Життя у самотності після втрати єдиного сина

Валентина Семенівна давно жила одна. Її син, Женя, пішов з життя, не доживши до шістнадцяти років. Хлопчику стало зле на уроці фізкультури. Вчитель посадив його на лавку і продовжив заняття. А малий там і помер. Сказали – порушення серцевого ритму. Єдиний, пізній, улюблений. Вони з батьком так пишалися ним. Після смерті Жені чоловік залишив Валентину, знайшов молоду жінку. Друга дружина швидко народила йому двох дітей. А Валентина Семенівна… Яка ж їй життя тепер? Пішла з заводу, де хто-небудь, час від часу, нагадував про Женю. Влаштувалася двірником у сусідньому дворі. Гроші були невеликі, але їй багато і не потрібно було. Одяг майже не купувала, харчувалася скромно. Весь вільний час проводила вдома. Переглядала старі альбоми з фотографіями і перебирала речі сина.

У молодості Валентина Семенівна була майстринею в’язання. Купувала модні журнали. Які ж джемпери і светри були у її хлопчика! Немов імпортні. Валентина Семенівна дбайливо зберігала їх, перекладаючи гілочками лаванди.

Одного разу на роботі до неї прибився щеня. Непоказний, кособокий. Так жалко стало, що, закінчивши прибирання, Валентина забрала його додому. Назвала просто – Дружком. І наче ожила. Дружок виявився лагідним і слухняним псом, супроводжував Валентину до роботи і терпляче чекав на неї. У їжі був невибагливий, охороняв квартиру, а вечорами клав голову жінці на коліна і дрімав поруч.

Якщо Валентина Семенівна кудись і виходила без нього, завжди поспішала повернутися. Дома її чекав вірний собака. Разом вони прожили сімнадцять років. Якось, прокинувшись, Валентина зрозуміла, що більше немає Дружка поруч. Він тихо пішов у сні, не обтяжуючи господиню хворобами і зайвими тривогами.

Валентина відвезла Дружка на кладовище. Було таке місце в березовому гаю на околиці міста, де люди ховали своїх померлих улюбленців. Валентина Семенівна про нього чула, а тепер побачила своїми очима. Яких тут тільки могилок не було. Навіть пам’ятники стояли справжні, не гірші, ніж у людей.

Пам’ятник вона ставити не стала. Змайструвала табличку, де написала просто “Дружок” і його недовгі роки життя. Вона розуміла, що для собаки це солідний вік, але по людських мірках виходило, що їй тепер доведеться доживати свій вік зовсім одній. Тільки й лишається їздити на дві могилки: до сина і до вірного друга.

Повернулася Валентина Семенівна додому і злягла. Вставала лише в туалет і щоб випити води. Через три доби зрозуміла, що більше не може залишатись в квартирі. Вийшла і рушила до автобусної зупинки. В гаю прислонилася спиною до берези і, погладжуючи долонею земляний горбик, пожалілася.

– Погано мені без тебе, Дружок. Як жити тепер? Колись ти мені допоміг. Всі роки був поряд. Я і миски твої не викинула, і лежанку. Не можу. Не вірю, що тебе більше немає.

Сльози стікали по її впалим щокам і одразу ж всмоктувалися в землю. Якби ж так само йшла біль. Крізь солону вологу раптом здалося, що холмик поворухнувся. Вона витерла очі і побачила, що поруч з могилкою Дружка копошиться маленьке строкате котеня.

Він був такий худий, що під рідким пухом просвічували ребра. Очі гноїлися. А за вухом зіяла відкрита запалена рана. Як же вона відразу його не помітила? Напевно, прийшов, поки вона розмовляла з Дружком.

Валентина підхопила котеня на руки. Заклопотано поспішила потрапити додому. Знайда став тряпочкою на її руках. Поглянувши ще раз, рішуче розвернулася від самого під’їзду і попрямувала до ветеринарної клініки, де багато років робила щеплення Дружку.

– Валентино Семенівно? – здивувалася молода лікарка. – Хто це у вас?

– За містом підібрала, Олександро, – відповіла вона.

– Олександра обережно взяла котеня і почала огляд. Закінчивши, із жалем глянула на літню жінку. – Валентино Семенівно, швидше за все, ця маленька довго не житиме. Я можу спробувати її врятувати, але, повірте, це буде дуже дорого, а гарантій немає.

– А скільки? – Валентина Семенівна подумки рахувала дні до пенсії. Відкладених на чорний день коштів не було, але був невеликий запас продуктів, на який не прийдеться витрачати гроші. – Порахуйте, дівчино.

– Ну, ходімо. – Лікарка сідає за комп’ютер. – Аналізи, рентген, УЗД, операція, відновлення, лікування, вітаміни, щеплення…

Валентина майже не слухала, постійно дивилась на котеня. Тільки коли почула кінцеву суму, що перевищила її пенсію, отямилась.

– Лікуй, Олександро. – Рішуче сказала вона. – Я знайду гроші.

І знайшла. Позичила у двох сусідок, що знали її багато років. Олександра виявилася хорошим лікарем. Одужало котеня. Знайда виявилася дівчинкою. Кажуть, що трикольорові кішки приносять щастя. Напевно, це правда. З появою кошеняти, радість знову поселилася у порожній квартирі. Кішку назвали Клякса, через строкатий розм
азаний малюнок на мордочці.

Проте, потрібно було повернути борг. Раз під час прибирання Валентина побачила, як Клякса грає, не знати звідки викотився синій клубок. Де він тільки знайшовся, пустунка. Жінка потримала його на руках, потім підійшла до шафи, де досі зберігалися Женькові речі. Вийняла светр з тієї ж самої шерсті, на мить притиснула до грудей і почала розпускати.

Вона так захопилася, що не помітила, як минула північ. Вранці, щойно прокинувшись, у якомусь радісному пориві взялась шукати коробку з гачками і спицями. Пальці відвикли від в’язання і не слухались, Валентині довелося багато разів розпускати ряди, щоб нарешті згадати те, що колись вміла майстерно.

Через кілька днів перед нею лежав чудовий дитячий костюмчик. Вона подумала і зв’язала до нього шапочку. Захопившись, дов’язала дві пари пінеток. У суботу вийшла до магазину, де на вихідні збирається маленький ярмарок. Майже відразу підійшла молода жінка:

– Боже, яка краса! У мене в дитинстві був такий самий. Навіть фото збереглося. Ой, хочу, хочу! Скільки коштує?

Валентина невпевнено назвала ціну. Жінка здивовано подивилася на неї. Дорого, мабуть, злякалася Валентина. Але незнайомка протягнула суму, удвічі більшу за запитувану.

– Беріть. І не продавайте так дешево. Це, справді, коштує більше. Я просто не хочу вас обманювати.

Валентина була така щаслива, що віддала жінці і шапочку з пінетками, навіть якщо та і відмовлялася. Нехай. Усередині все співало від радості.

Додому летіла, наче на крилах. Сумувати часу більше не було. Вона освіжала і розпускала старі речі, з захопленням в’язала дитячі кофточки. Продавала так само, біля магазину, недорого. І таки брали.

Незабаром Валентина повернула борг одній сусідці, згодом – другій. А якось до неї підійшла жінка, щоб запитати, чи не зв’яже Валентина Семенівна кардиган на замовлення зі своєї пряжі. Каже, готова заплатити добрі гроші, та ось майстриню ніяк не знайде. Домовилися. Замовниця залишилася задоволена результатом. Так з’явилися перші клієнти.

Валентина більше не була зовсім одна. Хтось дзвонив, хтось приходив. Її руки були зайняті справою, а час не тягнувся нестерпно повільно. Клякса підростала, перетворюючись на веселу молоду кішку. Вона все ще любила катати клубки, і Валентина навмисне залишала для неї невеликі кульки ниток.

Вигляд граючої кішки прогрівав жінці серце. Іноді здавалося, що Женя з фотографії теж дивиться на витівки кішки і усміхається.

А прибираючи березовий лист із маленького горбка, Валентина щоразу говорила:

– Дякую, Дружок. Знаю, це ти мені допоміг. Адже тепер у мене знову є, про кого піклуватися. Нехай тобі там буде добре. А я що, поки сили є, приходити буду.

І поспішала додому, де на неї чекало строкате муркотливе тепло. Адже так важливо, щоб у цьому світі ти не був один, щоб хтось обов’язково на тебе чекав…