Життя: непередбачувана та чарівна вистава з несподіваним сюжетом.

І все ж таки, друзі мої, життя – це непередбачувана і чарівна річ. Іноді здається, що воно закінчується, а воно лише змінює декорації. Треба це прийняти (спочатку можна трохи поплакати), а потім сказати собі: у мене ж є кіт, заспокоїтися, прибрати в оселі й жити далі.

Вона багато років присвятила братовій родині, особистого життя не було видно, з ранку до вечора не присіла, не поїла як слід. Вона і нянька, і кухарка, і прибиральниця, але без зарплати, адже це рідна сім’я. Іншого життя не уявляла, вважала за щастя те, що мала: кімнатка у неї своя, хоч і маленька без вікна, колишня гардеробна, а два роки тому їй навіть дозволили прихистити бездомного кошеня, така радість. Вважала, що має гарну долю – піклуватися про племінників, готувати, прати, порядкувати у великій квартирі, відчувати себе потрібною. Вона ж сита і в теплі. Предел мрій. Їй вже 38, стара діва, молодість пройшла, або так вона думала. Їй добре, коли всім навколо добре.

Але час минав, і все стало змінюватися: діти подорослішали, брат обійняв керівну посаду, придбав заміський будинок і одного чудового ранку за сніданком повідомив, що в її послугах більше немає потреби, адже тепер може дозволити найняти професійного кухаря і симпатичну покоївку. Попросив її переїхати в бабусину квартиру, яка давно порожня. Сказав, що з котом їй там не буде самотньо, а грошей дасть… трохи.

У квартирі було холодно і темно, сонце роками не пробивалося крізь важкі штори. І опалення ще не включили, адже кінець літа. Сидячи у старому бабусиному кріслі, вона ридала від образи, почувалася покинутою, непотрібною, старою лялькою. На думку спали погані ідеї, але кота, що лежав теплим клубочком на колінах, було шкода залишати сиротою, вирішила ще пожити. Виплакала образу, умылася, розсунула запилені штори на вікнах і взялася за прибирання.

Через тиждень знайшла роботу за спеціальністю в місцевій бібліотеці. З зарплати потроху почала оновлювати квартиру – то шпалери недорогі купить, то покривало на ліжко, то комплект рушників. А посуд уже був: бабуся любила готувати і красиво подавати їжу, не шкодувала грошей на покупку порцелянових сервізів і каструль, одним сковорідок було шість штук, ціле багатство. І скатертини вона любила, плюшеві, з бахромою.

З приходом осені почала помічати, що з задоволенням повертається з роботи додому. Йшла і усміхалася, уявляючи, як зараз її кіт зустріне, як буде насолоджуватися теплою ванною, як готуватиме вечерю, а потім читатиме книгу в кріслі, а кіт поруч вляжеться. І в квартирі тепер стало тепло і затишно. І світло, бо сонце любить зазирати у чисті вікна. Виявилося, що готувати для себе – це теж задоволення. Вона добре розумілася на спеціях і травах, знала, що до чого додати, плюс були особисті кулінарні секрети. Загалом, скоро усвідомила всю привабливість самотності й свободи: неквапливі прогулянки осіннім парком, походи в музеї, недільні відвідини ринку з ароматами зелені та стиглих фруктів, покупка в торговому центрі картатого плаття з тонкої шерсті, шовкової хустини, сумочки. Старалася виглядати достойно, хоч і небагато. На гроші від брата придбала велосипед, на вихідні їздила до озера милуватися і лебедів годувати. Вранці, вирушаючи на роботу, зустрічала своє відображення у дзеркалі: завдяки прогулянкам – легкий рум’янець на щоках, очі яскраво-блакитні, помада на губах, скинула три кілограми, хоча здавалося, що худіти нема куди, але організм він же розумний, він оцінив новий ритм життя і від зайвого позбувся. Крім усього, виявила в собі здатність радіти дрібницям: аромату ранкової кави, м’якому пледу, новій книзі, посиденькам на підвіконні в дощовий вечір в обіймах з котом, новому шампуню на поличці у ванні, врятованій від вірної загибелі викинутій квітці в розбитому горщику. Почала розуміти, що щастя – це не те, що зовні, воно всередині. Це те, що можна відчувати незалежно від того, що маєш.

На початку грудня, на честь свого дня народження, вирішила спекти великий пиріг: здобне тісто, солодкі яблука з корицею, карамельна скоринка. Гаряча, рум’яна випічка, пахне, остигала на красивій тарілці, а вона вирішила, що в цей знаменний, холодний, ненастний вечір не завадить келих вина, довелося йти в магазин. На виході з квартири зустріла чоловіка. “Скажіть, цей божественний, запаморочливий запах з вашої квартири, чим пахне?” – запитав він. “Я пекла пиріг”. “Треба ж, хтось ще на цьому світі пече пироги. А з чим пиріг?” “З яблуками. Хочете, я вас почастую”. “А я не заваджу?” “Ні, анітрохи, я навіть рада. У мене ще є плов, із кумином і часником, чудовий”.

Як кажуть, вечір пройшов у теплій і невимушеній обстановці, навіть без вина. Чоловік виявився колишнім військовим, не генералом, але на послідігідному місці в місцевому суспільстві, уміє робити ремонт і квартир, і техніки, вдівець. Через три місяці він зробив їй пропозицію, але вона лише через рік погодилася стати його дружиною, все не вірила, що в неї можна закохатися, але він був військовим, оточив турботою і увагою, переконав здатися без бою. Щовечора зустрічав її з роботи, перевіряв, чи тепло одягнена, не замерзли руки і пальчики цілував, не дозволяв носити тягарі, сам продукти купував. На весілля запросила брата, він, звісно, був в шоці, зробив вигляд, що дуже радий її щастю. У відповідь почув: “Дякую, що тоді виставив мене за двері, тільки тому я зараз щаслива. Я жити почала. Це чиста правда, братику, я тобі вдячна і злоби не тримаю”.

Вона досі працює в бібліотеці, лише трохи змінилася: очі світяться, випромінює любов і таке тепло, що всіх навколо себе зігріває, а взимку на вікнах у читальній залі тануть сніжні візерунки. Гардероб змінила: начебто і скромно, але ті, хто розуміється на дорогих брендах одягу та взуття, оцінюють це по достоїнству.

Хтось скаже, пощастило жінці. А я вважаю, що це гідна плата за те, що вона не зламалася, здолала образу, вижила; за доброту, за те, що не озлобилася на світ. Котові, звичайно, окрема подяка, куди б вона без нього.

Друзі, бережіть котиків, нехай у вас усе буде гаразд.