Життя в своє задоволення

Насолоджуватись життям

– Мені ж тільки 49… – Оксана розгублено дивилася на лікаря. – Невже нічого не можна зробити? – з надією запитала вона.

– За належного лікування, пройшовши певні процедури, можна відтермінувати на рік, півтора, – Артем Юрійович постукав олівцем по столу, яким до цього моменту робив нотатки у картці Оксани. За довгу кар’єру він звик до шоку, сліз, істерик і навіть звинувачень. Реакція пацієнтів на діагноз “швидка смерть” у всіх була різною.

– Я подумаю, – лише відповіла жінка й вийшла.

До цього моменту Оксана не особливо відчувала проблеми зі здоров’ям. Навіть застудою рідко хворіла. Кілька місяців тому, помітивши недобре зі здоров’ям, Оксана звернулася до лікарні. На думку лікарів, пухлина була неоперабельною. Шість-вісім місяців — передрік Артем Юрійович пацієнтці. Оксана не розплакалася і не звинувачувала нікого у тому, що хворобу не виявили вчасно. Оксана уявила, як це мало – 6 місяців. Вона не доживе навіть до свого ювілею.

– Чудовий сьогодні день, – голос відволік Оксану від сумних думок. Вийшовши з лікарні, вона присіла на лавочку і, задумавшись, не помітила, як поруч присів старий. Він сидів, спершись руками на ціпок, стараючись дуже рівно тримати спину, і мружачи очі, дивився на сонце.

– Вибачте, якщо відволік вас. – Вибачився старий, помітивши, що Оксана здригнулася від несподіванки.

– Дрібниці, – Оксана посміхнулася. – Погода, справді, чудова.

– У моєму віці я тішусь і дощовими днями. Але за такі сонячні особливо вдячний. Можна казати, що це старечі вигадки, але хочеться, аби останній прожитий день був теплим і яскравим.

– Ви так спокійно говорите про смерть, – здивувалася Оксана.

– Мені 94, – засміявся старий. – І до того ж, від смерті не застрахований ніхто. Хто знає, у якому віці вона прийде за тобою? До смерті варто бути готовим завжди. Шкода, що усвідомив це пізно. Інакше б не відкладав багато речей на потім. Все може не настати потім.

– Ви ось, наприклад, щоб зробили, якби знали, що завтра помрете? Хоча, вибачте мене, старого, що лізу з думками. Немає з ким поговорити. Мої сусіди по палаті страшні зануди: цілими днями тільки й те, що скаржаться та зітхають. А чи варто витрачати на це час? За головним корпусом знаходиться хоспіс. Там і мешкаємо. І зрозуміло, який звідти вихід. Цій лавці й парку я б надав перевагу круїзному лайнеру. Остання подорож, – старий засміявся. – Ви запитаєте, чому ж я ще тут? Це вже інше питання. У мене немає грошей. Родичі відвезли сюди, квартира давно переписана на онука, і навіть пенсію тепер отримують за мене. Але я не ображаюся. Молоді. Можливо, вважають, що їм потрібніше. Вибачте ще раз за росповідь, – стрепенувся старий.

– Ні, ні, нічого, – уважно слухала Оксана. Поміж її брів залягла глибока складка.

Оксана все життя жила не так, як хотіла. І от зрозуміла це. Вона не любила свою роботу, але там добре платили. Спочатку треба було виплачувати іпотеку, потім допомагати доньці з зятем. Через це і трималася. Чоловіка Оксана також давно не любила. Ще десять років тому вона дізналася, що він їй зраджує з різними жінками. Оксана плакала від образи, але її зупиняла думка, що вона нікому не буде потрібна. Якщо вона не цікава навіть своєму чоловікові, який колись просив її руки, проклонивши коліно. Оксана вважала себе гарною дружиною: чистота, затишок, перша і друга страва, компот, ніколи ніяких істерик. Доньку Оксана любила, з народження намагалася дати їй усе найкраще. Балувала. І навіть ущемляла себе в чомусь. Тепер донька дзвонила тільки тоді, коли треба було посидіти з онуком або поскаржитися, що чоловікові знову не виплатили премію, а скоро зима/весна/літо/і т.д., а пристойного взуття/куртки/пальта/і т.д. у доньки/зятя/онука/чи всіх разом узятих немає.

І Оксана розуміла, співчувала й переказувала гроші, відкладаючи покупки для себе. Крім цього, Оксана потай від усіх відкладала гроші, як кажуть, на чорний день, пам’ятаючи складні дев’яності.

– Я подаю на розлучення, – здивувала вона чоловіка, повернувшись додому. – І на поділ майна. У тебе є можливість зберегти квартиру, виплативши мені мою частку. Мені квартира не потрібна. Я їду. А тобі тут буде комфортно, звично, – посміхнулася Оксана, озираючи кімнату.

– Куди? – перше, що запитав чоловік, обмірковуючи новину.

– Подорожувати, – просто відповіла Оксана. – Розвестись можна й зараз без особистої присутності. Подумай кілька днів, а я поки поживу у Люби на дачі, – продовжила вона, дістаючи валізу.

– Нічого не розумію, – сказав дійсно нічого не розуміючи чоловік.

– Потрібно було зробити це раніше. Ми ще встигнемо побути щасливими, – відповіла Оксана, стоячи вже в дверях.

На роботі вона написала заяву на відпустку без збереження з подальшим звільненням, щоб уникнути відпрацювання. Зняла всі заощадження й почала вибирати путівки.

– Мам, ти Кирила сьогодні забереш? Ми трохи стомились, хочемо в ресторан увечері сходити, – зателефонувала донька того ж дня.

– Ні, – коротко відповіла Оксана.

– Еммм, чому? – донька не звикла чути такі відповіді від матері.

– У мене свої справи.

– Не можеш відкласти їх на інший день? Розумієш, збереться компанія. Ми не можемо не піти, – жалісливим голосом почала донька.

– Найміть няню.

– Мам, але ж це дорого, – обурилася донька.

– На ресторан гроші є, то на няню знайдете. – Оксана була непохитна. Донька пробурмотіла щось і кинула слухавку. Оксана важко зітхнула, але все ж вирішила, що вчинила правильно.

На дачі у подруги було спокійно й затишно. Осінь була сухою та теплою. Вечірнє повітря було насичене ароматами квітів та яблук. Оксана довго сиділа в підвісному кріслі, як дитина підібравши ноги. Вона думала. Спочатку думала, що вона жахлива егоїстка, якщо вчиняє так з рідними. Потім згадала старого з лікарняного парку. І говорила собі, що все життя жила для когось, залишилося мало… чи не може вона, нарешті, пожити для себе? У підсумку Оксана вирішила, що все робить правильно, і посміхнулася собі.

Чоловік дзвонив, намагаючись вияснити стосунки, але це швидше було від здивування і для галочки. Оксана розуміла, що і для нього стосунки давно себе вичерпали, і стояла на своєму. Через три дні він здався і погодився виплатити їй належну частку протягом пару місяців. Оксана була задоволена. Ще через два дні вона сиділа в ресторанчику на березі моря. Охочих насолодитися оксамитовим сезоном було багато. Оксана спостерігала за прогулянковими і також сидячими в кафе сім’ями, парами й для розваги придумувала історії їхнього життя.

– Добрий вечір, вибачте, тут вільно? – до столика підійшов чоловік.

– Будь ласка, сідайте, – Оксана не заперечувала.

– У такий чудовий вечір було б злочином залишитися в номері. Судячи з усього, так вирішили всі навколо. Вільних столиків зовсім немає, – засміявся, виправдовуючись, чоловік.

– І вони мають рацію. Оксана, – представилася жінка співрозмовнику. Раніше б вона поскромничала. А зараз вирішила, що вечір, дійсно, хороший, чому б не розбавити самотність спілкуванням.

– Іван, – відповів співрозмовник. – Я письменник, і часто саме вечорами мене відвідує натхнення, тому більшість прекрасних вечорів я пропустив. Зараз я навіть радий, що сьогодні думки ніяк не в’яжуться, і я вибрався на свіже повітря, – додав Іван, натякаючи, що зустріч з Оксаною зробила вечір ще прекраснішим.

– Цікаво, про що ви пишете? – запитала Оксана.

– Історії про людей для людей, – розвів руками письменник.

– Я знаю кілька цікавих історій. Наприклад, бачите ту парочку, – Оксана вказала на молодих людей, що про щось шепотілися за сусіднім столиком. Вони ніжно трималися за руки й, майже торкаючись чолами, дивилися один одному в очі. – Знаєте, про що вони шепочуться? – і Оксана розказала історію, яку кілька хвилин тому придумала про пару. Молодик в цій історії став починаючим художником без гроша в кишені, а дівчина – дочкою олігарха, який, звісно, був проти їхніх стосунків. Але закоханих це не зупинило. Покинувши все, дівчина втекла зі своїм улюбленим. Сьогодні перший вечір їхнього вільного життя. Дівчина вірить у талант молодого чоловіка і переконує, що все вийде. А він клянеться, що заради неї спуститься навіть у пекло, щоб стати першим, хто намалює справжнє обличчя диявола.

– Ви знайомі? – поцікавився Іван, поглядаючи на пару.

– Ні, – посміхнулася Оксана. І жартуючи запитала, – це все щойно придумала, як вважаєте, з мене б вийшов письменник?

– Сюжет, загалом, знайомий, але актуальний у всі часи. Якби навіть герой, справді, змалював диявола, спустившись у пекло, прославився, а потім зійшов з розуму, було б інтригуюче, – Іван включився в гру. – А що ви думаєте про ту компанію? – вказав він на столик, за яким сиділи дві жінки та двоє чоловіків. Троє з них жваво розмовляли, четверта жінка відсутньо дивилася на море.

– Ну тут ніби все ясно… – Оксана хитро посміхнулася і почала вигадувати нову історію.

——

– Оксано, як тобі? Подобається? – Іван хвилююче переводив погляд з Оксани на невеличкий будиночок, вкритий ліанами дикого винограду. – Сад трохи запущений, але загалом непогано. Як думаєш?

– Тут мило, – погодилася Оксана, але Іван уловив у її голосі смуток.

– Що не так? – Він обняв Оксану за плечі.

– Все гаразд, все гаразд. Вибач, я просто втомилася, – Оксана намагалася посміхнутися.

Минуло майже два місяці з того вечора. Іван закохався в Оксану як підліток, по вуха і з першого погляду, як сам твердив. Оксана відчувала взаємне почуття, і це теж її лякало. Але найбільше лякала хвороба, час, що просочувався крізь пальці, і те, що Івану вона нічого не розповіла. Іван запропонував залишитися тут, на березі моря.

– Мені писати можна хоч де, а ти залишишся моєю музою, – він уже уявляв, як щасливо вони житимуть у затишному будинку з видом на море.

– Чудова ідея. Навчуся доглядати за садом і пекти твої улюблені гарбузові пироги, – Оксана ніжно поцілувала Івана в щоку, відганяючи лякаючі думки. «Хай буде, як буде. Нічого не розповідатиму», – вирішила вона.

Вони переїхали до дому й були щасливі. Вранці пили разом каву біля вікна, ввечері прогулювалися вздовж берега. Щоб не заважати Івану працювати вдень, Оксана вирішила знайти собі заняття. Пішла волонтером у благодійний фонд. Їй подобалося допомагати людям. Так пройшов ще один місяць, потім другий, Оксана все чекала, що їй ось-ось стане гірше, з’явиться слабкість чи біль, але вона, навпаки, почувалася чудово. Оксана регулярно дзвонила доньці. Та спочатку віднеслась до рішення матері скептично, з нерозумінням і навіть обуренням, але згодом пом’якшилась. І навіть пообіцяла відправити онука до бабусі влітку.

Чоловік виплатив належні Оксані гроші й повідомив між іншим, що вирішив одружитися вдруге. Оксана відповіла, що дуже рада за нього, і дійсно була рада.

– Оксано Василівно? Це Артем Юрійович, – розбудив Оксану ранковий дзвінок.

– Слухаю, – схвильовано відповіла Оксана.

– Оксано Василівно, шкода, сталася жахлива помилка! – Артем Юрійович хвилювався не менше за неї. – У лабораторії все переплутали. Це не ваші аналізи.

– Що ж тоді зі мною було? Адже я справді почувалася погано, – розгублено запитала Оксана.

– Нічого. Буває, просто втома, нерви і таке інше. Мені дуже шкода, – розгублено відповів лікар.

– А мені зовсім ні, – Оксана глянула на ще сплячого Івана. – Дякую вам, – Оксана скинула дзвінок і пішла на кухню готувати сніданок. Вона була щаслива.