Жінка з базару біля вокзалу: історія скромного торгівця.

Василиса Михайлівна стояла біля підземного переходу неподалік залізничної станції і продавала нехитрі речі. Щодня вона ходила сюди, як на роботу, з двох причин. По-перше, це було хоч і невелике, але діло, по-друге, пенсія у бабусі була маленька, хоча вона все своє життя чесно трудилася, але так сталося…

Сидіти вдома на самоті їй було нудно. Чоловіка Василиси давно вже не було в живих, пройшло вже двадцять років, і з нудьги вона почала в’язати. Спочатку в’язала для себе, потім почала дарувати шкарпетки та рукавички сусідам, усіх уже так обдарувала, що і не знала, куди далі. Тож стала Василиса в’язати на продаж.

Не лише в’язані вироби продавала бабуся. І солоні огірочки пропонувала, і квашену капусту. А інколи й кімнатні квіти: фіалки та кактуси.

Завела собі собаку, безпородного дворнягу. Якось побачила з нашийником загубленця, пожаліла його, взяла до себе додому, оголошення повісила, хто, мовляв, загубив. Але господарі не знайшлися. Виявляється, навмисно викинули тварину. Ну і що тепер з нею робити? Пошкодувала Василиса пса. Так і живуть тепер удвох дружно. Та й на “роботу”, до підземного переходу завжди пса бере. Сяде поруч і сидить, охороняє. А бабуся його хлібом підгодовує. Купує собі половинку батону і псу шматочок відламує. Чайком із термоса запиває, і ось обід виходить.

***

Дмитро повертався зі школи засмучений. Оксана Тимофіївна, вчителька математики, поставила двійку. Майже за ніщо. Несправедливо. “Хіба в математиці українська мова рахується?!” — роздумував хлопець. Ну, задачу трохи неправильно розв’язав, ну, в прикладах помилки зробив. Але це ж математика! “А за граматичну помилку в відповіді знімати оцінку — це вже занадто!” — думав хлопець. Але мамі цього не поясниш. І хто тільки придумав цей електронний щоденник! Тепер від батьків двійки зовсім не сховаєш. От раніше можна було! Вирвав сторінку з щоденника — і порядок…

Так йшов він і не помітив, як майже до свого будинку дійшов. Лишилося тільки через підземний перехід перейти. “О, бабуся стоїть. Знову зі своїми шкарпетками. Величезні такі. Хто їх тільки купує,” — думав Діма. Раптом він угледів на підстилці, що лежала на асфальті і виконувала роль вітрини у бабусі, дуже гарну фіалку в баночці з-під сметани. Ну, просто надзвичайну. Пелюстків у неї було так багато, що виглядали вони точнісінько як маленькі трояндочки, і колір у них був рожевий, а листочки з вирізьбленими краями. Замилувався хлопець, зупинився і стоїть. Під фіалкою ціна написана на папірці — 50 гривень. А у Дмитра цілих вісімдесят було.

“Якщо мамі квітку куплю?” — подумав хлопець. “І Восьме березня скоро, ну майже. Вона квіти любить, зрадіє і забуде про двійку!”

Купив Дмитро фіалку, приніс додому і поставив мамі на стіл, прямо на кухні. Потім трохи подивився телевізор, з’їв зі сковорідки котлету. Потім зазирнув у холодильник і з тоскою подивився на каструлю з супом, який мама веліла обов’язково з’їсти.

— Його ж гріти треба! Та ну! Не хочеться! — сказав Дмитро і побіг у двір гуляти.

Фокус із фіалкою удався. Мама дійсно зраділа і забула перевірити Дмитрові оцінки. Вона весь вечір возилася з квіткою, пересаджувала її і намагалася знайти найкраще місце для неї в квартирі.

А Дмитро подружився з Василисою Михайлівною. З тих самих пір, як він придбав у неї фіалку, вони стали при зустрічі вітатися. Потім він став розмовляти з бабусею, ділитися з нею нехитрими шкільними новинами, а якось у розмові з’ясувалося, що вона колишня вчителька математики і всю шкільну програму чудово пам’ятає. А Дмитру це було лише на користь. Він сідав поруч із бабусею на розкладний стільчик, і вона йому всю домашню роботу пояснювала. Що на що множити і як задачу розв’язати. А бабусин пес, Архип, поруч крутився, носом у руки тікав, хоче, аби Дмитро його погладив і за ухом почухав.

Але якось раз пішов хлопець зі школи, а бабусі біля переходу не знайшлося. Лише Архип сидів на тому самому місці, де зазвичай бабуся розкладала свої в’язані шкарпетки. Побачивши Дмитра, пес схопився і кинувся до нього, ніби чекав. Він почав виляти хвостом, відбігати, знову повертатися, всім своїм виглядом показуючи, що потрібно кудись іти. Дмитро пішов за Архипом. Але довго йти не довелося. Біля сусіднього дому, на лавочці сиділа бліда Василиса Михайлівна, поруч стояла її велика сумка на коліщатках. Побачивши хлопчика і пса, вона усміхнулась і сказала:

— Ну, куди ж ти побіг, пустунчику! Рятувати мене надумав? Все вже добре. Я таблетку випила. Відпустило. Трохи ще посиджу і піду на своє робоче місце.

— Бабусю! Навіщо ви весь час ходите туди, до переходу? Вам би вдома лежати, телевізор дивитися, серіали.

— Ох, онучок! Та нащо вони мені здалися!

— Ну адже всерівно ніхто нічого не купує!

— Та й це правда, — зітхнула бабуся. Потім подивилася сумно на Дмитра і тихо сказала:

— Вдома я зникну. А так хоч при ділі.

— Ви би спробували що-небудь інше в’язати. Ну, може, іграшки м’які? А то ці ваші шкарпетки, знаєте ж, ну якось не дуже популярні… Знаєте що, давайте ви спробуєте зв’язати когось, а я оголошення розміщу в інтернеті! Там все-все можна продати!

— Ну, — невпевнено протягнула бабуся, — Чому б не спробувати? Хто там у вас зараз наймодніший? Свинка Пеппа? Я дещо знаю, адже телевізор-то все-таки дивлюся, — хитро прищурилась старенька.

— Її теж можна! — усміхнувся хлопець.

Василиса Михайлівна виявилася чудовою майстринею. Надягнувши величезні окуляри з товстими скельцями, вона так вправно взялася в’язати різних персонажів мультфільмів, і сучасних, і радянських, і просто симпатичних звіряток, що бізнес у неї пішов вгору. Клієнти в чергу записувалися. З ранку до ночі телефонували. Спочатку Дмитро їй допомагав, з комп’ютера свого оголошення викладав. А на перші заробітки бабуся придбала собі простий смартфон замість старенького кнопкового телефона і через інтернет стала постійно спілкуватися з замовниками. Іграшки у неї виходили на славу, адже в кожну з них Василиса Михайлівна вкладала часточку своєї душі. Тепер біля ніякого переходу їй стояти не потрібно було. В теплі, прихлюпуючи чай, вона заробляла собі надбавку до пенсії. Та й спілкування у неї побільшало. Тепер точно не занудьгуєш.

Одного разу Дмитро відправився в магазин за хлібом і побачив, як бабуся сідає в таксі.

— Ось, онучок, хочу в платну поліклініку поїхати. До хорошого лікаря показатися. І тепер можу собі це дозволити! — усміхнулась Василиса Михайлівна, — Дякую тобі! Допоміг мені знайти ринкову нішу! Отак! — засміялась вона.

За словами бабусі Дмитро усміхнувся, водій таксі теж усміхнувся і, розвернувши машину, швидко повіз Василису Михайлівну в платну поліклініку.