Зраджені рідними

**Щоденник**

«Оксано, що ти наробила?!» – голос Соломії тремтів від обурення. «Як ти могла так зі мною вчинити? Ми ж рідні сестри!»

«А чого ти хотіла?» – відрізала Оксана, не відриваючи очей від паперів, розкладених на кухонному столі. «Сидіти й чекати, поки ти зовсім розвалиш цей дім?»

«Розвалиш?» – Соломія схопилася за спинку стільця. «Я тридцять років його у порядку утримувала! Після смерті мами й тата! А ти де була ці роки?»

«Де була, де була, – передражнила Оксана, нарешті піднявши на сестру холодні очі. – Працювала, між іншим. Гроші заробляла. А не сиділа на шиї у батьків до сорока років».

Соломія відчула, як земля йде з-під ніг. Вона повільно сіла на стілець і втупилася у папери перед сестрою.

«Це справді заповіт?» – прошепотіла вона.

«Справді, – коротко відповіла Оксана. – Мама залишила дім мені. Повністю. А ти можеш шукати собі інше житло».

«Але як… Коли вона встигла це зробити? Мама ж була хвора, останні місяці взагалі погано тямила…»

«Ось саме тому я й приїхала. Хтось мав подбати про її справи, поки ти метушилася з таблетками та лікарнями».

Соломія дивилася на сестру й не впізнавала її. Оксана завжди була жорсткою, але такої жорстокості від неї ніхто не чекав. Особливо зараз, коли не минуло й місяця після маминих похоронів.

«Оксан, давай поговоримо по-людськи, – спробувала вона м’якший тон. – Я розумію, ти маєш право на частку в домі. Але виганяти мене…»

«Ніхто тебе не виганяє, – Оксана склала папери в акуратну стопку. – Можеш знімати кімнату. За розумну плату, звісно».

«Знімати кімнату в батьківському домі? – Соломія не вірила своїм вухам. – Ти це серйозно?»

«Цілком. Власність – це власність».

Соломія встала і пройшлася кухнею. Кожен куток тут був пройнятий спогадами. Ось біля вікна стояв мамин улюблений фікус, який вона поливала щоранку останні п’ятнадцять років. Ось на поличці – банки з домашніми заготовками, які вони робили разом щоосені.

«А пам’ятаєш, як мама казала, що цей дім має залишитися в сім’ї? – тихо запитала Соломія. – Що ми маємо зберегти його для онуків?»

«Онуків у тебе немає, – різко відповіла Оксана. – А в мене є Тарас і Марічка. Їм і дістанеться».

Соломія обернулася до сестри.

«Твої діти навіть на похорон не приїхали. А я доглядала за мамою кожен день, коли вона хворіла!»

«Доглядала, доглядала, – махнула рукою Оксана. – А толку? Все одно довела до такого стану, що вона в лікарні померла».

Ці слова болюче вдарили Соломію по серцю. Вона й сама звинувачувала себе, що не встигла врятувати маму від інсульту.

«Ти ж знаєш, що я зробила все, що могла, – прошепотіла вона.

«Знаю. Але цього виявилося замало».

У двері подзвонили. Оксана пішла відчиняти, а Соломія залишилася посеред кухні, не в силах повірити у те, що відбувається.

«Ой, Соломійко, ти тут? – увійшла сусідка тітка Галя з пакетом молока. – Як справи, доню? Як справляєшся?»

«Нормально, – збрехала Соломія, витираючи сльози.

«Чула, що Оксана приїхала, – тітка Галя допитливо подивилася на папери. – Спадкові справи, мабуть?»

«Так, – сухо відповіла Оксана.

«А пам’ятаю, як ваша мама завжди казала, що Соломія – її найвідданіша донечка, – продовжувала сусідка, не відчуваючи напруження. – Нікуди не їздила, завжди поряд була. Не то що деякі…»

Оксана стиснула губи, але промовчала.

«Галино Василівно, вибачте, але у нас сімейна розмова, – ввічливо, але твердо сказала вона.

«Ой, звісно, – засуєтилася тітка Галя. – Я просто молоко принесла, зайве купила. Бери, доню, не пропадати ж добру».

Після її виходу сестри знову залишилися наодинці. Оксана дістала з сумки ще папірці.

«Ось договір оренди, – сказала діловито. – Можеш залишити собі більшу кімнату й кухню. Плата – п’ять тисяч гривень на місяць».

«П’ять тисяч?! – ахнула Соломія. – У мене пенсія шість! Як я житиму?»

«Знайдеш підробіток. Або переїдеш у менше житло».

«Оксано, що з тобою сталося? – Соломія сіла навпроти. – Ми ж завжди були дружні. Так, ти поїхала після інституту, завела сім’ю, але ми ж не сварилися».

«Не сварилися, бо я мовчала, – Оксана підняла на неї очі. – Мовчала, коли ти сиділа на шиї у батьків. Мовчала, коли вони купили тобі квартиру у місті, а мені сказали – грошей нема. Мовчала, коли ти після розлучення з Олегом знову тут оселилася».

«Я працювала! – обурилася Соломія. – У школі вчила, у бібліотеці!»

«За копійки. А батьки все одно підгодовували».

«А тобі що, бракувало? У тебе Андрій добре заробляв, діти…»

«Дітям«Дітям треба було дати освіту! – вигукнула Оксана. – А мені від батьків жодної допомоги. Все сама, все сама».

Соломія вперше побачила в очах сестри не лише холод, а й стару образу. Глибоку, що копилися роками.

«Оксано, якщо тобі це було несправедливо, треба було говорити раніше, – прошепотіла вона. – Ми б щось вирішили».

«Говорити з ким? – зі злою усмішкою відповіла Оксана. – З мамою, що з тебе очей не зводила? Чи з татом, який вважав тебе ідеальною донькою?»

«Вони любили нас обох…»

«Мене любили, доки я була зручною. – Оксана зачепила пальцем край столу. – Доки добре вчилася, вступила, вийшла заміж. А як тільки почала жити своїм життям – одразу стала чужою».

Вона зітхнула й відвела погляд.

«А потім ти розлучилася й повернулася. І знову стала улюбленою. Мама тільки про тебе й говорила: Соломія те, Соломія се. Яка турботлива, яка господарна».

«Я справді піклувалася про них, – тихо сказала Соломія. – Не для показу».

«Знаю. Але мені від цього не легшало».

Соломія підійшла до вікна. У дворі гойдався старий дуб, що його ще дідусь посадив. Під ним стояла лавка, де вони в дитинстві грали в хазяйство.

«Коли мама заповіт складала? – запитала вона, не обертаючись.

«У травні. Коли ти з запаленням легень у лікарні лежала».

Соломія згадала той час. Так, вона пробула у лікарні два тижні, а мама залишилася сама.

«Ти спеціально тоді приїхала?»

«Ні. У мене відпустка була. Вирішила мамі допомогти, поки ти хворієш».

«І переконала її переписати заповіт».

«Я нічого не переконувала, – різко відповіла Оксана. – Просто розповіла, як мені важко без підтримки. Що діти підростають, а грошей бракує. Мама сама запропонувала».

«Мама була хвора, Оксано. Ти ж бачила, як вона забувала речі».

«Забувала, але до нотаріуса дійшла. І все чітко пояснила».

Соломія обернулася й уважно подивилася на сестру. Та сиділа прямо, склавши руки, але в очах читалося напруження.

«А нотаріус не здивувався, що заповіт переписується на користь дочки, яка в іншому місті живе? На шкоду тій, що за мамою доглядала?»

«Нотаріус робить те, що клієнт просить, – холодно сказала Оксана. – Це не його справа – у сімейні конфлікти втручатися».

«І тебе совість не гризе?»

Оксана замовкла, потім устала й поставила чайник.

«Гризе, – несподівано чесно призналася вона. – Але справедливість дорожча».

Соломія розсміялася гірко.

«Яка справедливість? Ти живеш у власній квартирі, у тебе робота, сім’я! А в мене що? Мізерна пенсія, здоров’я підірване. І тепер ще й дім відбираєш!»

«Не відбираю, а беру своє».

Чайник закипів. Оксана налила чаю і поставила перед сестрою.

«Давай без істерик, – сказала вона вже м’якше. – Я не хочу тебе ображати. Просто вважаю, що батьки забагато на тебе витратили, а мені нічого не дісталося».

«Ти ж сама пішла. Сама обрала інше життя».

«Обрала. Але це не означає, що я повинна відмовитися від спадщини».

«Не від спадщини – від справедливости. Якби ти запропонувала поділити дім навпіл, я б погодилася».

Оксана похитала головою.

«Нащо мені половина села? Її й продати нереально».

І тут до Соломії дійшло.

«Ти збираєшся його продавати? – ледве вимовила вона.

«Розглядаю такий варіант».

«Продати батьківський дім? Де ми виросли?»

«Соломіє, не ускладнюй. Це просто нерухомість».

«Просто нерухомість?! – Соломія схопилася за край столу. – Це місце, де наше дитинство пройшло! Де наші батьки померли!»

«Сентименти, – знизала плечима Оксана. – На них не проживеш».

«А на підлості – можна?»

«Я не підла. Я практична».

Соломія мовчки витерла сльози.

«Добре. Припустимо, продаси дім. А що мені робити? Куди йти?»

«Знайдеш собі варіант. У місті кімнату знімеш, роботу знайдеш».

«На що? У мене навіть на переїзд нема!»

«Виходи заміж, нарешті».

«Мені п’ятдесят сім, Оксано!»

«Ну й що? Багато хто в цьому віці відносини будує».

Соломія дивилася на сестру й не могла повірити, що це та сама дівчинка, з якою вони колись ділили іграшки.

«А якщо я до суду подамся? – тихо запитала вона.

«Подавайся. Але заповіт оформлений правильно. У тебе нема шансів».

«Мама була хвора…»

«Доведи це. Знайди медичні заключення, що вона на момент оформлення була нестямна».

Соломія знала, що таких паперів нема. Мама, попри вік, офіційно вважалася дієздатною.

«Знаєш що, – підвелася вона, – мені треба подумати».

«Думай. Але не затягуй. Покупець уже є».

«Вже?!»

«Сусіди Коваленки хочуть ділянку розширити. Хороші гроші дають».

«Ти вже домовилася?»

«Попередньо. Чекають, поки оформимо спадщину».

Соломія вийшла, не сказавши більше ні словаВона піднялась у свою кімнату, відкрила старий фотоальбом і, перегортаючи сторінки, усвідомила, що справедливість – це не просто слово, а вогонь, який врешті спалить усі мости до минулого.