Знову на шляху до мети

Третя спроба

Ганна переодяглася в білий халат, сіла за стіл і обперлася на спинку крісла. Вона заплющила очі, намагаючись заспокоїтися та налаштуватися на робочий лад. У двері постукали. «Хто там ще? — з досадою подумала Ганна Василівна. — Ось нетерплячі, не дадуть у себе зібратися, лізуть…»

Не дочекавшись її відповіді, двері трішки відчинилися, і в щілину просунулася чоловіча голова.

— Можна?

Ганна Василівна суворо подивилася на нього.

— Прийом з двох годин, — вимовила вона чітко і вдала, що читає якийсь дуже важливий документ.

Через деякий час вона косилася на двері. Голова чоловіка, як і раніше, стирчала у проході.

— Я ж вам українською сказала… — почала вона роздратовано, але голова не зникла.

— Та вже дві, — відповів чоловік і кивнув у бік годинника, що висів між двома вікнами.

Глянувши на стінний годинник, Ганна Василівна побачила, що велика стрілка справді вказувала на дванадцять, готова рухатися далі. Час починати прийом. І без того поганий настрій остаточно зіпсувався.

— Заходьте, — зітхнувши, промовила вона.

Двері розчинилися ширше, і в кабінет увійшов чоловік. Вона оглянула його звичним, професійним поглядом, поки він йшов до її столу. На хворого явно не схожий. Підтягнутий, доглянутий, охайно підстрижений, вигляд квітучий, жодних слідів страждань від болю чи поганого самопочуття на його широкому відкритому обличчі не було.

— Прізвище? — запитала Ганна Василівна і простягнула руку до папки з картками на краю столу.

— Ковальчук Іван Петрович.

Чоловік сів на крісло, відкинувся на спинку, поклав лікоть на край столу. Ця його поза остаточно вивела ГаКовальчук усміхнувся, взяв її за руку і прошепотів: “Тепер ми нарешті разом, і ніщо нас не розлучить”.