Здається, я сьогодні бачила твого колишнього чоловіка

— Здається, я сьогодні бачила твого колишнього чоловіка, — зітхнула Тетяна Григорівна, знімаючи зимові чоботи.

Софія в цей час роздягала близнюків після прогулянки з бабусею.

— Сам чи з новою пасією?

— Сам був. Хвилин п’ять стояв спостерігав, як я дитячий візочок катаю, а коли я на нього звернула увагу, швидко розвернувся і пішов. Можливо, помиляюся, але дуже схожий. Він хоч дзвонить, дітьми цікавиться?

Софія насупилася.

— Дзвонить через день. Я трубку не беру.

— Чого ж це ти? Може, помирилися б!

— Він мене вагітну покинув заради якоїсь авантюристки, про що мені з ним розмовляти?!

Дочка почала заводитися, але Тетяну Григорівну це не спинило.

— Так, може, він дітей хоче побачити? Дарма ти так! Можливо, і помирилися б заодно.

“І мені не довелося б до вас навідуватися щотижня”, — подумала бабуся вже про себе.

— Він прекрасно знає адресу! Якщо дійсно захоче — прийде. А миритися я з ним не збираюся, мені зрадники не потрібні.

— Ой, Софіє, не в твоєму становищі виставляти напоказ надмірну гордість! Народили дітей разом, разом повинні і те розгрібати.

— То ти б тата пробачила?

— Знайшла, що порівнювати! Твій батько мене на руках носив і завжди мріяв про велику родину. На жаль, у Господа на нього були інші плани… А у вас що? Ех! — махнула рукою бабуся і пішла в ванну мити руки, — Все через силу.

Після місяця практично безперервного перебування з новонародженими онуками Тетяна Григорівна знову зрозуміла, що в такому режимі довго не витримає. До того ж песик Людвиг, залишений нею з подругою, сильно сумував і майже нічого не їв. Тому Софія залишила свої спроби переконати матір у тому, що варто здавати її квартиру у Львові в оренду, наводячи такі аргументи, як: “а чому їй простоювати”. Врешті-решт вона пожаліла Тетяну Григорівну і запропонувала навідуватися до них на три дні в тиждень, щоб молода мама хоч якось могла прийти до тями.

Тетяна Григорівна прилягла поруч із чотиримісячними онуками. Пухлячки! Ой, скільки ж з ними клопоту! Очі Павлика вже набули карого відтінку, і волоссячко росло темне, кирляве, як у тата, а в Полінки яскраво-голубі оченята, як квіти льону, а волоссячко біле, пухове… Різні дітки. Несхожі. Одна біда — щічки усипані червоними, шорсткими діатезними плямами. А як закричать… Мати моя!

— Думаю, не на Людвига у них алергія, — припустила Тетяна Григорівна, — що з ним, що без нього — сплошу засипані. Дарма ти мою собаку обиділа.

— Прямо вже так обиділа! Він тварина, мамо, не перебільшуй. А щодо алергії ти, скоріш за все, маєш рацію. — Софія без причини поправила і так добре сидячий боді на агучущому Павлику і невпевнено поглянула на мати.

“Щось задумала” — здогадалася Тетяна Григорівна і виявилася права.

— Я тут, знаєш, про що подумала… — почала Софія, — може, мені на півставки вийти? З іпотекою, звісно, тепер легше стало завдяки материнському капіталу, але допомога у мене мізерна, а аліменти маленькі. Від декретних майже нічого не залишилося, а стільки витрат з цими дітьми!

— І не проси! — жахнулася Тетяна Григорівна. — Я не впораюся з ними одна, ти в своєму розумі? Хочеш мене раніше часу довести до могили? Так я вже зрозуміла, яка ти, зрозуміла, дочко… Егоїстка, ось! І не ображайся. Совісті мати хоч трохи треба! Не бачиш, що я і так… з останніх сил… Все для тебе! Навіть Людвига кинула! — схвильовано і переривчасто промовила мати. Вона теж здавалася собі поганою, відразливою егоїсткою. Про себе, все-таки, в першу чергу сміла подумати, а не про кровинку 35-річної!

Тетяна Григорівна глянула на дочку — та засоромилася. Продовжила:

— Не розумієш, ні. Та й бог з тобою!

— Мамо, ну чого ти так…

— Я ж не за себе хвилююся, а за собаку! Кому він потрібен, крім мене? Засумує, помре, а адже ще не старий.

У Тетяни Григорівни виступили сльози.

— Вічно ти перебільшуєш! — обурилася Софія.

— Ні, я на відміну від тебе тверезо дивлюся на речі. До того ж, який сенс тобі виходити на півставки? З тебе ж знімуть допомогу по догляду за дітьми!

— Так я не на свою роботу, а так… В магазин один. Два рази на тиждень неофіційно. Знайома запропонувала. Гаразд, мамо, забудь. Ти права, з ними дуже тяжко. Тільки от як бути з цими грішми не знаю.

Софія запустила в волосся пальці, скуйовдила себе і впала на ліжко.

— Ваня буде дзвонити — не хвизҏуйся, візьми трубку. Він тобі потрібен. Особливо зараз потрібен. Чуєш?

Дочка пробурмотіла щось невразумітельно. У квартиру влетіла зі школи Юля. Дівчинка дуже любила, коли бабуся була у них. Їй одразу ставало весело і легко на душі.

— Усім привіт! Я їсти хочу просто звеҏски.

Заради експерименту перед Новим Роком Людик був взятий з собою в місто. За пару днів спільного перебування малюкам гірше не стало. Онука Юля залюблювала пса, а у святковий вечір пов’язала йому на нашийник золотистий бантик. Тетяна Григорівна помітила, що дочка дуже вже старається з наведенням краси перед дзеркалом. Вбрала сукню, колготки, зробила макіяж, з зачіскою стоїть видумає… Та й стіл накрила аж ніяк не на трьох.

— До нас хтось прийде, чи що? Для кого ти так стараєшся?

— Чому стараюся? І не стараюся я взагалі! Просто хочу зустріти Новий Рік гарною, — парирувала Софія, мазюкала губи і потім додала неохоче: — Ваня прийде. Напросився-таки. Але я не для нього вдяглася! Ще чого!

Веніамін з’явився через півгодини з Дідом Морозом у мішку подарунків. На його схудлому обличчі бігали тіні збентежених почуттів: провини, вичікування, готовності відбити нападки колишньої дружини. Він зробив незграбну спробу бути веселим і безтурботним.

— Всіх з наступаючим! На вулиці морозець хоч куди! — усміхнувся він на всі 32.

Софія лупала на нього густо накрашенными віями і щойно відкрила рот, як вибігла ошелешена Юля. Вона не бачила батька з весни і не знала, що він сьогодні прийде. Ваня розкинув руки для обіймів. Він явно здивувався тому, як подорослішала старша дочка.

— Юля, яка ти красуня! Дай же я тебе обійму!

Юля підбігла… І на всього розгону, як юна тигриця, тицьнула кулачками по його розкинутим рукам.

— Ненавиджу! Ти мені не тато! — прокричала дівчинка і сховалася в своїй спальні, з усієї сили гримнувши дверима.

Одразу в два голоси заволали близнюки і Софія кинулася до них.

Ваня підсмалив і запхав жарку куртку в шафу. Тетяна Григорівна хмикнула, не втримавшись:

— Ну, а що ж ти хотів? Невже очікував іншого? Ой ви, батьки…