хоч раз перевіряв, на що йдуть ці гроші? Вона їздить на море, ходить у ресторани, а ми не були у відпустці десять років!”

“Годі,” — різко сказав Тарас, і його голос знову став пустим. — “Не хочу це обговорювати.”

“Звісно, не хочеш!” — Оксана різко обернулася. — “Ти ніколи не хочеш говорити, коли справа стосується твоєї матері. Для тебе вона свята, а я — лиходійка. Але я не бажаю їй зла! Я хочу справедливості! І хочу наш будинок!”

Тарас замовк. Його плечі напружилися, погляд опустився в підлогу. Оксана знала цей погляд. Він не збирався сперечатися. Він просто замовкне. А через годину піде, ніби нічого не сталося.

“Гаразд…” — глухо промовив він. — “Я піду спати.”

І пішов, залишивши її саму посеред кімнати.

Оксана лишилася біля вікна, дивлячись на темне небо. Зорі мертво миготіли. Вона знала: поки Тарас сам не зрозуміє — нічого не зміниться. Він занадто звик бути сином, а не чоловіком. І занадто любив свою матір, щоб почути дружину.

\*\*\*

Ранок приніс із собою не лише каву, а й важкий камінь на душі. Оксана вийшла на пробіжку, сподіваючись, що біг допоможе розібратися в думках. Іноді вона тікала, щоб забути. Сьогодні — щоб зрозуміти.

Повернувшись, вона побачила, що Тарас збирається на роботу. Його обличчя було м’якшим, але не до кінця.

“Послухай, Оксанко,” — почав він, поправляючи краватку. — “Я поговорю з нею. Обіцяю.”

Оксана зупинилася, вдивляючись у нього.

“Про що саме? Щоб вона менше витрачала наші гроші? Ти ж знаєш, що це марно. Вона вміє виправдати себе краще за будь-якого політика.”

“Я спробую,” — він усе ще уникав її погляду. — “Може, цього разу щось серйозне. Я просто не запитав.”

“Звісно. Завжди ‘серйозне’. Особливо якщо йдеться про її бажання,” — Оксана зітхнула, відчуваючи, як зростає звична втома.

“Добре, мені пора. Поговоримо ввечері.” — Він швидко поцілував її у лоб і вийшов.

Оксана лишилася самаВони мовчки дивилися один на одного, розуміючи, що ця дача стане для них не лише місцем відпочинку, а й полем битви за своє щастя.