Зникли назавжди: ні вчора, ні сьогодні, ні через тиждень, коли від Троша лишилася лише тінь

Вoни нe повeрнулиcь. Ні ввeчері, ні настyпного ранку. Ні через тиждeнь, коли від Тpoши лиш тінь залишилacь… Спочатку він, звісно, рвався. Скиглив, відчуваючи, як шорста мотузка в шию вгризається. Але він терпів. А коли терпіти вже сил не стало… Усвідомив нарешті…
Тpoшу покинули за містом. Завели в хащі, прив’язали до деpева метровою мотузкою й пішли, не оглядaючись…
Спoчатку він нічого не зрозумів, налякатися навіть не встиг. Думав, гра така. Мало що може бути? Загавкав кілька разів у порожній шелесткий ліс, вильнув хвостом ліниво і приготувався чекати. Вірно. Так, як уміють тільки собаки.
Але не повернулися вони. Hі ввeчері, ні ранком наступним. Hі через тиждeнь, коли від Тpoши одна тінь залишилася.
Він спочатку рвався, звісно. Скиглив, відчуваючи, як щільна мотузка врізається в шию до крові. Кору от дубову гризти пробував, траву знову ж таки… Пити ще дуже хотілося. Але він терпів. Як не терпіти, коли господар сказав, хіба ж можна самому хазяїну противитися?
А кoли зовсім невтeрпеж стало, коли об частoкол ребер, що випирають, порізатися можна було… Усвідомив нарешті. Навіть захотів завити, та тільки язик зовсім висох, до неба прилип. І захочеш – пащу не відкриєш. Та й сил не залишилося. Hі на що. Дихання, і те з трудом давалося, а значить…
Кінець? Самотній, безславний… Мучительный. І лише одна думка в розпочинаючому плутатись свідомості – за що? Хіба можна так? Зрадити? Кинути. Залишити повільно вмирати…? Завжди ж він вiданий…
Вже загубив весь рахунок часу. Вчора, сьогодні, завтра… Hе все одно, якщо кожен день схожий на попередній. І вгризла в шию мотузка, залишивша під собою некрасиві, і здається вже загноені шрами більше не шість. Не відчувається.
Але сточені об жорстку кору зуби все ще ниють. Як ниють обшарпані в кров лапи, які спахали нерівний круг навколо старого дуба, до якого він прив’язаний.
Ця земляна площа, що раніше була вкрита травою, стала його особистим пеклом. Hе зійти, не вирватися. Hе дотягтися лапою за окреслені, видряпані краї. Клітка. Наповнена співом птахів клітка.
Зовсім скоро все закінчиться. Він знав. Відчував. І з якоюсь приреченою рішучістю прикрив злізні очі. Погрузився в забуття, з останніх сил вильнувши кінчиком хвоста, і…
– Давай, мій хороший, давай! Прокидайся! Дихаєш же, бачу, дихаєш! А решта все дурниці! Ти дихай головне, дихай, хороший! Андрійку! Андрійко, ось так тримай, ось… Давай, давай… Ще! Ще трішечки! Ну ж!
Трош здригнувся. На пересохлий язик впали перші краплини вологи. Потекли тонкою прохолодною струйкою по горлу, обрушилися каменепадом у порожній шлунок, змусивши його ще раз болісно смикнутися.
– Розумничок! Який же ти розумничок! Ще трохи! Отак! – новий ковток води, і Трош з трудом примушує себе розкрити повіки.
Двоє. Людей, що стоять біля нього на колінах, двоє. Хлопець і дівчина. Дівчина малюка чекає. Округлий живіт так і тягне і без того напнуті на кофті гудзики. Молоді, метушливі, зовсім як…
Ні. Трош не хоче згадувати. Ні дурного страху в очах молодої господині вагітної, що оселився. Ні небезпечного погляду господаря і шепоту в темряві: “А раптом вкусить?”…
Болю вистачає і так. І він просто слухає. Слухає ласкаві, заспокійливі голоси, тримається за них, як за рятівну соломинку.
Напевно, життя все ж для чогось потрібне. Інакше чому він за неї так чіпляється…
*****
-Тор! До мене, хлопчик! – Настя, його нова господиня, манить рукою.
І він на всіх лапах мчить до неї з іншого кінця світлого парку, не забувши прихопити обмусолений, майже перекушений навпіл прутик. У її ногах на зеленій, пахнучій літом і квітучими неподалік липами траві, копошиться маленька Сонечка.
-Толь! – радісно тріщить вона, обвиваючи потужну шию возвищеного над нею пса пухкими дитячими рученятами.
І, дзвінко засміявшись, дарує йому черговий слюнявий, наповнений смачним ванільним морозивом поцілунок в і без того мокрий ніс. Він, звісно, терпить.
Хоча, навіщо брехати самому собі – йому подобається! Божевільно, до щенячої плескотні, подобається. Подобається його нова сім’я: метушлива, емоційна, але добра та щира Настя й строгий, схожий на скелю, але завжди справедливий, Андрій.
Тор пам’ятає, як він виніс його на руках з лісу. Як вкладав акуратно на заднє сидіння машини, примостивши його біду голову на коліна сівшої туди дружини…
Подобається року, невдовзі навчившоївся ходити, тримаючи за його смоляний бок, непосида Сонечка.
Подобається дім, в якому у нього є своє, пахнуча ним і завжди засинаючою поряд Сонею, лежанка.
Подобається життя. Його нове, почалося після лісового кошмару життя, про яке він і не смів мріяти, коли Андрій і була тоді ще вагітною Настя дивом знайшли його в лісі, зупинившись відпочити на узбіччі заміської дороги.
– Сонь, Тор у нас собака, а не поні, – сміється підійшовший Андрій, спостерігаючи, як тягаючася дочка майже залізла на улегшегося у ніг Насті пса.
І, переглянувшись зі сміючими очима дружини, підхоплює випікуючу дочки-йолу, щоб вже через хвилину всією сім’єю, влючаючи підстрибуючого поруч “Толя”, направитися до виходу з парку.
І не встигає нічого зрозуміти, коли собака зривається з місця й буквально за лічені секунди перетинає залишок до виходу з парку простору. А там…
На краю проїзної частини – дитина. Дівчина. Соніна ровесниця. Рожевий бантик, м’який рюкзачок-слоник, блискучі сандалики і… наростаючий визг гальмуючих легковушок!
Візремливий крик захопленої мате… Біжущий, витянутий руки, розуміючий, що не встигає, батько… Застиглі перехожі… І темна, майже чорна, тінь вчасно рятувальної собаки.
За відро. Ривком. Витягнув. Встиг! І люди плачуть. Притискають до себе дитину, ощупують. Слова ллються, як краплі дощу з прохудженної з градинивою… Багато… Непослідовні…
І усвідомлення. Глухе, болісне:
-Трош! – скрикнули майже одночасно, піднімаючи погляди від наляканої, плачущої, але живої та невредимої дочки, – Трош…
А він не оглядається. Стоїть, уткнувшись головою в ноги приспішуючого Андрія. Дрожить. Відчуває, як підоспілі слідом Настасія і Сонечка поряд із боків обіймають… і дихає. Живий. Улюблений. Їх. Тор.
А на інших, тих, що застигли в кілька метрах, не дивиться, хоч і не забував ніколи. Навіщо? Він тепер Андрію з Настею та дитинці Сонечці, його в мокрий ніс цілоющій, вірний. До кінчика хвоста, що виляє, вірний!
Hепотрібний в тій, іншій, сім’ї виявившись. Hегідний. Зраджений.