Жінка озирнулася: перед нею стояла незнайомка, яка викликала змішані почуття впізнання.

Юлія Петрівна обернулася, дивилася на молоду жінку й не розуміла, хто це і звідки вона її знає.

Жінка підійшла ближче, трохи не впала, було слизько, Юля підхопила її і застигла…

– Галюня? Галинка Міщенко? Нічого собі, ти звідки?

– Та йду мимо школи, дивлюся, наче ти виходиш, просто приголомшена… Ну, як ти? Як живеш? Чим займаєшся? Поїхала тоді така ділова ковбаса, а щось загубилися.

– У якому сенсі загубилися? Я телефонувала, але абонент недоступний…

– Я… тоді телефон втратила й якось закрутилася, завертілася. Ти кидай про мене, ти як?

– Слухай, а чого ми на вулиці, підемо до нас, а знаєш що? У нас завтра невеличка вечірка, друзі прийдуть, приїжджай до нас? А?

– Так незручно, ти що…

– Все зручно, ти що, подруго, ми ж з тобою з садочка разом були. Дивись, ось адреса, слухааай, а де ти зупинилася?

– У готелі.

– Давай до нас? У нас трьохкімнатна, щойно купили.

– Коли? Ой вибач…я…це професійне, я працюю ріелтором, ха-ха-ха, ні, Юль…мені з роботи оплачують готель, так що дякую.

– Ну так приїдеш?

– Я постараюся, Юля… рада була тебе бачити… Ой, слухай…а твій чоловік? Якось незручно…чи у тебе немає… чоловіка?

– Є, ти що? Ми ж з Борисом одружилися!

– З Борисом?

– Так, з Гончаренком, ти що? Забула? Він у тринадцятій школі навчався, що була поруч з моїм будинком, в нашому під’їзді жив…ну ти що? Забула? На велосипеді нас возив, на рамі і багажнику, пам’ятаєш?

– Аааа… Борис? Так ти за Бориса вийшла заміж? Так, пригадую щось.

– Ну так. Ми вже вісім років живемо, у нас двоє дітей, Михайло і Ганнуся, а у тебе?

– Добре, Юль, я прийду, обов’язково приїду…поговоримо.

– Як добре, що ти мене зустріла.

– Так…

За вечерею Юлія Петрівна, а вдома просто Юля і матуся, повідомила Борисові, що зустріла Галинуську.

– Яку Галину, Юль?

– Галинуську Міщенко, пам’ятаєш… ти нас на велосипеді возив, мене завжди на рамі, а її на багажнику.

А ми потім, ой дурні, ха-ха-ха, пам’ятаєш? Вимагали, щоб ти нас по черзі на рамі возив, ха-ха-ха, мовби іншій прикро.

А ти… ти потім знову тільки мене на рамі возив і взагалі… став потім тільки мене одну возити… Мені навіть здавалося, що Галинка образилася…

Я навіть подумала тоді, що вона, ха-ха-ха, закохалася в тебе Борисе… Ой, дитинство…

– Угу. А що це ти про неї взагалі заговорила?

– Та кажу ж тобі, зустріла.

– У нас у місті? А що вона тут робить? Чи вона живе тут?

– Ні, приїхала на якісь курси. Вона, здається, ріелтор.

– Ріелтор? Вона ж, здається, на когось вчилася?

– Не знаю, завтра дізнаюся… ми ж тоді як роз’їхалися, більше не спілкувалися. А з чого ти вирішив, що вона на когось вчилася?

– Не знаю, всі ж вчаться…

– Ну так, то так… Завтра спитаю у неї.

– Завтра? Ви що домовилися зустрітися? Ти забула, Юль? Василієви ж прийдуть…

– Так я пам’ятаю, ось і запросила Галинуську до нас.

– У якому сенсі? Навіщо?

– Як? Борисе? Вона подруга дитинства… І твоя, між іншим теж…

– Моя-то з чого б…

Юлія Петрівна працювала вчителькою початкових класів, дітки її обожнювали, Юля мріяла про таку роботу, тому на роботу летіла на крилах і завжди з роботи йшла, хоч і втомлена, але весела.

Сьогодні Юлія була немов чимось стурбована. Адже все добре, в чому річ?

Щось не давало спокою, а що, Юля не могла збагнути.

Прийшла додому, готували з Борисом, вони завжди все разом роблять, начебто все добре, але Юлю не полишало якесь липке відчуття, їй хотілося… плакати?

Та що таке?

Друзі приїхали о сьомій годині, у них поки що була одна дитина, ровесник Ганнусі, трирічний хлопчик, від якого всі каталися зі сміху.

Михайло, Юлін і Борисів п’ятирічний син, не захотів гратися з дітлахами, пішов у свою кімнату і включив там мультики.

Ребята сиділи за столом, щось обговорювали, веселилися, Юля вже почала забувати це неприємне відчуття, як у двері подзвонили, Юля здригнулася.

– Хто це? – чомусь злякано запитала Юля.

– Ти що, сама ж запросила цю свою… подругу дитинства, як її… Афіну… – каже сміючись Борис.

– Ах, так… Галинуську… так, точно.

Юля відчинила двері й впустила приголомшливу, що пахне парфумами, зі свіжою укладкою, з іскристими сніжинками у волоссі, Галинусю.

– Ого, подруго, яка ти…

Легко торкнувшись своєю щокою до Юліної, пахуча, іскриста Галина знімаючи шубку, віддає її на руки господарці, легко влетіла у велику кімнату…

– Знайомтесь, це Галина, – якимсь тьмяним голосом сказала Юля, вона помітила як змінилося обличчя в Бориса і розправив плечі Олег…

Цілий вечір Галина була в центрі уваги, сміялася, могла підтримати будь-яку розмову, всі були зачаровані подругою дитинства Юлі, а Юля… У Юлі було якесь нехороше відчуття.

До того ж подруга, завуальовуючи це під жарт, боляче висміювала Юлю, розповідаючи то одну, то іншу історію з дитинства, виставляючи Юлю у неприємному світлі.

Вона пішла на кухню, сльози аж підступали до очей, та що ж таке-то? Вікно з кухні виходить на балкон і з великої кімнати вихід на балкон.

Юля не включала світло, просто притулилася до вікна, коли почула голоси, що за…

– Ну так, милий, добре ти влаштувався, – почула Юля голос подруги, – трикімнатна квартира кажеш? А я повинна в однокімнатній тіснитися?

Ну ти молодеееець, дітей народити у тебе є гроші, так? Кумир свою вдягаєш, взуваєш, як дивлюсь вона і на машині їздить…

На дитину гроші давай. Мене не хвилюють твої проблеми, мені потрібна гарна, трикімнатна, не гірше, ніж у твоєї дружиноньки… Або…

Юля не дослухала, вона з кам’яним обличчям зайшла у велику кімнату, де друзі сиділи одні, розважаючи зануджених дітлахів.

– Юль, щось сталося? Що з тобою? На тобі обличчя немає…

– Ннні, все нормально… щось недобре стало, вина випила… А де всі?

– Борис курити пішов, Галина теж, вона курить виявляється?

– Так? Не знала…

Юля намагалася веселитися, розмовляти, але робила все через силу, думки металися в голові, Юлю всю перевертало, вона не могла спокійно сидіти.

Прийшли Борис з Галиною, Галина веселилася вдвічі більше, пила вино, Борис був… розгублений?

Зараз все підуть…і він теж піде, думає Юля, вона вже подумки попрощалася з чоловіком.

Те що вони коханці не було ніяких сумнівів, як так? Коли він встигав?

На роботі не затримується завжди разом, все відкрите, телефон, комп’ютер, все у вільному доступі, треба ж, як замаскувався…

Юля ледве дочекалася коли підуть друзі, хлопці розуміючи що відбувається, щось, зібралися.

Лише одна Галина продовжувала, як ні в чому не бувало веселитися.

Ледь зачинилися двері за гостями, Юля відправила дітей в кімнату і сіла на стілець, дивлячись на Галину і чоловіка.

– Ну, голуби, і коли ви мені збиралися все розповісти? Я взагалі-то не розумію тебе, Борисе… Якщо любов у вас така, навіщо я тобі? Що з мене взяти-то? Зарплата у мене мала, спадщини я тобі не принесла, навіщо себе мучити? Збирайся і мчи до неї. Квартирка тобі МОЯ спокою не дає, Галина? Так вона в іпотеці, забирай… те. Я знайду куди піти з дітьми.

Як заздрила мені в дитинстві, так і продовжуєш? Забирай його, радій…

Борис намагався щось сказати, та Юля не давала…

– Ха-ха-ха, тебе, що пробило? Та на що він мені потрібен, твій тютя… Він повинен мені, точніше дитині…

– Якій дитині?

– Юля дай мені все пояснити, – Борис хотів підійти до дружини, але вона зупинила його.

– Борисе, у тебе дитина від цієї… жінки?

– Борисе, у тебе дитина від цієї жінки?- передражнила Галина Юлю і весело засміялася, – ну що мовчиш?

– Я все поясню, Юля.

– Постарайся, а потім я поясню… Хоча… я зараз розповім. Пам’ятаєш, літо після школи? Ти тоді з батьками поїхала ще? А твій Боря, він з радістю проводив зі мною ночі і… як логічне завершення цього всього, я завагітніла…

– Навіщо?- Юля підняла очі повні сліз, запитуючи у когось… – Навіщо? Для чого тоді тобі я?

– Та бреше вона, Юлька.

Я не пам’ятаю нічого, це було один раз, у Руслана Єгорова проводи були, я перший раз самогон спробував.

Вона поруч сиділа, висіла весь вечір, підливала мені… Я не виправдовуюся, сам винен, вона прийшла через тиждень і сказала, що я її… що накинувся на неї і вона тепер… вагітна… Сказала, що мати її змушує заяву написати, а вона мовляв, любить мене і не зробить ні за що цього…Сказала, щоб я просто одружився на ній…

Я відмовився, вона погрожувала, плакала, благала. Потім сказала, що я пошкодую.

Я сказав їй, що якщо дитина і правда моя, то я її не покину, а якщо я винен, то нехай мене покарають.

Вона ж не пішла нікуди, я кликав в міліцію, вона відмовилася… Кликав у лікарню…

Потім ти поїхала вчитися, я за тобою, батьки переїхали наші, я втратив її з виду…

П’ять років тому, коли Михайло у нас народився, вона з’явилася.

Почала вимагати гроші на сина…

– І?

– Я всі премії все їй віддавав, підробітки, зарплату підняли, мені довелося віддавати на дитину, він-то до чого…

– Ну звичайно, – хитро каже, Галина, за стільки часу-то накопичилося.

– Ось так, Юль… Дитина не винна.

– Як звати вашого сина?- запитує Юля.

Борис з Галиною в один голос кажуть… різні імена.

– Ось як? Так Сашко чи Олексій, Галино.

– У нього подвійне ім’я, – починає викручуватися Галина.

– Ти хоч раз бачив свого сина?

– Ні, у живу не бачив, вона мені присилала фото, я їх в папку поклав окрему… Я… ну дитина… Я… Юль, я хотів би й надалі допомагати синові…

– Борисе, – вкрадливим голосом запитує Юля, – а папка випадково не ААААА зветься?

Борис почервонів і кивнув.

-Ааа, а то я думала ти зовсім з розуму зійшов, навіщо-то зберігаєш фото хлопчика, що знімався в дитинстві в радянських фільмах. Галино, ти зовсім його за дурника маєш? Платить п’ять років тобі просто так гроші, так ти йому ще трішки відредаговані фото актора відправляла?

– Та пішли ви, дурні. Я вас покарала… Як побачила твого Бориса тоді, так план і дозрів… Ну думаю, відразу не вийшло, зараз спробую, а він і повівся, ідіот.

Все, прощавайте…

– Стій, – Юля загородила їй вихід, – ти справді думаєш, що можеш ось так просто піти? Тобі доведеться віддати все, що тобі віддав мій чоловік, подруго.

– Так, я йду, просто так, – усміхаючись відповідає Галина, – у вас немає доказів, гроші він давав мені просто так, бо я йому завжди подобалася, зрозуміла? Я, а не ти, прісна булочка.

Я в будь-якому суді доведу, що ми були коханцями, він просто робив мені подарунки, так що вгамуйся і радій, що так все обійшлося… подруго.

Галина пішла.

Юля з Борисом довго мовчали.

– Чому ти мовчав?

– Боявся втратити тебе…

– Як нерозумно, Борисе… сучасний хлопець, яка вагітність через тиждень, ну… ти чого?

Борис розвів руками.

– Я обіцяю, Юля, більше жодних таємниць…

Прошу дуже уважно прочитати цей текст, якщо вам раптом здалося, що автор неправильно використовував мовний зворот, що так не буває і бути не може, що так сто років не розмовляють, що вам не подобається те, що робить автор і взагалі, автор не вибачається кожен день за помилки і не просить вибачення, обнагліла…

То нам не по дорозі.

Повідомляти мені про те, що ви у свої шістдесят років із невеликим слухаєте рок і носите міні-спідниці, не треба, мені не цікаво.

Намагатися образити, принизити і т.д., викликати у мене відчуття гніву або сорому, теж не варто.

Я людина, з плоті і крові, а не цукерка, щоб усім подобатися.

Зі своєю думкою про мій поганизм не сюди.

Тут мій дім і мої друзі сюди приходять за хорошими емоціями.

Закрийте сторінку і спокійно видаліться, коментатори різного лайна та дурості йдуть у бан.

І мені плювати, що вам до лампочки.

Вихід он там…