Життя Валентини: Самотність матері після втрати сина.

Валентина Семенівна давно жила одна. Її син, Женя, помер, не доживши до шістнадцяти років. Йому стало зле на уроці фізкультури. Вчитель посадив його на лавку, а сам продовжив заняття. Женя так і залишився там, на тій лавці, де й помер. Лікарі сказали: порушення серцевого ритму. Єдиний, пізній, улюблений. Вони з батьком так пишалися ним.

Після смерті Жені чоловік пішов, знайшов собі молоду жінку. Друга дружина невдовзі народила йому двох дітей. А Валентина Семенівна… Яке життя їй? Зі заводу вона пішла, бо там завжди хтось нагадував про Женю. Влаштувалася двірником у сусідньому дворі. Гроші невеликі, але й потреби у неї були мінімальні. Одягала вона себе скромно, а харчувалася ще скромніше. Більшість свого вільного часу проводила вдома зі старими альбомами та речами сина.

В молодості Валентина Семенівна була майстринею в’язати. Купувала модні журнали. Які джемпери й светри були у її сина! Ніби імпортні. Вона обережно зберігала їх, пересипаючи гілочками лаванди.

Одного разу на роботі до неї приблудився щеня. Непоказний, сутулий. Так стало його жаль, що Валентина Семенівна, закінчивши прибирання, забрала його додому. Назвала просто – Дружок. І наче сама ожила. Дружок виявився лагідним і покірливим, супроводжував господиню на роботу й терпляче чекав, поки в неї закінчиться робочий день. В їжі невибагливий, квартиру охороняв, а вечорами клав голову Валентині Семенівні на коліна і дрімав поруч, поки вона читала чи дивилася телевізор.

Куди б вона не йшла, завжди поспішала додому — там її чекав вірний пес. Разом вони прожили сімнадцять років. Якось, прокинувшись, Валентина Семенівна зрозуміла, що більше немає її Дружка. Він пішов тихо, уві сні, не обтяжуючи господиню хворобами чи турботами.

Вона відвезла Дружка на кладовище для тварин у сосновому лісі на околиці міста. Колись вона про нього чула, а тепер побачила. Яких тільки могилок там не було — навіть пам’ятники стоять справжні, як у людей.

Пам’ятника вона не ставила, але зробила табличку «Дружок» і роки його життя. Звісно, вона усвідомлювала, що для собаки це пристойний вік, але за людськими мірками виходило, що життя далі чекало її зовсім однією. Лише й залишилося їздити на дві могилки: до сина і до вірного друга.

Повернувшись додому, Валентина Семенівна злягла. Вставала тільки в туалет чи попити води. Через три доби зрозуміла, що більше не може знаходитись у квартирі. Вийшла і попрямувала до автобусної зупинки. Під сосною присіла і, погладжуючи земляний пагорб, розповіла:

– Погано мені без тебе, Дружок. Як жити тепер? Колись ти мені допоміг. Усі роки був поряд. І миски твої не викинула, і лежанку. Не можу. Не вірю, що тебе більше немає…

Сльози текли по її худих щоках. Якби тільки біль швидше зникала. Крізь солону вологу раптом здалося, що пагорб ворухнувся. Витерши очі, вона побачила, що поруч з могилкою Дружка копошиться маленьке строкате кошеня.

Воно було таке худе, що ребра проникали крізь рідку шерсть. Очі гноїлися, а за вушко вражала відкрита рана. Як же вона його одразу не помітила? Напевно, прийшло, поки вона розмовляла з Дружком.

Валентина Семенівна обережно підняла кошеня. Поспішала додому, а знайда лежала як ганчірка. Поглянувши ще раз на кошеня, вона вирішила йти до ветеринарної клініки, де багато років робила щеплення Дружкові.

– Валентина Семенівна? – здивувалася молода лікарка. – Хто це у вас?

– Та ось, Олю, під містом знайшла.

– Так… – обережно сказала Ольга, оглядаючи кошеня. – Це навряд чи жителець. Можу спробувати, але повірте, це буде дуже дорого, і гарантій жодних.

– Скільки? – Валентина Семенівна прораховувала дні до пенсії. Заощаджень у неї не було. – Порахуйте, дівчинко.

– Ну, підемо, – лікарка сіла за комп’ютер. – Аналізи, рентген, УЗД, операція, відновлення, лікування, вітаміни, щеплення…

Валентина Семенівна майже не слухала, лише спостерігала за кошеням. Очнулася, лишень почувши суму, яка перевищувала пенсію.

– Лікуй, Олю. Я знайду гроші.

І знайшла. Позичила у двох сусідок, які знали її багато років. Оля виявилася добрим лікарем. Вилікувала кошеня. Знайда виявилася дівчинкою. Кажуть, що трикольорові кішки приносять щастя. Мабуть, це так, бо з появою кошеняти квартира знову наповнилася радістю. Її назвали Клякса через строкату мордочку.

Але борг потрібно було якось повертати. Під час прибирання Валентина Семенівна помітила, що кошеня грається випрямленою звідкись синьою ниткою. І де ж знайшла, проказниця. Жінка тримала її в руках, а тоді впевнено дістала зі шафи светр з тієї ж вовни, обняла його на секунду і почала розпускати.

Вона так захопилася, що не помітила, як час минув за північ. Вранці, ледве вставши, вона в радісному пориві знайшла коробку з гачками і спицями. Руки, які відвикли від в’язання, ковзали, і їй довелося неодноразово розпускати ряди, щоб нарешті пригадати те, чим вона раніше володіла добре.

Через кілька днів перед нею вже лежав чарівний дитячий костюмчик. Вона подумала і зв’язала до нього шапочку. У суботу пішла до магазину, де збиралися продавці ручної роботи. Одразу підійшла молода жінка:

– Боже мій, яка краса! У мене в дитинстві був такий самий. Навіть фото збереглося. Ой, хочу, хочу! Скільки коштує?

Валентина Семенівна нерішуче назвала ціну. Жінка здивовано подивилася на неї.

Дублюються, мабуть, Валентина Семенівна злякалася. Але жінка простягнула їй суму, що вдвічі перевищувала запитану.

– Беріть і не продавайте так дешево. Це дійсно коштує більше. Не хочу вас обдурити.

Валентина Семенівна так зраділа, що спакувала жінці і шапочку з пінетками, хоча та і відмовлялася. Нехай. Усередині в неї все співало від радощів.

Додому летіла як на крилах. З суму часу не виявлялося. Вона освіжала та розпускала старі речі, з ентузіазмом вязала дитячі кофточки. Продавала так само, біля магазину, недорого. І брали.

Невдовзі Валентина Семенівна повернула борг одній, потім – іншій сусідці. Якось до неї підійшла жінка і запитала, чи зв’яже Валентина Семенівна кардиган на замовлення з її пряжі. Мовляв, готова заплатити добрі гроші, але майстриню ніяк не знайде. Зговорилися. Замовниці результат сподобався. Так з’явилися перші клієнти.

Вона більше не була зовсім одна. Хтось дзвонив, хтось приходив. Її руки були зайняті справою, а час перестав тягтися нестерпно. Клякса росла, перетворювалася на милу молоденьку кішку. Вона все ще любила грати з клубками, і Валентина Семенівна спеціально залишала для неї невеликі шматочки.

Від вигляду граючої кішки ставало тепло і затишно. Іноді здавалося, що Женя з фотографії теж дивиться на котячі витівки і усміхається. А прибираючи листя з маленького пагорба, вона кожного разу говорила:

– Дякую тобі, Дружок. Знаю, що це ти мені допоміг. Адже тепер мені є про кого піклуватися. Нехай тобі там буде добре. А я, що ж, доки є сили, приходити буду.

І поспішала додому, де чекала її строката муркотяча теплота. Адже так важливо, щоб у цьому світі ти не був один, щоб хтось обов’язково тебе чекав.