Життя у своїх руках

Власне життя

– Мені ж усього 49… – Маргарита розгублено дивилася на лікаря. – Зовсім нічого не можна зробити? – з надією запитала вона.

– При належному лікуванні, після певних процедур, можна відтягнути термін, скажімо, ще на рік чи півтора, – Арсеній Юрійович постукав олівцем по столу, яким перед цим робив якісь помітки у картці Маргарити. За довгу кар’єру він звик і до шоку, і до сліз, і до істерик, і навіть до звинувачень. Реакція всіх пацієнтів на діагноз “швидка смерть” була різною.

– Я подумаю. – Тільки й відповіла жінка та вийшла.

Донедавна Маргарита особливих проблем зі здоров’ям не відчувала. Навіть застудою рідко хворіла. Кілька місяців тому, помітивши, що з організмом відбувається щось недобре, Маргарита звернулася до лікарні. Опухлина, на думку лікарів, була неоперабельною. Шість-вісім місяців – спрогнозував пацієнтці Арсеній Юрійович. Маргарита не залилася сльозами і не звинувачувала нікого в тому, що хворобу не виявили вчасно. Вона уявила, як це мало – 6 місяців. Вона не доживе навіть до свого ювілею.

– Чудовий сьогодні день. – Голос відволік Маргариту від сумних думок. Вийшовши з лікарні, вона присіла на лавку і, замислившись, не помітила, як поруч сів старий. Він сидів, спершись руками на тростину, намагаючись дуже рівно тримати спину і примружившись, дивився на сонце.
– Вибачте, якщо відволік вас. – Вибачився старий, помітивши, що Маргарита здригнулася від несподіванки.

– Пусте. – Маргарита постаралася усміхнутися. – Погода, справді, чудова.
– У моєму віці я радію і дощовим дням. Але за такі сонячні особливо вдячний. Можна вважати це старечим примхом, але хочеться, знаєте, щоб мій останній прожитий день був теплим і яскравим.
– Ви так спокійно говорите про смерть, – здивувалася Маргарита.

– Мені 94. – Засміявся старий. – А до того ж, ніхто не має гарантії від смерті. І хто знає, в якому віці вона прийде за тобою? До смерті потрібно бути готовим завжди. Шкода, що я сам зрозумів це занадто пізно. Інакше б не відкладав багатьох речей на потім. Адже, як знати, потім може і не настати.
Ви от, наприклад, що зробили б, якби точно знали, що помрете завтра? Хоча, вибачте, мене старого, лізу зі своїми думками. Поговорити рішуче нема з ким. Мої сусіди по палаті – жахливі нудні люди, цілими днями лише нарікають і зітхають. А чи є сенс витрачати на це час? За основним корпусом знаходиться хоспіс. Там ми і живемо. І цілком зрозуміло, що якщо вже нас туди помістили, то вихід буде тільки один. Цій лавці і парку я б віддав перевагу круїзному лайнеру.

Остання подорож. – Засміявся старий. – Ви запитаєте, чому ж я все ще тут? Це вже інше питання. У мене немає грошей. Родичі здали мене сюди, квартира вже давно переписана на внука, і навіть пенсію вони тепер отримують за мене. Але я не в образі. Молоді. Напевно, вони вважають, що їм важливіше. Вибачте ще раз, я зовсім розговорився. – Спохопився старий.
– Ні, ні, все гаразд. – Маргарита уважно слухала. Між бровами у неї залягла глибока складка.

Адже все життя вона жила зовсім не так, як хотіла. І зараз раптом усвідомила це. Свою роботу вона не любила, але там добре платили. Спочатку потрібно було виплачувати кредит. Потім допомагати дочці із зятем. Через це і трималася. Чоловіка вона також давно не любила. Ще десять років тому вона дізналася, що він їй зраджує. Причому з різними жінками і регулярно.

Вона плакала від образи, але від розриву її зупиняла думка про те, що вона нікому не буде потрібна. Якщо вона не цікава навіть своєму чоловіку, який колись просив її руки. А Маргарита вважала себе хорошою дружиною. Чистота, затишок, перше, друге, третє та компот, ніколи жодних істерик. Дочку Маргарита любила, з самого народження намагалася дати їй усе найкраще, що могла. Балувала. І навіть обмежувала себе в чомусь. Зараз же дочка дзвонила, тільки коли потрібно було посидіти з онуком або пожалітися, що чоловікові в черговий раз не виплатили премію, а скоро зима/весна/літо/не важливо, а пристойного взуття/куртки/пальто/і т.д. у дочки/зятя/онука/або всіх разом узятих немає.

І Маргарита входила в положення, співчувала і переводила гроші, відкладаючи покупку нового взуття/куртки/пальто і т.д. для себе. Крім цього, вона таємно від усіх відкладала гроші, як кажуть, на чорний день, пам’ятаючи тяжкі дев’яності.
– Я подаю на розлучення. – Вразила вона чоловіка, повернувшись додому. – І на поділ майна. У тебе є можливість зберегти квартиру, виплативши мені мою частку. Мені квартира не потрібна. Я від’їжджаю. А тобі тут буде добре, звично. – Усміхнулася Маргарита, обвівши поглядом кімнату.

– Куди? – Перше, що запитав чоловік, переварюючи новину.
– Подорожувати. – Просто відповіла Маргарита. – А розлучитися зараз можна і без особистої присутності. Подумай пару днів, а я поки у Люби на дачі поживу, – продовжувала вона, дістаючи валізу.

– Нічого не розумію. – Сказав справді нічого не розуміючий чоловік.
– Треба було це зробити раніше. Ми ще обидва встигнемо побути щасливими. – Відповіла Маргарита, стоячи вже в дверях.

На роботі вона написала заяву на відпустку без збереження заробітної плати з подальшим звільненням, щоб уникнути відпрацювання. Зняла всі заощадження і сіла вибирати путівки.
– Мамо, ти Кирюшу сьогодні забереш? Ми щось втомилися, хочемо в ресторан увечері сходити, – зателефонувала дочка того ж дня.
– Ні. – Коротко відповіла Маргарита.
– Еммм, чому? – Дочка не звикла чути такі відповіді від матері.
– У мене свої справи.
– Ти не можеш відкласти їх на інший день? Розумієш, збереться компанія. Ми не можемо не піти, – жалісним голосом почала дочка.
– Найміть няню.
– Мамо, ну це ж дорого, – обурилася дочка.
– На ресторан гроші є, і на няню знайдете, – Маргарита була непохитна.
Пробурмотівши щось, дочка кинула слухавку. Маргарита важко зітхнула, але все-таки вирішила, що вчинила правильно.

На дачі у подруги було спокійно і затишно. Осінь стояла сухою та теплою. Вечірнє повітря було наповнене ароматами квітів і яблук. Маргарита довго сиділа в підвісному кріслі, по-дитячому підтягнувши ноги. Вона думала. Спочатку думала, що вона жахлива егоїстка, якщо чинить зараз так з рідними. Потім знову згадувала старого з лікарняного парку. І говорила собі, що все своє життя вона жила для когось, залишилося небагато, хіба вона не може, нарешті, пожити для себе? У підсумку Маргарита вирішила, що все робить правильно, і усміхнулася самій собі.

Чоловік дзвонив, намагаючись з’ясувати стосунки, але це швидше було від здивування і для годиться. Маргарита розуміла, що і для нього стосунки давно вичерпали себе, і стояла на своєму. Через три дні він здався і погодився виплатити їй належну частку протягом кількох місяців. Маргарита була задоволена. Ще через два дні вона сиділа в ресторанчику на березі моря. Охочих насолодитися оксамитовим сезоном було багато. Вона спостерігала за прогулянками та також сидячими в кафе родинами, парами та заради розваги вигадувала історії їхнього життя.

– Добрий вечір. Вибачте, у вас не зайнято? – До столика підійшов чоловік.
– Прошу, сідайте, – Маргарита не заперечувала.
– У такий чудовий вечір було б злочином залишатися у номері. Здається, так вирішили сьогодні всі навколо. Вільних столиків зовсім немає, – засміявся, виправдовуючись, чоловік.
– І вони мають рацію. Маргарита. – Представилася жінка співрозмовнику. Раніше б вона посоромилася. А зараз вирішила, що вечір справді гарний, чому б не піддати себе новому спілкуванню.

– Георгій, – відповів співрозмовник. – Я письменник, і часто саме вечорами мене відвідує натхнення, тому більшість чудових вечорів я пропустив. Зараз я навіть радий, що сьогодні думки ніяк не зв’язуються, і я вибрався на свіже повітря, – додав Георгій, даючи зрозуміти, що зустріч із Маргаритою зробила вечір ще чудовішим.
– Цікаво. Про що ж ви пишете? – запитала Маргарита.
– Історії про людей для людей. – Розвів руками письменник.

– Я знаю кілька цікавих історій. Наприклад, бачите цю пару. – Маргарита вказала на молодих людей, які про щось шепотіли за сусіднім столиком. Вони ніжно трималися за руки і, майже торкаючись лобами, дивилися один одному в очі. – Знаєте, про що вони шепочуться? – І Маргарита розповіла історію, яку кілька хвилин тому вигадала про цю пару. Молодий чоловік став у цій історії художником, без копійки в кишені, а дівчина – донькою олігарха, який, звичайно, був проти їхніх стосунків. Але закоханих це не зупинило. Кинувши все, дівчина втекла зі своїм коханим. Сьогодні перший вечір їхнього вільного життя. Дівчина вірить у талант молодого чоловіка. І з жаром переконує його, що все вийде. А він клянеться, що заради неї спуститься навіть до пекла, щоб стати першим, хто написав справжнє обличчя диявола.

– Ви знайомі? – Поцікавився Георгій, косячись на пару.
– Ні. – Усміхнулася Маргарита. І з веселою невимушеністю запитала. – Це все я щойно вигадала, як вважаєте, з мене вийшов би письменник?
– Сюжет загалом заїжджений, але актуальний у всі часи. От якби герой насправді намалював диявола, спустившись до пекла, уславився, а потім збожеволів, було б інтригуюче. – Георгій вмикнувся в гру. – А що ви думаєте про ту компанію? – Вказав він поглядом на столик, за яким сиділи дві жінки і двоє чоловіків. Троє з них жваво розмовляли, четверта жінка з відсутнім виглядом дивилася на море.

– Ну тут же все ясно… – Маргарита хитро прищурившись почала вигадувати нову історію.
——–
– Ритуль, ну як? Подобається? – Георгій схвильовано переводив погляд з Маргарити на невеликий будинок, обвитий лозами дикого винограду. – Сад трохи запущений, але загалом непогано. Як гадаєш?
– Тут мило, – погодилася Маргарита, але Георгій уловив у її голосі смуток.
– Що не так? – Він обійняв Маргариту за плечі.

– Все так, все так. Вибач, я просто втомилася, – Маргарита постаралася усміхнутися.
Минуло майже два місяці з того вечора. Георгій закохався у Маргариту, як хлопчисько, по вуха і з першого погляду, як він сам стверджував. Маргарита відчувала відповідне почуття, і це також її лякало. Але в першу чергу її лякала хвороба, час, що сочиться крізь пальці, і те, що Георгію вона нічого не розповіла. Георгій запропонував залишитися тут, на березі моря.

– Мені писати можна хоч де, а ти залишишся моєю музою. – Він вже уявляв, як щасливо вони будуть жити в затишному будинку з видом на море.
– Прекрасна ідея. Навчуся доглядати за садом і пекти твої улюблені гарбузові пироги, – Маргарита ніжно поцілувала Георгія в щоку. Відганяючи страшні думки. “Хай буде, як буде. Нічого не буду розповідати”, – вирішила вона.

Вони переїхали у дім і були щасливі. Щоранку пили разом каву біля вікна, ввечері прогулювалися вздовж берега. Щоб не заважати Георгію працювати вдень, Маргарита вирішила вигадати і собі заняття. І стала волонтеркою у благодійному фонді. Їй подобалося допомагати людям. Так минув ще місяць, потім другий, Маргарита все чекала, що їй ось-ось стане гірше, з’явиться слабкість або біль, але вона, навпаки, почувалася прекрасно. Вона регулярно дзвонила доньці. Та спочатку віднеслася до рішення матері скептично, з нерозумінням і навіть обуренням, але потім пом’якшилася. І навіть пообіцяла відправити онука до бабусі на літо.

Чоловік виплатив належні Маргариті гроші й між іншим повідомив, що вирішив одружитися вдруге. Маргарита відповіла, що дуже рада за нього. І це було так.
– Маргарито Василівно? Це Арсеній Юрійович, – розбудив Маргариту ранковий дзвінок.
– Слухаю, – схвильовано відповіла Маргарита.

– Маргарито Василівно, мені так шкода, сталася жахлива помилка! – Арсеній Юрійович хвилювався не менше за неї. – У лабораторії все переплутали. Це не ваші аналізи.
– Що ж тоді зі мною було? Адже я дійсно почувалася погано, – розгублено запитала Маргарита.
– Нічого. Так буває, просто втома, нерви та інше. Мені дуже шкода, – збентежено відповів лікар.

– А мені зовсім ні, – Маргарита подивилася на ще сплячого Георгія. – Дякую вам. – Маргарита скинула дзвінок і пішла на кухню, готувати сніданок. Вона була щаслива.