Здається, ти не зрозуміла, люба. Ніхто не питає твоєї думки – сказала свекруха.

– Мабуть, ти не зрозуміла, люба. Ніхто не питає твоєї думки, – відказала свекруха.

Моїй новонародженій доньці лише два тижні, а свекруха вигадала затію повезти її під дощем за сто кілометрів від міста, щоб зробити світлину. Зараз розповім вам, як це було.

Коли моєму чоловікові було п’ять років, він з матір’ю посадив дерево. І, звісно, зробили пам’ятне фото. Відтоді вони фотографувались щороку того самого дня і в тому самому місці. Спочатку це було на плівковий фотоапарат, згодом – на смартфони, що спростило задачу. Свекруха друкувала фотографії та вішала їх у рамках на стіну у вітальні.

Цей загадковий ритуал між матір’ю і сином завжди був важливим. Коли ми з чоловіком щойно почали зустрічатися, я хотіла навідатись до нього на день народження, але він повідомив, що йде до матері. Лише пізніше він розповів мені про цю традицію і те, що перенести її на інший день категорично неможливо.

Коли ми вже були одружені, чоловік, навіть з високою температурою, їхав на фотосесію до матері, а одного разу вона навіть не дозволила йому поїхати у відрядження, після якого йому обіцяли підвищення. Загалом, фотографія мала бути зроблена навіть під загрозою невдач чи проблем.

І ось народилася наша донька, яка, за словами свекрухи, також повинна брати участь у фотосесії з батьком. Адже традиція повинна передаватися з покоління в покоління.

– Діти є невіддільною частиною життя батьків, тож онучка буде з татом на фото. Вранці заберу сина та онучку. Я вже придбала молоко, підгузки теж. Швидко сядемо в потяг і повернемося.

– Моя донька нікуди не поїде! – заявила я. – Вона не буде трястись дві години в одну сторону в потязі. Тим більше, що погода жахлива, і вона може застудитися. Дощ так і йде!

– Мабуть, ти не зрозуміла, люба. Ніхто не питає твоєї думки. Завтра онучка їде з нами, і все, – сказала свекруха з хитрою усмішкою.

– Ні, ти, мабуть, не зрозуміла. Моя донька нікуди не поїде, – категорично заявила я.

Загалом усе завершилося скандалом. Я виставила свекруху за двері. Коли чоловік повернувся з роботи, я розповіла йому про цей інцидент. Він заспокоїв мене та сказав, що я вчинила правильно.

Наступного ранку свекруха увірвалася до квартири з вимогою зібрати дитину.

– Чому дитина ще не одягнена?

– Мам, поїдемо ми самі, донька залишиться вдома. У такий дощ ми її не потягнемо, дівчинці ж лише два тижні, – намагався пояснити чоловік.

– Вона не з цукру, не розтане! – кричала свекруха.

– Мені здається, ми вчора все з’ясували! Донька нікуди не поїде! – сказала я.

Тоді свекруха здавалася в люті, почала вивертати дитину силою. Коли чоловік удруге сказав, що донька залишиться вдома, вона почала кричати:

– Я роками збирала ці фотографії, а через твою дурну дружину, цю підступну змію, мова мого життя зазнала краху. Я не хочу більше тебе знати! Тьху! Нехай твоя улюблена донька зневажає тебе, коли виросте, так само, як ти мене!

Свекруха вибігла з квартири, грюкнувши гучно дверима. Чоловік побіг за нею, а я намагалася заспокоїти налякану дитину. Моя донька нарешті заснула, але чоловік не повернувся. Мабуть, пішов робити звичне фото.