Зять отримав більше, ніж син

— Як це можна розуміти? — Богдан тряс заповітом перед обличчям нотаріуса. — Хатина зятю, дача зятю, авто зятю! А мені що? Я ж син, рідний син!

— Богдане Володимировичу, заспокойтесь, будь ласка, — нотаріус поправила окуляри й суворо глянула на розгніваного чоловіка. — Ваш батько мав повне право розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

— Та це ж несправедливо! — голос Богдана перейшов у виск. — Андрій одружився з моєю сестрою лише п’ять років тому, а отримав більше за мене! Де ж справедливість?

Андрій сидів на стільчику в кутку кабінету, стиснувши кулаки. Обличчя його було бліде, а очі червоні від недосипання. Він мовчав, але його вираз свідчив, що ця ситуація мучила його не менше, ніж Богдана.

— Богдан, годі кричати, — тихо, але рішуче промовила Оксана, сестра Богдана й дружина Андрія. — Тато знав, що робив.

— І ти замовкни! — огризнувся брат. — Твій чоловік, мабуть, навіть тебе підговорив щось нашіптати батькові, поки той хворів.

Андрій різко підвівся.

— Повтори ще раз, — у його голосі пролунало загрозливе зварювання.

— Повторю! — Богдан повернувся до зятя. — Ти використав хворого старого, ось що ти зробив! Втерся в довіру, удавав турботливого, а сам тим часом виглядав спадку!

— Богдан! — Оксана встала. — Як ти смієш? Андрій доглядав за татом вдень і вночі, коли той лежав у лікарні. А де був ти? Де був рідний син?

— Я працював! У мене своя родина, діти! Я не можу все кинути й сидіти в лікарні!

— А Андрій міг? — Оксана підступила до брата ближче. — У нього що, немає родини? Роботи? Він відпустку витратив на тата, лікарняні брав, ночами не спав!

Нотаріус зітхнула й стукнула ручкою по столу.

— Шановні спадкоємці, прошу з’ясовувати стосунки за межами мого кабінету. Заповіт складений відповідно до закону, засвідчений належним чином. Володимир Іванович був при здоровому глузді й твердій пам’яті на момент його підписання. Є медичні довідки, що це підтверджують.

Богдан схопив зі столу копію заповіту й знову перечитав.

— Трьохкімнатна хата на Хрещатику — Андрію Михайловичу Коваленку. Дача під Києвом — Андрію Михайловичу Коваленку. Авто «Фольксваген» — Андрію Михайловичу Коваленку. — Голос його тремтів від лютості. — А Богдану Володимировичу Шевченку — гараж і садовий інвентар. Садовий інвентар! Лопати й граблі!

— І ще п’ятдесят тисяч гривень, — додала нотаріус. — Не забувайте про це.

— П’ятдесят тисяч! — Богдан гірко засміявся. — За хату зараз вісім мільйонів просять, дача теж не менше трьох коштує, авто майже нове. А мені п’ятдесят тисяч! Немов жебраку!

Андрій не витримав і промовив:

— Богдане, я нічого не просив у Володимира Івановича. Навпаки, коли він сказав, що хоче переписати заповіт, я відмовляв його. Казав, що все має дістатися дітям.

— Отак, звісно, відмовляв! — Богдан хитнув головою. — Отак і повірив!

— А тато що відповів? — запитала Оксана чоловіка.

Андрій важко зітхнув.

— Він сказав: «Андрію, син мій кровний, але ти став мені ріднішим. Богдан з’являється, лише коли гроші потрібні. А ти просто так приходиш, цікавишся, допомагаєш». Це його слова, не мої.

Богдан зблід.

— Він цього не говорив.

— Говорив, — підтвердила Оксана. — Я сама чула. Тато сильно переживав, що ти так рідко приїжджав.

— У мене справи! Робота! Не всі можуть собі дозволити з ранку до ночі коло старих крутитися!

— Ніхто не змушував Андрія крутитися, — Оксана знову сіла. — Він сам це робив. Тому що любив тата.

Настала тиша. Нотаріус збирала папери, очевидно, бажаючи швидше завершити цю неприємну процедуру.

— Я оскаржу заповіт, — нарешті сказав Богдан. — Знайду спосіб довести, що тато був не при собі.

— Будь ласка, — Андрій знизав плечима. — Це ваше право.

— Богдане, задумайся, — попросила сестра. — Навіщо псувати відносини в родині? Тато пішов, а ми залишилися. Невже через гроші будемо сваритися?

— Легко тобі говорити! — спалахнув брат. — Твій чоловік у шоколаді, а я що? Я все життя розраховував на батьківську спадщину! Планував хату продати, більшу купити, дітям освіту оплатити!

— А ми що, не планували? — Андрій підійшов до вікна. — Думаєш, мені подобається ця ситуація? Думаєш, я радий, що між нами тепер такі стосунки?

— А ти відмовся від спадщини, — запропонував Богдан. — Якщо тобі так неприємно.

— Не відмовлюся, — твердо сказав Андрій. — Бо це остання воля твого батька. І я її поважаю.

Оксана взяла чоловіка за руку.

— Андрій має рацію. Тато був розумною людиною, він знав, що робить.

— Звісно, знав! — Богдан знову вибухнув. — Знав, що рідного сина образити можна, а чужого — ні! Знав, що я всеНаступного року Андрій і Оксана посадили в саду нове дерево — на пам’ять про Володимира Івановича, бо справжня спадщина — це не гроші, а любов, яку вмієш дарувати та берегти.