Зупинись негайно! – Крик мами стримав дівчинку, якій близько шести років

– Настусю, не можна! – Окрик мами змусив дівчинку, років шести, відсмикнути руку. – Не чіпай його, відійди! Подивись – який він негарний! Кіт, якого тільки що гладила Настуся, образливо глянув на маму дівчинки, зітхнув і відійшов убік. Він часто чув ці слова від інших людей і вже розумів, що вони означають.

Кіт справді виглядав неважно: під рудуватим хутром місцями стирчали гострі кути, виділялися ребра, туго обтягнуті короткою шерстю, хвіст більше був схожий на тонку, вузлувату паличку. На фоні худорлявості виділялася велика голова з колись обмороженими вушками, неприродно широкий носик і широко посаджені очі, в яких оселилася печаль.

Микола озирнувся. Він теж чув крик жінки і тепер намагався вгадати, кому він був адресований. Знайшов поглядом кота, який сидів під лавкою і дивився в порожнечу немигаючим поглядом. Негарний… Він знав, що його теж вважають таким, а сьогодні почув, як шепотілися про нього дівчата з його групи:

– Коля – хлопець хороший, веселий, а як у математиці розбирається! Але, дівчата, уявіть – як можна мати від нього дітей? Вони ж будуть такими ж негарними!?

Серед них була й Марина. Вона щось сказала подружкам, і ті засміялися. Микола спалахнув, повернувся і вийшов з аудиторії. Здається, вони його не помітили.

Молоді люди часто дивляться на себе в дзеркало, намагаючись помітити і підкреслити приємні риси своєї зовнішності: сліпучу усмішку, ямочку на підборідді чи щоках. А що було підкреслювати Миколі? Відстовбурчені вуха? Або й без того великі веснянки, розкидані по всьому обличчю? Широкі вилиці чи гостре підборіддя? Очі незрозумілого кольору під важкими повіками, зменшені лінзами окулярів з пристойною «мінусовою» діоптрією? Ні, нічого відзначного в його зовнішності не було, тому він не любив дивитися в дзеркало.

З ним все зрозуміло, а от за кота – прикро. Так, він зовсім не схожий на тих домашніх мурчиків, які одним своїм виглядом можуть створити затишок і атмосферу в домі. Але хіба це його вина? Йому і так не щастить від самого народження – ні даху над головою, ні ситного харчування. А тут ще й зовнішність…

– Виходить, що мені пощастило більше, – подумав Микола, – у мене є житло і бабуся, яка тільки мріє смачно нагодувати. У мене є майбутнє, хай не таке, як би я бажав, але воно є! А що є у тебе?

Він сів на лавку, під якою ховався кіт. Той, відчувши присутність людини, звично збирався піти, зрештою, почекай випадок, але раптом почув:

– Що, бродяга? Теж сумно? Сідай поруч, тут не так мерзнутимуть лапки. Поділимо наш сплін на двох.

Кіт з недовірою слухав Миколу, вушка його підрогували від інтелектуального напруження: «Що йому від мене треба? Що він хоче? Невже йому неодмінно треба поговорити зі мною, таким вродливим? Чи просто – так він хоче вколисати мою пильність, щоб потім болючіше образити? Але все одно – нехай говорить хоч щось. Адже це він говорить зі мною!»

І кіт не став опиратися, коли його підхопили з землі теплі руки хлопця і посадили на лавку поруч.

– Ми з тобою чимось схожі, коте, – тихо говорив Микола. – Не тільки зовнішністю, хоча – так, зовнішність у нас обох невдалою, в кожного по-своєму. Ми з тобою схожі ще й внутрішньо. Нас не зустрічають радісними усмішками, з нами неохоче спілкуються, дивно було б, якби тебе чи мене запросили в компанію, щоб весело провести час. Тому ми звикли бути на самоті. І знаєш, що найстрашніше – здається, що самотність триватиме все життя!

Кіт уважно вислухав хлопця, пильно дивлячись йому в очі і обережно мяукнув:

– Але ж ти запросив мене в свою компанію! Нас тепер двоє, ми розмовляємо. Не знаю – навіщо тобі це потрібно, але повір – хоч це для мене і було несподівано, але дуже приємно! За кілька хвилин спілкування з тобою я готовий навіть пожертвувати ковбасною шкіркою, яку заховав у купі цегли біля входу в підвал! О, даремно я це зробив – її з’їдять інші коти!

– Ти, напевно, голодний, коте? – Здогадався Микола. – Ну звичайно, голодний! Якщо погодишся почекати мене кілька хвилин, я повернуся з їжею для тебе. Почекаєш?

– Ні! – мяукнув кіт. – Краще я піду з тобою і почекаю біля дверей магазину!

Микола уважно подивився на касиртку – жінку середніх років, миловидну. Напевно, хорошу, добру і уважну матір сімейства…

Кіт, дочекавшись Миколу на ґанку, супроводив його до лавки, де й ум’яв із великим задоволенням обидва пакетики корму. Хоч дешевий, але йому здавалося, що смачніше цього він ніколи нічого не пробував. Нашвидку умивши мордочку, він знову підскочив на лавку і примостився поруч з новим знайомим. Випадкова трапеза зруйнувала стіну недовіри і тепер говорив кіт, тихо муркотячи Миколі:

Микола почув, як муркоче кіт і хмара на душі розсіялася. Уходили кудись похмурі думки, теплоло в серці від простої, але щирої подяки кота. Піддавшись почуттю, він опустив долоню на велику голову кота і обережно погладив її. Кіт завмер, не вірячи своєму щастю, а коли Микола ласкаво почухав його за вушком, витягнувся на лавці і притиснувся до нього спинкою:

– Ось воно – щастя! – говорив його вигляд, і мордочка його тепер була зовсім не жахливою, а милою і ласкавою.

– Я бачу, тобі теж знайомий цей біль у серці, коли тебе відкидають, – сумно усміхнувся Микола. – Тому я тебе не зраджу. Посидимо ще трохи і підемо до мене додому. Бабуся, думаю, не буде проти, вона зовсім не така, як та касиртка з магазину. Підеш зі мною?

– Хоч на ешафот, хоч на вогнище! – щиро мяукнув кіт і вірно подивився в очі єдиному улюбленому чоловікові.

– Лізь під куртку, дощ починається. – Микола розкрив куртку і кіт, не чекаючи повторного запрошення, пірнув у тепло. – Тепліє й у мене душа, – усміхався Микола, – думав ніколи не зігріється після того, як почув, як вона сміється наді мною разом з подружками…

Дощинки з мокрими сніжинками чомусь не падали на двох друзів – над ними розкрився зонт, яскравий, жіночий. Микола озирнувся – за спинкою лавки стояла Марина і тримала зонт, прикриваючи їх від негоди.

– Дурненький ти, Колю. – усміхалася вона.

Микола намірився і знайшов у собі сили м’яко відсунути вбік зонт:

– Не треба, Марино. Я чув, як твої подружки сміялися наді мною, а потім з твоїх слів.

– Шкода, що ти не чув ті мої слова. – Усміхнулася дівчина. – Я сказала їм, що хотіла б мати багато дітей, і щоб татом був ти! Як мінімум – трьох, двох хлопчиків і дівчинку. Чомусь це здалося їм смішним.

– І кота! – висунув голову з-під куртки кіт.

– І обов’язково кота! – Засміялася Марина.