Життя в самотності: втрачений син і невгамовний біль.

Валентина Семенівна давно жила одна. Син, Євгенко, помер, не доживши до шістнадцяти років. Хлопчик зліг на уроці фізкультури. Учитель посадив його на лавочку і продовжив урок. А Євген там же, на лаві, і помер. Їй сказали: порушення серцевого ритму. Єдиний, пізній, улюблений. Вони з татом дуже пишалися ним. Після смерті Євгена чоловік пішов, знайшов собі молоду жінку. Друга дружина швидко народила йому двох дітей. А Валентина Семенівна як… Яке їй життя? Вона і з заводу пішла, де хтось, ні-ні, та й згадає про Євгена. Влаштувалася двірником у сусідньому дворі. Гроші невеликі, але чи багато їй потрібно самій? Одяг майже не купувала, їла скромно. Весь вільний час проводила вдома. Дивилася старі альбоми з фотографіями і переглядала речі сина.

У молодості Валентина Семенівна була велика майстриня в’язати. Купувала модні журнали. Які джемпери і светри були у сина! Наче імпортні. Валентина Семенівна старанно зберігала їх, перекладаючи гілочками лаванди.

Якось на роботі прибився до неї песик. Незграбний, косолапий. Так шкода його стало, що, закінчивши прибирання, Валентина Семенівна забрала щеня додому. Назвала просто — Дружок. І немов ожила. Дружок виявився ласкавим і слухняним, супроводжував Валентину Семенівну на роботу і терпляче чекав, поки в господині закінчиться робочий день. У їжі був невибагливий, охороняв квартиру, а вечорами клав голову жінці на коліна і дрімав поруч, поки вона дивилася телевізор або читала книгу.

Валентина Семенівна, якщо і кудись виходила без нього, завжди поспішала повернутися. Вдома чекав її вірний пес. Разом прожили вони сімнадцять років. Якось, прокинувшись, Валентина Семенівна зрозуміла, що немає більше поруч її Дружка. Він пішов тихо, уві сні, не обтяжуючи господиню хворобами і зайвими тривогами.

Вона відвезла Дружка на цвинтар. Було таке місце в березовому гаю на околиці міста, де люди ховали своїх померлих улюбленців. Валентина Семенівна про нього чула, а тепер і побачила своїми очима. Тут були різноманітні могилки. Навіть пам’ятники стояли справжні, не гірші, ніж у людей.

Пам’ятник вона ставити не стала. Зробила табличку, де написала просто “Дружок” і недовгі його роки життя. Вона, звісно, усвідомлювала, що для собаки — це солідний вік, але за людськими мірками, виходило, що продовжувати їй віку більше зовсім одній. Тільки і залишається їздити на дві могилки: до сина, і до вірного друга.

Повернулася Валентина Семенівна додому і злягла. Вставала тільки до туалету і випити води. Через три дні зрозуміла, що не може більше знаходитися в квартирі. Вийшла і побрела до автобусної зупинки. У гаю притулилася спиною до берези і, погладжуючи рукою земляний горбик, поскаржилася.

— Погано мені без тебе, Дружок. Як жити тепер? Колись ти мені допоміг. Всі роки був поруч. Я і миски твої не викинула, і лежанку. Не можу. Не вірю, що тебе більше немає.

Сльози текли її впалими щоками і тут же вбиралися в землю. Якби так само ішла біль. Через солону вологу раптом здалося, що горбик ворухнувся. Вона витерла очі і побачила, що біля могилки Дружка вовтузиться маленьке строкате котеня.

Воно було таке худе, що під рідким хутром просвічували ребра. Очі загноїлися. А за вухом зіяла відкрита рана, запалена по краях. Як же вона відразу його не помітила? Видно, прийшло, поки вона говорила з Дружком.

Валентина Семенівна взяла котеня на руки. Засуетилася, поспішаючи якнайшвидше потрапити додому. Знахідка, як ганчірочка, лежала на її руках. Поглянувши ще раз на котеня, рішуче повернулася від самого під’їзду і направилася в бік ветеринарної клініки, де багато років робила щеплення Дружку.

— Валентина Семенівна? — Здивувалася молода лікарка. — Хто це у вас?
— Та ось, Олечко, за містом підібрала.
— Так… — Ольга обережно взяла котеня і почала огляд. Закінчивши, вона з жалем подивилася на старшу жінку. — Валентина Семенівна, швидше за все, це малятко приречене.
Я можу спробувати взятися за неї, але, повірте, це буде дуже дорого, а гарантії жодної.
— А скільки? — Валентина Семенівна подумки рахувала дні, що залишилися до пенсії. Відкладених на чорний день коштів у неї не було, зате був невеликий невикористаний запас продуктів, на який не доведеться витрачатися. — Ти порахуй, дівчинко.
— Ну, ходімо. — Лікарка сіла за комп’ютер. — Аналізи, рентген, УЗД, операція, відновлення, лікування, вітаміни, щеплення…

Валентина Семенівна майже не слухала, весь час поглядала, як там котеня. Отямилася, тільки почувши підсумкову суму, що перевищувала її пенсію.

— Лікуй, Оленко. — Рішуче сказала вона. — Знайду я гроші.

І знайшла. Позичила у двох сусідок, які знали її багато років. Оля була справжньою лікаркою. Вилікувала котеня. Знахідка виявилася дівчинкою. Кажуть, що триколірні кішки щастя приносять. Правда це, напевно. Адже з появою кошенятка в домі, знову поселилася в порожній квартирі радість. Радість звалася Клякса через свою строкату, ніби розмазану мордочку.

Тільки ось борг треба було якось повертати. Раз під час прибирання Валентина Семенівна помітила, що кішечка ганяє, невідомо звідки викотившийся, синій клубок. І де тільки знайшла, пустуха. Жінка потримала його в руках, потім рішуче підійшла до шафи, де досі зберігалися речі Євгена. Дістала джемпер з тієї самої шерсті, на секунду притисла до грудей і взялася розпускати виріб.

Вона так захопилася, що не помітила, як час перевалив за північ. Вранці, ледь підвівшись, у якомусь радісному збудженні взялася шукати коробку з гачками і спицями. Відвиклі від в’язання пальці не слухалися, Валентині Семенівні довелося не раз розпускати ряди, щоб нарешті згадати те, чим вона раніше володіла досконало.

Через кілька днів перед нею лежав гарний дитячий костюмчик. Вона подумала і зв’язала до нього шапочку. Захопившись, дов’язала дві пари пінеток. У суботу вийшла до магазину, біля якого у вихідні збирався маленький стихійний ринок. Майже відразу підійшла молода жінка:

— Боже, яка гарність! У мене в дитинстві був точно такий самий. Навіть фотографія збереглася. Ой, хочу, хочу! Скільки коштує?

Валентина Семенівна нерішуче назвала ціну. Жінка здивовано на неї подивилася.

Дорого, напевно, злякалася Валентина Семенівна. Та незнайомка простягнула їй суму вдвічі більшу за запрошену.

— Беріть. І не продавайте так дешево. Це дійсно вартує дорожче. Я просто не хочу вас обманювати.

Валентина Семенівна так зраділа, що загорнула жінці і шапочку з пінетками, хоч та й відмовлялася. Нехай. Усередині у неї все співало від радості.

Додому летіла як на крилах. Сумувати з того моменту стало ніколи. Вона освіжала і розпускала старі речі, з захопленням плела дитячі кофточки. Продавала так само, біля магазину, недорого. І адже брали.

Незабаром Валентина Семенівна віддала борг одній сусідці, трохи пізніше — другій. А якось підійшла до неї жінка, щоб запитати, чи не зв’яже їй Валентина Семенівна кардиган на замовлення з її пряжі. Мовляв, готова заплатити добрі гроші, та ось рукодільницю ніяк не знайде. Зговорилися. Результат замовниці сподобався. Так з’явилися перші клієнти.

Вона більше не була зовсім одна. Хтось дзвонив, хтось приходив. Руки її були зайняті справою, а час не тягнувся нестерпно повільно. Клякса підростала, перетворюючись на цікаву молоду кішку. Вона як і раніше любила катати клубки, і Валентина Семенівна спеціально залишала для неї невеликі кульки.

Від виду граючої кішки ставало їй тепло і затишно. Іноді здавалося, що Євген з фотографії теж дивиться на котячі витівки і усміхається.

А, прибираючи березове листя з маленького горбка, вона кожного разу казала:

— Дякую, Дружок. Знаю, що це ти мені допоміг. Адже тепер мені знову є про кого піклуватися. Нехай тобі там буде добре. А я що ж, поки є сили, приходити буду.

І поспішала додому, де чекало її строкате мурчаще тепло. Адже так важливо, щоб ти в цьому світі не був один, щоб хтось обов’язково тебе чекав…