Живу одна у великій квартирі. Відтоді, як син одружився, свекри допомагають їм у всьому. А я вважаю, що не повинна.

Живу сама у великій квартирі. З того часу, як син одружився, зяті й теща допомагають їм у всьому. А я вважаю, що не мушу.

Я не мала нічого проти раннього шлюбу мого сина. Віктор одружився ще під час навчання в університеті. Я лише сказала йому: не розраховуй на мою допомогу.

Мій син одружився сім років тому. Звісно, я не була в захваті і чітко висловила, щоб не розраховував на мою підтримку. – Якщо хочеш створити сім’ю, будь дорослим і незалежним. Знайди роботу і житло для себе та дружини. Забезпечи сім’ї гідне життя, – радила я.

Я сама живу у трикімнатній квартирі, але маю ще одну квартиру для здачі в оренду. Я сама на це заробила. Виховувала сина одна, водночас займалася бухгалтерією кількох фірм. Заробляла багато. Я – спокійна жінка, але живу для себе. Дитину виховала, важко працювала більшу частину життя, тепер хочу нарешті зосередитися на собі.

Одного дня мені зателефонували батьки невістки. Виявилося, що син з дружиною поїхали на тиждень у відпустку за кордон. Дітей лишили під їхньою опікою. Старшій дитині три роки, а молодшій лише кілька місяців. Запитали, чи не змогла б я взяти старшого онука до себе на кілька днів. Звісно, я не погодилася. Не хотіла брати на себе таку відповідальність. Я бачила онуків кілька разів на рік, зокрема на святах і днях народження, і то лише на кілька годин. А щоб узяти малечу на декілька днів – це вже занадто!

– Ну що ж, якщо ти не можеш за ним доглянути, я розумію. Гірше було б, якби ти погодилась забрати дитину і не зробила цього. Я не ображаюся, – відповіла теща сина.

Я теж так думаю, адже на що вона могла б ображатися. Вони здавна живуть ближче до дочки та зятя, ніж я. Тесть улаштував моєму синові гарну роботу, допомогли їм купити квартиру, машину. Постійно проводять час у дітей. Немає дня, щоб їх не відвідували. Я не розумію, чому так тішать дорослих людей. Адже їм уже по 30 років! Найгірше, що вони вважають, що я також повинна їх підтримувати. Зменшити собі і дати синові, бо молоді потребують більше. Але це не так! Це діти повинні вже нам допомагати, а не ми їм.

На жаль, моя подруга не погоджується зі мною. – Я б так не змогла. Не змогла б вигнати сина з дому, щоб він йшов до чужих людей. Тим більше, якщо б створив сім’ю. Адже маєш таку велику квартиру! Виявляється, це зяті допомогли йому більше, ніж ти! – докоряла вона мені нещодавно.

– Нехай роблять, що хочуть, – відповіла я їй. Я була невдоволена думкою подруги. – Вони тобі віддячаться на старості, побачиш, – попередила вона. – Нічого, в крайньому випадку піду у дім для людей похилого віку. Ти сама даєш мені поради, але побачимо, як твої діти віддячать тобі за те, що весь час і гроші витрачаєш лише на них, не думаючи про себе, – відповіла я.