Зустріч двох сердець, де не з’явилась іскра.

Коли Петро познайомився з Ларисою, між ними не промайнула жодна іскра. Вони не запалали взаємними почуттями, і пізніше, побачивши одне одного, не відчували трепету в душі. Просто одного разу так сталося, що Петро провів її з танців, інакше було б незручно, всі розійшлися по парах, і так вийшло, що залишився він з Ларискою. Потім забігав до неї кілька разів, просто поспілкуватися. Лариса була зовні приємною і, найголовніше, душевною і спокійною. Згодом друзі та рідні в жартівливій формі запитували: «Коли весілля?» А батьки серйозно радили Петрові свататися.

Так вони й одружилися. Жили, як всі селяни, багато працювали, роздумувати про почуття одне до одного не було часу. Їхній єдиний син Сергій тільки радував — спочатку навчанням у школі, потім в університеті, а пізніше знайшов добру дівчину, і почались передвесільні клопоти. Лариса схвалила вибір сина, Настя їй дуже сподобалася. Як і будь-яка мати, вона хвилювалася з цього приводу, і тепер вона нарешті могла зітхнути з полегшенням. Але нещастя прийшло звідти, звідки його не чекали.

Весілля було у самому розпалі, ресторанний зал був повен гостей, музика лунала з колонок, столи ломилися від їжі. Лариса сиділа абсолютно щаслива, окрилена та злегка втомлена. Вона дивилася на святковий натовп, на дітей, що бігали за повітряними кульками, на молодь, яка весело танцювала, і була щаслива. Серед танцюючих вона побачила свого чоловіка, він енергійно танцював перед якоюсь фарбованою блондинкою, а та, випинаючи груди, намагалася його зачепити, при цьому грайливо усміхаючись. «Оце ж заскакав старий …» — подумала вона.

Тут приглушили світло і зазвучала повільна композиція. Молоді закружляли в центрі залу, і Лариса все забула, витираючи очі серветкою. Які ж вони гарні! Настя ніжна і тендітна, вся в білих мереживах, тонкими ручками, затягнутими в рукавички, обвиває шию Сергія. Той майже на голову вищий за наречену, височить над нею, як скеля, дбайливо обіймаючи…

У цей момент її погляд випадково наткнувся на Петра серед танцюючих. Блондинка буквально повисла на ньому, вони повільно тупцювали на місці, і вона щось пожвавлено шепотіла йому на вухо, час від часу сміючись і картинно закидаючи голову, не забуваючи стріляти очима. Поряд із Ларисою сиділа її родичка, спритно запихаючи салат до рота, вона одночасно повідомила відому інформацію: «Це Настина колега з роботи, Марина звуть, незаміжня, трохи молодша за тебе. Іди вкажи їм, що дивитися-то. Я підтримаю, якщо що!»

«Та годі тобі, — відповіла Лариса, — не псувати ж весілля Сергія цими дрязгами! А з Петриком я вдома поговорю.» Настрій був зіпсований, весь залишок вечора чоловік не відходив від Марини. А та явно була не проти, розкрасніла і підвипила, вона танцювала, мов заведена, скинувши туфлі і щохвилини витираючи піт із чола. Лариса навіть позаздрила такій невгамовній енергії.

Дома розмова була короткою. «Ну випив зайвого, подумай, — сказав Петро, — потанцював з дівчиною, що такого? Свято ж!» Але те, що сталося, залишило важкий осад у душі у Лариси, чоловік відкрився їй з якоїсь незнайомої та неприємної сторони. Образ блондинки з прилиплими до вологого чола волоссям і кокетливою усмішкою все стояв перед очима.

Петро став займатися тим, щоб бути дбайливим батьком: «Збери гостинці, відвезу дітям у місто.» — часто говорив він. «Ти їм уже набрид! Дай їм удвох побути, наша справа тепер осторонь!» — відповідала Лариса. Та він збирав варення і соління та віз їх до міста, благо їхати було недалеко.

Коли Настя і Сергій гостювали у них, Лариса невзначай запитала, чи не набрид їм батько своїми візитами. «А чому набридати, — відповів Сергій, — він гостинці завозить і навіть у дім не заходить, їде далі у своїх справах!»

Коли Лариса запитала чоловіка, які у нього «справи» у місті, той не став приховувати. Так, у нього з Мариною стосунки. Чому так склалося? Тому що вона жінка—феєрверк, свято, ураган! Між ними все іскриться, вони можуть посваритися і помиритися кілька разів за вечір, такий накал почуттів йому і не снився. Таку жінку він шукав усе життя, між ними літають флюїди і посуд! Вона—чистий вогонь, а Лариса—стояча вода!

Він пішов від неї, звільнився з лісництва, де пропрацював двадцять років, і поїхав до міста, до своєї Марини. Наче камінь поклали на груди Ларисі, так тиснула на неї образа. Скільки сліз було виплакано, скільки думок передумано. На щастя, Сергій і Настя постійно приїжджали підтримати її та допомогти по господарству. Вони були єдиною відрадою.

Ночами вона довго не могла заснути, вдивляючись у темряву, і ставила собі нескінченні запитання. Що вона зробила не так? Чому раптом стала непотрібною? Чим краща ця жінка? Виявляється, потрібно було поводити себе інакше, бути темпераментною та емоційною. Кидати в чоловіка посуд, а потім гаряче миритися. А вона—стояча вода, спокійна, поступлива та розсудлива. Іншою вона бути не може, точніше може, але це буде удаваність. А безкінечно вдавати не можна, значить не варто було взагалі зв’язувати своє життя з Петром. Але хто знав, що вони не підходять одне одному? І не було б цього шлюбу, не було б і Сергія… Питання роїлися в її мозку і зрештою вона поринала у спасительний сон.

Вона розплющила очі, коли ще було темно, на вулиці лив дощ впереміш із снігом, було чути, як краплі билися об залізний дах. Сусід заводив свою стареньку машину, вона хихикала і не хотіла їхати. Цей звук довгий час означав для неї початок нового дня, вона вставала і розігрівала сніданок, будила чоловіка. Ось і зараз вона вибралася з затишного кокона ковдри і раптом завмерла. Їй не потрібно вставати, чоловіка немає, а вона у відпустці. З насолодою забравшись назад під теплу ковдру, вона вперше подумала: «Як добре, що його немає…» І миттєво заснула.

Петро завжди боявся протягів, йому здавалося, що з-під дверей дме, а від вікна віє холодом. Тому обідній стіл стояв у найзатишнішому і найтемнішому куті, де жоден протяг не міг його дістати. Лариса вхопила край стільниці і потягнула, стіл з гуркотом поповз до вікна, лише чашки перелякано дзвеніли, а ніжки протестуючи скрипіли. Вона встановила стіл біля самого вікна і тепер за обідом насолоджувалася видом на сад. Правда, сад давно скинув своє листя і був сірий та непривітний, тільки вітер тріпав кілька грон горобини, яскравими плямами оживляючи похмурий пейзаж. Але Ларисі все подобалося. «Як добре!» — думала вона, дивлячись, як сніжинки сором’язливо лягають на гілки, наче прикрашаючи їх тонким мереживом.

Коли сніг вкрив всю землю рівним і щільним шаром, Лариса дістала з горища пилюжні лижі. Вже багато років у неї не було на це маленьке задоволення часу. Як приємно ковзати білим полотном, давно забуте відчуття. Вона і забула, з яким звуком палиці вгризаються в лід і як снігова пилюка, сверкаючи, осипається з ялинових лап. Втомлена і задоволена, вона повернулася з прогулянки.

Лариса щедро плеснула олії в сковорідку, вона розтеклася, шиплячи і потріскуючи, Петро ненавидів олії з соняшника, йому ставало зле від одного виду. Вона усміхнулася, насипаючи в сковороду картопляні шматочки. Приїхали Сергій і Настя, заставши матір за поїданням картоплі. «Батько збирався приїхати…» — сказав Сергій. Він здивувався, прочитавши в очах матері страх і невдоволення. «За зимовими речами.» — закінчив він. «Фух, налякав, — усміхнулася Лариса, — заходьте, приєднуйтеся! Така смакота!» Вона відправила смажений картопляний шматок у рот і солодко заплющивши очі сказала: «Як же добре!»