З життя
Зникли назавжди: ні вчора, ні сьогодні, ні через тиждень – лише тінь лишилась
Вони так і не повернулися. Ні ввечері, ні наступного ранку. Навіть через тиждень, коли від Тріши залишилася лише тінь… Спочатку він, звичайно, рвався. Скавчав, відчуваючи, як мотузка врізається в шию. Але терпів. А коли стало зовсім нестерпно… Нарешті зрозумів…
Тріше покинули за містом. Завели в гущавину, прив’язали до дерева метровою мотузкою і пішли, не озираючись…
Спочатку він взагалі нічого не зрозумів, належно налякатися не встиг. Думав, це така гра. Мало що? Раз-два гавкнув у пустоту шелестливого кронами лісу, мляво вильнув хвостом і приготувався чекати. Вірно. Так, як уміють тільки собаки.
Та тільки не повернулися вони. Ні ввечері, ні наступного ранку. Навіть через тиждень, коли від Тріши залишилася одна тінь.
Спочатку, звичайно, рвався. Скавчав, відчуваючи, як жорстка мотузка врізається в шию до крові. Кору дубову гризти пробував, траву… Пити хотілося дуже. Але терпів. Як же не терпіти, раз господар наказав, хіба можна з господарем сперечатися?
А коли стало зовсім нестерпно, коли об ребра, що випинаються, можна було порізатися… Нарешті зрозумів. Навіть завив би, тільки язик зовсім висох, до неба прилип. І хочеш, але пащі не відкриєш. Та й сил не залишилось. Ні на що. Дихати, і то з великими труднощами, а значить…
Кінець? Самотній, безславний… Болісний. І лише одна думка в починаючій плутатися свідомості – за що? Хіба так можна? Зрадити? Покинути. Залишити повільно помирати…? Адже він помирає…
Вже зовсім втратив відчуття часу. Вчора, сьогодні, завтра… Яка різниця, якщо кожен день схожий на попередній. І мотузка, що врізалася в шию, залишила під собою некрасиві, здається вже досить загноївшіся рубці, більше не пече. Не відчувається.
А от сточені об жорстку кору зуби все ще сильно болять. Як болять поранені до крові лапи, що розпахали нерівний півтораметровий круг навколо старого дуба, до якого він прив’язаний.
Цей земляний, колищо покритий травою п’ятачок став його особистим пеклом. Не можна зійти, не можна вирватися. Не можеш дотягнутися лапою за окреслені, поцараплені краї. Клітка. Наповнена співом птахів клітка.
Зовсім скоро все закінчиться. Він знав. Відчував. І з якоюсь приреченою рішучістю прикрив слізливі очі. Впав у бепам’ятство, з останніх сил вилнувши кінчиком хвоста, і…
– Давай, мій хороший, давай! Прокидайся! Дихаєш же, бачу, дихаєш! А все інше дурниці! Ти дихай головне, дихай, хороший! Андрійку! Андрійку, от так тримай, от… Давай, давай… Ще! Ще трохи! Ну ж!
Тріша здригнувся. На пересохлий язик впали перші краплі вологи. Побігли тоненьким прохолодним струмком по гортані, каменем впали в порожній шлунок, змусивши його ще болісніше дертися.
– Молодець! Який ти молодець! Ще трохи! От так! – новий ковток води, і Тріша з труднощами зобов’язує себе розплющити повіки.
Двоє. Людей, що стоять навколо нього на колінах, двоє. Хлопець і дівчина. Дівчина малюка чекає. Округлий живіт так і тягне і без того натягнуті на кофті гудзики. Молоді, метушливі, зовсім як…
Ні. Тріша не хоче згадувати. Ні дурного страху, в очах молодої хазяйки вагітної осілого. Ні небезпечного погляду господаря і шепоту в темноті: “А раптом вкусить?”…
Болі і так вистачає. І він просто слухає. Слухає ласкаві умовляючі голоси, тримається за них, як за рятівну соломинку.
Напевно, життя все ж для чогось потрібне. Інакше чому він за неї так чіпляється…
*****
-Тор! До мене, хлопче! – Настя, його нова хазяйка, закликає махаючи рукою.
І він щодуху мчить до неї з іншого кінця світлого парку, не забуваючи прихватити обгризену, майже перекушену навпіл палицю. Біля її ніг на зеленій, що пахне літом і квітучими неподалік липами траві, копошиться маленька Соломія.
-Тріль! – радісно щебече вона, обвиваючи потужну шию пса пухкими дитячими ручками.
І, гучно сміючись, дарує йому черговий вологий, наповнений смаком ванільного морозива поцілунок у і без того мокрий ніс. Він, звичайно, терпить.
Хоча, навіщо брехати самому собі – йому подобається! Безумно, до цуценячого веселі, подобається. Подобається його нова сім’я: метушлива, емоційна, але добра і щира Настя і строгий, схожий на гору, але завжди справедливий, Андрій.
Тор пам’ятає, як він виніс його на руках з лісу. Як акуратно вкладав на заднє сидіння машини, примостивши його головну голову на коліна сівшої туди жінки…
Подобається однорічна, зовсім недавно научившася ходити, тримаючись за його смолистий бок, непосидючища Соломійка.
Подобається дім, в якому у нього є своя, пахнуща ним і постійно засинаючої поруч Соломією, лежанка.
Подобається життя. Його нове, почавшеся після лісового кошмару життя, про яке він і не смів мріяти, коли Андрій і тодішня ще вагітна Настя чудом знайшли його в лісі, зупинившись перепочити на узбіччі заміської дороги.
– Софійко, Тор у нас собака, а не кінь, – сміється підійшовший Андрій за, спостерігаючи, як соплива донька майже забралась на улежаного біля ніг Насті пса.
І, переглянувшись зі сміючимися очима жінки, підхоплює повизгиваючу дочку-юлу, щоб вже через хвилину всією сім’єю, включаючи підстрибуюючого поруч «Триля», направитись до виходу з парку.
І не встигає нічого зрозуміти, коли собака зривається з місця і буквально за кілька секунд перетинає залишене до виходу з парку простір. А там…
На краю проїжджої частини – дитина. Дівчинка. Соломійчина ровесниця. Рожевий бантик, м’який рюкзачок-слоник, блискучі сандалики і… наростаючий візг тормозячої легкової машини!
Надзвичайний крик розсеяної матері… Бігаюча, витягнута, розуміюча, що не встигає, батько… Застиглі перехожі… І темна, майже чорна, тінь опинившоїся поруч за секунду до катастрофи собаки.
За шкірку. Ривком. Висмикнув. Встиг! І люди плачуть. Притискають до себе дитину, ощупують. Слова ллються, як каплі дощу з прогнилої хмари… Багато… Безтурботні…
І усвідомлення. Глухе, болюче:
-Тріша! – викрикнули майже одночасно, піднімаючи погляди від наляканої, плачучої, але живої і невредимої дочки, – Тріша…
А він не обертається. Стоїть, уткнувшись покатим лобом в ноги прибігшого Андрія. Дрижить. Відчуває, як підійшла Настасія і Соломійка поруч обіймають… і дихає. Живий. Улюблений. Їх. Тор.
А на інших, тих, що застигли на кілька метрів, не дивиться, хоч і не забував ніколи. Навіщо? Він тепер Андрію і Насті та малечі Соломійці, яка цілує його в мокрий ніс, вірний. До кінчика хвоста, що вилююча вірний!
Ненужний у тій, іншій сім’ї виявлений. Невгодний. Зраджений.
I Never Took What Wasn’t Mine: The Story of Martha, Anastasia, and the Choices That Changed Their Lives Forever
NEVER CLAIMED ANOTHERS DUE Even as a schoolgirl, Martha looked down on Anne and, at the same time, envied her....
Worn Down by the Mother-in-Law and the Wife: That Night, the Most Stoic Man in Our Village—Steadfast Stephen—Came to My Countryside Surgery, Silent and Broken, Longing to Walk Away from the Nagging, Until a Kind Word Proved the Best Medicine for a Weary Soul
Fed up with the mother-in-law and the wife That evening, the quietest, most stoic fellow in all our village paid...
A Life Back in Order – “Lada, I Forbid You From Speaking to Your Sister and Her Family!” My Husband Gave Me an Ultimatum, Enraged at My Bond With My Sister Natasha, While His Own Drinking and Cheating Tore Our Marriage Apart – But When a Stranger Turned Up With His Secret Son, I Finally Found The Strength To Break Free and Discover True Happiness with Kind-Hearted Dr. Herman Lewis
LIFE, SORTED Lydia, Im forbidding you from seeing your sister and her family again! They’ve got their life, weve got...
Bitterness at the Bottom of My Soul “The children’s home has been waiting for you for ages! Get out of our family!” I screamed with a trembling voice. The target of my wild indignation was my cousin, Dima. God, how I loved him as a child! Blond hair, bright blue eyes, cheerful nature — that was Dima. …Relatives often gathered around the festive table. Of all my cousins, I singled out Dima. He could spin tales with his tongue like a lace maker and he drew brilliantly. Sometimes he would churn out five or six sketches an evening. I would stare, entranced by their beauty, quietly gathering his drawings and hiding them in my desk. I carefully treasured my cousin’s artwork. Dima was two years older than me. When he turned 14, his mother died—gone so suddenly, she just didn’t wake up… The question arose—what would happen to Dima? Naturally, they first turned to his father, but finding him was no easy feat. He and Dima’s mother were long divorced, and the new family “couldn’t be disturbed.” The rest of the relatives just shrugged: “We have our own families, our own problems.” Turns out, during the day, family is there, but come nightfall, not a soul to be found. So, with two kids of their own, my parents became Dima’s guardians—after all, Dima’s late mother was my dad’s younger sister. At first, I was happy that Dima would be living with us. But then… On his very first day in our home, Dima’s behavior set me on edge. To comfort her orphaned nephew, my mum asked, “Is there anything you’d like, Dima? Don’t be shy, just say.” And Dima immediately replied, “A model train set.” Now, this wasn’t a cheap toy. I was shocked—your mum just died, the most important person in your life, and all you want is a train set? How could you even think of that? But my parents immediately bought him his dream. Then it was, “Buy me a tape player, jeans, a designer jacket…” This was the eighties, mind you, and not only was this stuff pricey, but it was impossible to get. My parents made sacrifices for the orphan, even at our own expense. My brother and I understood and didn’t complain. …When Dima turned sixteen, he discovered girls. And he wasn’t afraid to show his affection. Worse yet, he started making advances toward me—his own cousin. But as a sporty girl, I skillfully dodged his unwelcome attention. We’d even come to blows. I would cry and cry. I never told my parents—they didn’t need the heartache. Kids don’t talk about such things. After I fended him off, Dima wasted no time turning to my friends, who actually competed for his attention. …But Dima was also a shameless thief. I remember my piggy bank: saving on school lunches to buy presents for my parents, only to find it empty one day! Dima denied everything—didn’t bat an eye, didn’t blush, just outright lied. It broke my heart. How could he steal while living under our roof? He was wrecking our family from within, but Dima really didn’t understand why I was upset. He truly believed everyone owed him. I began to hate him. That’s when I finally screamed at him: “Get out of our family!” I lashed him with my words—said things that can never be taken back… My mum barely managed to calm me. From that day on, Dima ceased to exist for me. I ignored him completely. Later, I learned the other relatives knew what a “character” Dima was—they lived nearby and seen it all. Our family lived across town. Even Dima’s former teachers warned my parents: “You’re making a big mistake. Dima will ruin your other children too.” …At a new school, he met Katy—she loved Dima all her life. She married him straight out of school. They had a daughter, and Katy put up with his lies and cheating without protest. As they say: single life is hardship, married life is double. Dima joined the Army, stationed in Scotland. There, he started another family—he somehow managed it during leave. When his service ended, he stayed in Scotland. He had a son there. Katy, not hesitating, went after him and, by hook or by crook, brought him back home. My parents never received a word of thanks from cousin Dima—not that they expected it. Now, fifty years on, Dmitri is an active member of the local Anglican church. He and Katy have five grandchildren. On the surface, all seems well, but the bitterness of life with Dima remains… No amount of sugar could ever sweeten it.
SORROW AT THE BOTTOM OF MY HEART Youve needed a childrens home for years! Get out of our family! I...
Bittersweet Happiness – “What’s wrong with that young lady? She’s a good girl. Modest, neat, a hardworking student. She loves you,” Helen Edwards chastised her son. “Mum, I’ll handle it…” Denis clearly ended the pointless conversation. Helen left the room. “He’ll handle it… How many girls has he turned away… Nearly forty, and soon no one will do. Nothing’s ever right for him…” she thought with a heavy sigh. “Son, dinner’s ready,” Helen called from the kitchen. Denis responded instantly, tucking into his mother’s homemade stew. “Thank you, Mum. Delicious, as always.” “You should be saying that to your wife, not me,” Helen couldn’t let it go. “Mum…” Denis drank his compote and prepared to leave. “Wait, son. Do you know, I once visited a fortune-teller? She took one look at me and said: ‘Your son will have happiness, but it will be bittersweet.’” “Oh, Mum, don’t believe such things,” Denis grinned. …Through the years, different women—some loved, some not—came and went in Denis’s life. …Inna was smart, cultured, shockingly wise for her age. She often gave sound advice to the nine-years-older Denis. At first he liked this, but then he began to see Inna more as a mentor than anything else. Everything felt colourless. They split up. Polly had an eight-year-old son. Try as he might, Denis couldn’t get through to the boy, though he loved Polly. She was beautiful, but too headstrong. Whenever they quarrelled, he’d try to patch things up with gifts. The arguments felt senseless. Something was always missing—maybe peace and stability. Vera was everything he’d ever wanted in a woman. Denis almost married her. She was decent, pure, balanced—he felt like he had to “wear kid gloves” just to speak to her. He even moved into her flat. He was ready to start a family. But… He came home unexpectedly from a work trip to find Vera in bed with her old school friend. Classic… After that, Denis moved back in with his mum. Enough romance, he decided. “I’ll be a bachelor—a solid family of one,” he joked to his mum. Helen would shrug and sigh: “Will you ever find your one, son?” But fate had its own plan. Suddenly, unexpectedly. Denis was travelling for work, claimed his usual bottom bunk in the train carriage. A woman entered: “Excuse me, would you mind swapping? Can I have your lower bunk? Please.” “No trouble,” Denis replied. He looked her over—nothing remarkable. Yet his heart skipped. “Maybe she’s the one…” He clambered onto the top bunk and dozed off… “Glad you’re awake! Come, have some tea,” the stranger cooed. Denis climbed down and they started talking. “Larissa,” she introduced herself. “Denis. Nice to meet you, Larissa.” They talked throughout the evening. Denis felt instantly at ease. He didn’t try to impress her; everything just flowed, as if he’d known her forever. They exchanged numbers, just in case… A couple of weeks later, he couldn’t resist calling her. One thing led to another… Dates, kisses, promises… Denis couldn’t imagine his life without Larissa. At forty years old! He’d always let previous girlfriends go easily—but not this one… He wanted to lose himself entirely in her life. Larissa surrounded Denis with love, care, and understanding. Three months in, he offered his heart and hand. “Denis, I’m seven years older than you. I have three children. We live in a council flat,” Larissa admitted. She never lied. “I know, Lara. I’ve met your kids—you’ll all move in with me. It’s sorted. I love every inch of you. You’re my last and only,” said Denis, kissing her tenderly. “All right, Denis, let’s give it a try,” murmured a shy Larissa. “No, not try, Lara. We’ll be together. For good,” Denis squeezed her hand. “Do you hear me? Forever.” When Helen learned his plans, all she could say was: “You’ve really outdone yourself this time… The plainest girl of them all…” …Nine months later, their daughter was born—a child with Down’s syndrome. Denis felt both joy and worry for Larissa. Would she cope? Having a child with special needs is never easy. …Today, Denis and Larissa’s daughter is eight. The whole family adores her. Denis worships Larissa. Bittersweet, but happiness…
BITTERSWEET JOY What is it you dont like about this young lady? Shes a lovely girl. Polite, tidy, bright enough...
The Postage Stamp: How Illya Left Katya for Another Woman, Katya Swore Revenge on All Men, and Daughter Sonia Discovered the Secret of Real Love
A POSTAGE STAMP Toms left Emily, Mum sighs heavily. What do you mean? Im confused. Im baffled myself. He was...
A Lifetime with My One True Wife: Love, Patience, Broken Porcelain, and the Bittersweet Legacy of a Brother’s Secret Regret
MY OWN WIFE How have you managed to stay with the same wife all these years? Whats the secret? My...
A Husband Worth More Than Bitter Resentment: From Loss and Iron-Selling to New Love, Second Chances, and Family Turmoil – My English Tale of Marriage, Heartbreak, and Hope
MY HUSBAND IS WORTH MORE THAN BITTER RESENTMENT Henry, that was the final straw! Were getting a divorce. No need...