Жінка з великого міста: Історія життя, прожитого гідно

Жила-була в одному місті жінка на ім’я Зінаїда Петрівна. Життя її склалося, як вона вважала, досить пристойно. Сім’ї не було, дітей теж. Зате була власна квартира: завжди чиста і впорядкована. Робота у неї теж була пристойна — бухгалтером на меблевому заводі.

Дожила Зінаїда тихо і спокійно до 50 років. Її життя їй дуже подобалося, особливо порівнюючи з життям сусідів в її будинку. Приємно було думати, що у неї все вийшло якнайкраще, адже вона — гарна людина і нікому не робить зла.
Сусіди ж були не такі. На одному поверсі з нею жила жінка, якій перевалило за 60.

Ганьба ж який: поважного віку вже, майже пенсіонерка, а волосся у блакитний колір фарбує! А ще носить обтягуючі сукні та джинси. Всі з неї сміються. Ну, як не міська божевільна!

«Суцільний обур», — думала Зінаїда Петрівна, дивлячись на дивну пенсіонерку. І раділа, що вона-то виглядає як належить для свого віку.

Про іншу сусідку й говорити соромно. Всього двадцять один рік, а вже дитину має. І дитині на вид вже п’ять років. Зрозуміло, мабуть, ще в школі завагітніла. І де батьки її дивилися? А, батьків у дівчини не було, жила одна з дочкою. І тісно дружила з тією блакитноволосою пенсіонеркою. Поки дівчина десь працювала, сусідка сиділа з дівчинкою.

Зінаїду Петрівну це не дивувало. «Такі люди притягуються», — думала вона. — «А мене минають стороною. Бачать пристойну людину — і їм соромно дивитися в очі. Привітаються в ліфті — та й весь контакт».

Останній сусід — чоловік років 30. Побачивши його вперше, жінка відчула справжній шок. Всі руки, вся шия в татуюваннях! Невже нормальні люди так будуть ходити? Звичайно, ні!

Ще в молодості Зінаїда Петрівна засуджувала таких людей. Мабуть, більше нічим вирізнитися, якщо доводиться шкіру собі псути. Що? Уваги до себе привертає? Значить, розумом не впирає! Краще б книжки читав!

Так думала вона щоразу, коли зустрічала когось із сусідів у ліфті. Повертаючись додому, вона тихенько раділа, що живе правильно. І іноді обговорювала сусідів з подругою по телефону. Говорити більше не було про що, тому «тип з татуюваннями», «молода мати» та «божевільна старуха» ставали мало не головними темами обговорення.

Одного разу ввечері Зінаїда Петрівна, як завжди, поверталася з роботи. Настрій був жахливим. На роботі — нестача. Вперше за багато років роботи. На кого звалять? Хто винен? Звісно, бухгалтер. Жінка почувалася недобре ще зранку. А тепер і шум у вухах, ноги важкими стали.

З труднощами дійшла до під’їзду і сіла на лавочку. Раптом відчула легкий дотик до руки. Піднявши погляд, побачила ту саму «пенсіонерку» з блакитним волоссям.

— Що з вами? Погано? — запитала вона з турботою.
— Голова… болить… — прошепотіла Зінаїда.
— Ходімо до Юри, він вдома. Ви зовсім бліда.
— До якого Юри? — запитала вона.
— Юра ж з вами на одному поверсі живе. Він кардіолог. Ви що, не знали?

Піднявшись на потрібний поверх, сусідка подзвонила в двері Юри. Жінка з подивом побачила на порозі того самого чоловіка з татуюваннями, яким не могла уявити пристойну людину.

Чоловік заміряв їй тиск, поклав на канапу і дав таблетку. Незабаром головний біль і шум у вухах пройшли.

— Обов’язково зверніться на прийом! Треба слідкувати за тиском, навіть таким молодим жінкам, як ви,— усміхнувся лікар, коли її стан нормалізувався.

— Дякую вам, — чомусь Зінаїда відчувала ніяковість, згадуючи, як обговорювала татуованого чоловіка з подругою. «Про зовнішність дбає, а розум — в нулі», — казала вона про нього. А ось він, подумати тільки, лікар, життя рятує кожного дня.
— Нема за що. Не хворійте! Якщо що, звертайтеся!

Жінка попрощалася з лікарем, повернулася додому і прилягла на диван. Так помилялася щодо цього чоловіка… І пенсіонерка з блакитним волоссям виявилася гарною жінкою. Підійшла, поцікавилася, як вона.

У двері подзвонили. На порозі стояла пенсіонерка з блакитним волоссям, тримаючи за руку доньку молодої дівчини, яка, на її думку, стала матір’ю занадто рано.

— Я просто хотіла провідати вас, дізнатися, як ви. Вибачте, що я з Яною, Аня на роботі… І давно хотіла з вами познайомитись. Але не наважувалась. А тут випадок трапився! А то всі з сусідами спілкуємось, а ви окремо тримаєтесь!
— Проходьте, я чаю зроблю, — несподівано для самої себе сказала Зінаїда. — Дякую, що допомогли, коли побачили, що мені зле…

— Та за що дякувати. Я відразу бачу, коли людині зле. Я ж всю молодість за хворою мамою доглядала. Як виповнилося 14, мама лягла. І пішла, коли мені вже за 30 було. Не вчилася толком, романів не було, тільки біля ліжка її… Ледве встигла дитину народити. Ну от зараз на старості років відриваюсь, — сусідка зі злегка винуватою усмішкою показала на свої яскраві пасма. — Спасибі дочці, допомогла пофарбувати волосся. І майки мені купує круті. Хоч не довго, а молодою побуду. Хоча от Ані ще гірше.
— Хто така Аня? — запитала Зінаїда.

— Анюта, двері поруч із моїми — її. Яна ж її сестричка. Батьки загинули в автокатастрофі. Вона сестру удочерила, виховує ось. Навчання в університеті покинула, працює зранку до ночі, бідолаха. Юра їй зрідка грошима допомагає. Ну, Юра, який вам сьогодні допоміг…

Коли сусідка пішла, Зінаїда деякий час тихенько сиділа на кухні і невидячими очима дивилась перед собою. Треба б запропонувати Ані допомогу, вона ж теж може іноді посидіти з Яночкою. І волосся давно хотіла пофарбувати в рудий колір.

Тільки все думала, що це — непристойно в її віці. Обов’язково завтра запитає у сусідки ради! І не забути б запросити Юру на пироги, щоб подякувати за допомогу.