Жінка біля підземки: історія продажу простих товарів біля станції.

Агафія Василівна стояла біля підземного переходу поруч із залізничною станцією та продавала нехитрі товари. Щодня вона приходила сюди, як на роботу, з двох причин. По-перше, це була хоч якась справа, а по-друге, пенсія у неї була маленька, хоча все життя чесно працювала, але так склалося…

Сидіти вдома одній їй було нудно. Чоловік Агафії давно вже пішов з життя, минуло років двадцять, і від нудьги вона почала в’язати. Спочатку в’язала для себе, потім сусідам почала дарувати шкарпетки, рукавиці, потім вже всіх обдарувала настільки, що нікуди було більше, і стала Агафія в’язати на продаж.

Не лише в’язані вироби продавала бабуся. І коли огірки солоні пропонувала, і коли капусту квашену. А часом і кімнатні квіти: фіалки та кактуси.

Собаку собі завела, дворнягу безпородну. Побачила якось із нашийником загублену, стало жаль її, взяла до себе додому, оголошення повісила, хто втратив. Але господарі не знайшлися. Мабуть, навмисно покинули тварину. Ну, і куди ж тепер її? Пожаліла Агафія пса. Так і живуть тепер удвох дружно. І на “роботу”, до підземного переходу щоразу супроводжує бабусю пес. Сяде поруч і сидить, охороняє. А бабуся його хлібом підгодовує. Купує собі половинку батона і псу шматочок відломить. Чайком із термоса запиває — ось і обід виходить.

***

Дмитрик йшов зі школи засмучений. Світлана Тимофіївна, вчителька математики, поставила двійку. Майже ні за що. Несправедливо. «Хіба в математиці враховується українська?» — дивувався хлопчик. Ну, задачу він трохи неправильно вирішив, ну, в прикладах помилки наробив. Так це ж математика! «А за граматичну помилку в відповіді щоб знижувати оцінку — це вже занадто!» — міркував про себе хлопчик. Але мамі цього не поясниш. І хто тільки вигадував цей електронний щоденник! Тепер від батьків двійки зовсім не приховаєш. Часи були раніше! Вирвав сторінку з щоденника, і порядок…

Йшов він і не помітив, як майже до свого будинку дійшов. Лишилося тільки через підземний перехід перейти. «О, бабуся стоїть. Знову зі своїми шкарпетками. Величезні такі. Хто їх тільки купує», — думав Дмитрик. Раптом він помітив на підстилці, яка лежала на асфальті та слугувала вітриною у бабусі, дуже красиву фіалку в баночці з-під сметани. Ну, просто неймовірну. Пелюсточків у неї було стільки, що вони виглядали мов маленькі трояндочки, колір теж рожевий, а листочки з різьбленими краями. Захопився хлопчик, зупинився та стоїть. Під фіалкою ціна на папірці — 50 гривень. А в Дмитрика було аж вісімдесят.

«Що як мамі купити квітку?» — подумав хлопчик. «І Восьме Березня невдовзі, ну майже. Вона квіти любить, зрадіє і забуде про двійку!»

Купив Дмитрик фіалку, приніс додому і поставив мамі на стіл, прямо на кухні. Потім трохи подивився телевізор, прихопив з пательні котлету. Потім зазирнув до холодильника і з тугою подивився на каструлю із супом, який мама веліла обов’язково з’їсти.

— Його ж підігрівати треба! Та ну! Не хочеться! — сказав Дмитрик і побіг на двір гратися.

Фокус із фіалкою вдався. Мама дійсно зраділа і забула перевірити Дмитрикові оцінки. Вона весь вечір клопоталася з квіткою, пересаджувала і намагалася знайти найкраще для неї місце в квартирі.

А Дмитрик подружився з Агафією Василівною. Відтоді, як він придбав у неї фіалку, вони стали при зустрічі вітатися. Потім він почав розмовляти з бабусею, ділитися з нею нехитрими шкільними новинами, потім якось у розмові з’ясувалося, що вона колишня вчителька математики і всю шкільну програму чудово пам’ятає. А Дмитрику ж погано? Сяде поруч із бабусею на розкладний стільчик, і вона йому всю домашню роботу пояснить. Що на що множити і як задачу вирішувати. А бабусин пес, Архип, поруч крутиться, носом у руки тицяє, хоче, щоб Дмитрик погладив його і за вухом почухав.

Але якось раз йшов хлопчик зі школи, а бабусі біля переходу не було. Тільки Архип сидів на тому місці, де зазвичай бабуся свої в’язані шкарпетки розкладала. Побачивши Дмитрика, пес підскочив і побіг до нього, наче чекав. Хвостом махав, відбігав, знову повертався, всім своїм виглядом показуючи, що потрібно кудись іти. Дмитрик пішов за Архипом. Але довго йти не довелося. Біля сусіднього будинку, на лавочці сиділа бліда Агафія Василівна, поруч із нею стояла її велика сумка на коліщатках. Побачивши хлопчика і пса, вона посміхнулася і сказала:

— Ну, куди ти втік, неслухняний! Рятувати мене надумав? Все вже добре. Я таблетку випила. Відпустило. Трішки посиджу і піду на робоче місце.

— Бабусю! Навіщо ви весь час ходите туди, до переходу? Вам потрібно вдома лежати, телевізор дивитися, серіали.

— Ох, онучок! Та на що вони мені здалися!

— Ну, адже все одно нічого ніхто не купує!

— Це так, — зітхнула бабуся. Потім подивилася сумно на Дмитрика і тихо сказала:

— Дома я пропаду. А так хоч при ділі.

— Ви б спробували щось інше зв’язати. Ну, може, іграшки м’які? А то шкарпетки ці ваші, знаєте, ну якось не дуже популярні… Знаєте що, давайте ви спробуєте зв’язати кого-небудь, а я оголошення розміщу в інтернеті! Там все-все можна продати!

— Ну, — невпевнено протягнула бабуся, — А чом би не спробувати-то? Хто там у вас зараз наймодніший? Свинка Пеппа? Я дещо знаю, бо ж телевізор теж дивлюся, — хитро прижмурилася старенька.

— І її можна! — усміхнувся хлопчик.

Агафія Василівна виявилася чудовою майстринею. Надівши величезні окуляри із товстими скельцями, вона так вправно взялася в’язати різноманітних персонажів мультфільмів, і сучасних, і радянських, і просто симпатичних звіряток, що бізнес у неї пішов угору. Клієнти в чергу записувалися. Зранку до ночі телефонували. Спочатку Дмитро їй допомагав, із комп’ютера свого оголошення викладав. А на перші заробітки бабуся купила собі простенький смартфон, замість старенького кнопкового телефона, і через інтернет стала постійно спілкуватися з замовниками. Іграшки у неї виходили на славу, бо в кожну з них Агафія Василівна вкладала часточку своєї душі. Тепер ні біля якого переходу їй стояти не потрібно було. У теплі, посьорбуючи чайок, вона заробляла собі надбавку до пенсії. Та й спілкування у неї додалося. Тепер точно не засумуєш.

Одного разу, Дмитрик вирушив до магазину за хлібом і побачив, як бабуся сідає в таксі.

— Ось, онучок, хочу в платну клініку з’їздити. До доброго лікаря показатися. Добре, що тепер можу собі дозволити! — усміхнулася Агафія Василівна, — Дякую тобі! Допоміг мені знайти ринкову нішу! О, як! — засміялася вона.

При цих словах старенької Дмитро усміхнувся, водій таксі теж заусміхався і, розвернувши машину, швидко помчав Агафію Василівну в платну клініку.