Connect with us

З життя

Жінка біля переходу: історія торгівлі на залізничній станції.

Published

on

На перехресті біля залізничного вокзалу стояла Ганна Василівна і продавала свої нехитрі товари. Кожного дня вона приходила сюди, як на роботу, з двох причин. По-перше, це було хоч якесь зайняття, а по-друге, пенсія у старенької була маленька, хоча вона все життя чесно працювала. Але так сталося…

Сидіти вдома самій було нудно. Чоловіка Ганни давно вже не стало, минуло років двадцять, і від нудьги вона почала в’язати. Спочатку в’язала для себе, потім почала дарувати шкарпетки та рукавички сусідам, а коли вже всіх обдарувала так, що далі нікуди, почала в’язати на продаж.

Не тільки в’язані вироби продавала старенька. І солоні огірочки пропонувала, і квашену капусту. А інколи й кімнатні квіти: фіалки та кактуси.

Песика собі завела, дворнягу безпорідну. Побачила якось загубленого з ошийником, стало його шкода, взяла додому, оголошення розвісила, хто, мовляв, загубив. Але господарі так і не знайшлися. Вочевидь, навмисне викинули тварину. Ну і куди ж тепер його? Пожаліла Ганна пса. Так і живуть тепер разом дружно. І на “роботу”, до переходу кожен раз супроводжує пса старенька. Сядуть разом, а пес її оберігає. А старенька його хлібом підгодовує. Купує собі половинку батона і псу шматочок відломлює. Чайком запиває – ось і обід.

***

Дмитро йшов зі школи засмучений. Світлана Тимофіївна, вчителька математики, поставила двійку. Майже ні за що. Несправедливо. “Хіба в математиці українська мова важлива? — дивувався хлопець. Ну, розв’язав задачку трохи неправильно, ну накоїв помилки у прикладах. Але ж це математика! “А за граматичну помилку в відповіді знижувати бали, це вже перегин!” — міркував хлопчина. Але мамі цього не поясниш. І хто тільки вигадав цей електронний щоденник! Тепер ніяк двійку від батьків не приховати. То було раніше простіше! Вирвав сторінку з щоденника – і все.

Так дійшов він майже до свого дому. Лишилося тільки через підземний перехід перейти. “О, старенька стоїть. Знову зі своїми шкарпетками. Великі такі. Хто їх тільки купує?” — думав Дмитрик. Раптом він побачив на підстилці, що лежала на асфальті і виконувала роль вітрини у бабусі, дуже красиву фіалку в баночці з-під сметани. Ну просто незвичайна. Пелюсточків у неї було так багато, що вони виглядали як маленькі троянди, та й колір у них був рожевий, а листочки з різьбленими краями. Зачарувався хлопець, зупинився і стоїть. Під фіалкою ціна написана на папірці — 50 гривень. А у Дмитрика було аж вісімдесят.

“Що якщо мамі квітку купити?” — подумав хлопчик. “І Восьме березня скоро, ну майже. Вона квіти любить, зрадіє і забуде про двійку!”

Купив Дмитрик фіалку, приніс додому і поставив мамі на стіл, прямо на кухні. Потім трохи подивився телевізор, з’їв котлету з пательні. Потім зазирнув у холодильник і сумно глянув на каструлю з супом, який мама веліла обов’язково з’їсти.

— Його ж гріти треба! Та ну! Не хочеться! — сказав Дмитрик і побіг у двір погратися.

Фокус з фіалкою вдався. Мама дійсно зраділа і забула перевірити Дмитрові оцінки. Вона весь вечір возилася з квіткою, пересаджувала її і намагалася знайти найкраще місце для неї в квартирі.

А Дмитро потоваришував з Ганною Василівною. З тих пір, як він купив у неї фіалку, вони стали вітатися при зустрічі. Потім він почав розмовляти з бабусею, ділитися з нею своїми шкільними новинами, потім якимось чином виявилося, що вона колишня вчителька математики і всю шкільну програму чудово пам’ятає. А Дмитрику це хіба погано? Він сяде поруч з бабусею на розкладному стільчику, і вона йому пояснює всю домашню роботу. Що на що множити і як задачу вирішити. А бабусин пес, Архип, поруч крутиться, носом у руки тицяє, хоче, щоб Дмитрик його погладив і за вухом почухав.

Але якось раз йшов хлопець зі школи, а бабусі біля переходу не було. Лише Архип сидів на тому самому місці, де зазвичай бабуся ставила свої в’язані шкарпетки. Побачивши Дмитрика, пес підскочив і кинувся до нього, ніби чекав. Він став виляти хвостом, відбігати, знову повертатися, всіма своїми діями показуючи, що потрібно кудись йти. Дмитро пішов за Архипом. Але довго йти не довелося. Близько сусіднього будинку, на лаві сиділа бліда Ганна Василівна, а поруч стояла її велика сумка на колесах. Побачивши хлопця і пса, вона посміхнулася і сказала:

— Ну, куди ти втік, негідник! Рятувати мене вирішив? Все вже добре. Я ліки випила. Відпустило. Трошки посиджу і піду на робоче місце.

— Бабусю! Навіщо вам весь час туди, в перехід ходити? Вам треба вдома лежати, телевізор дивитися, серіали.

— Ой, онуче! Та нащо вони мені здалися!

— Але ж усе одно ніхто нічого не купує!

— Це так, — зітхнула бабуся. Потім подивилася сумно на Дмитрика і тихо сказала:

— Дома я пропаду. А так хоч при справі.

— Ви б спробували щось інше в’язати. Ну, може, іграшки м’які? А то ваші шкарпетки, знаєте, ну якось не дуже популярні… Знаєте що, давайте ви спробуєте ще когось, а я оголошення розміщу в інтернеті! Там все можна продати!

— Ну, — нерішуче протягнула бабуся, — Чому б не спробувати? Хто там у вас зараз наймодніший? Свинка Пепа? Я дещо знаю, адже телевізор-то все-таки дивлюся, — хитро прищулилася старенька.

— Її теж можна! — усміхнувся хлопчик.

Ганна Василівна виявилася чудовою майстринею. Надівши великі окуляри з товстими лінзами, вона так вправно взялася в’язати різних персонажів мультфільмів, і сучасних, і радянських, і просто симпатичних звіряток, що бізнес у неї пішов в гору. Клієнти в чергу записувалися. Зранку до ночі телефонували. Спочатку Дмитро їй допомагав, з комп’ютера свої оголошення викладав. А на перші заробітки бабуся купила собі простенький смартфон, замість старенького кнопкового телефона, і через інтернет стала постійно спілкуватися із замовниками. Іграшки у неї вдавались на славу, бо в кожну з них Ганна Василівна вкладала частинку своєї душі. Тепер біля жодного переходу стояти їй не потрібно було. В теплі, попиваючи чайок, вона заробляла собі прибавку до пенсії. Та й спілкування у неї побільшало. Тепер точно не занудьгуєш.

Одного разу, Дмитрик вирушив у магазин за хлібом і побачив, як бабуся сідає в таксі.

— От, онуче, хочу в платну поліклініку з’їздити. До хорошого лікаря показатися. Дякувати Богу, тепер можу собі дозволити! — усміхнулася Ганна Василівна, — Дякую тобі! Допоміг мені знайти ринкову нішу! Ось так! — засміялася вона.

При цих словах бабусі Дмитро усміхнувся, водій таксі теж усміхнувся і, розвернувши машину, швидко відвіз Ганну Василівну до платної поліклініки.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

чотири × один =

Також цікаво:

BG1 хвилина ago

Мечето, което никой не искаше да вземе

В приюта на улица "Хаджи Димитър" в Пловдив кучетата лаят от шест сутринта, но това едно мълчеше. Когато Стоян Гочев...

IT6 хвилин ago

Bax e l’ultima estate a Marina di Pietrasanta

Il dottor Ferraro non aveva usato mezzi termini con Enrico e Chiara Bellini. Bax, il loro bovaro del Bernese di...

HU7 хвилин ago

A Nyíregyházi Állatpark gorillája, aki kezet fogott velem altatás közben

Tizennégy éve dolgozom állatgondozóként, és azt hittem, mindent tudok arról, hogyan viselkedik egy nyugati síksági gorilla félálomban. Aztán jött Zongo....

HU21 хвилина ago

A vércsoport, amit apám nem bocsátott meg nekem

Mátyás vagyok, ötvenhat éves, és Kaposváron élek egy olyan házban, amit még a nagyapám épített a Fő utca végén. Háziorvos...

IT37 хвилин ago

Il gattino sotto la Panda blu di via Fondazza

Quel giovedì di marzo ero uscita di casa alle sette meno un quarto, come sempre, con le cuffie già nelle...

HE42 хвилини ago

אני נהג המונית שלקח אותן לטקס — ומה שקרה בכניסה לאולם ב”היכל התרבות” בחולון

אני נוהג מונית באזור חולון-בת ים כבר שמונה עשרה שנה, ואני לא בדרך כלל אחד שנעצר לספר סיפורים על נוסעים....

HE46 хвилин ago

**מיאמי הישנה שלנו**

באר שבע, שכונת דלת. המזגן בדירה של רחל אלמליח לא עבד כבר שלושה ימים, ולא כי לא בא לה להדליק...

HU47 хвилин ago

A Gábor bácsi kukoricása és a betolakodó, akit nem lehetett megharagudni

A nevem Gábor Fekete, hatvanhárom éves vagyok, és harminckét éve gazdálkodom Nyírbátor mellett, kint a Bátorligeti-legelő szélén, ahol a föld...