Зусиллям подолала підйом та подолала шлях до двору з мискою хліба в руках.

Старенька з трудом піднялася з ліжка. По стіні дійшла до дверей. У сінях прихопила чашку з накришеними хлібом, вийшла у двір.

«Здається, трохи розходилася. Кури так кудкудачуть. Може, в город їх випустити? Але ж увечері їх не зберу. Ой, про що я думаю?! Сьогодні-завтра невістка мене до будинку престарілих відправить».

Відчинила двері до курника. Звідти вибігли семеро курей. Позаду гордо йшов півень. Старенька висипала їм крихти. Пішла до туалету.

Вийшла звідти, оглянула свій город.

— Петрівна, — почувся голос, біля паркану стояла сусідка. — Все трудишся? Тобі вже дев’яносто скоро.

— Як не трудитися, Варваро? — старенька підійшла до паркану. — Капуста та морква не зібрані. Добре, що Зиновій зі своєю Іриною картоплю викопали.

— Гарний у тебе онук!

— Йому тепер тяжко без батька, — старенька заплакала.

— Все, все, Петрівно, годі сльози лити, — почала заспокоювати сусідка. — Відмучився твій син. Рік без руху лежав. Як йому було? Зараз з неба на тебе дивиться.

— Варворо, йому всього шістдесят було. Здоровий був! Та всього за рік засох весь і пoмeр.

— Скоро й я до свого синочка піду.

— Ти, Петрівно, не поспішай туди! Ще встигнеш. Поживи трішки!

— Та як тут поживеш? Ноги ледве ходять, — старенька важко зітхнула. — Надворі кінець вересня, скоро морози вдарять. Чи я одна тут виживу?

— У тебе ж невістка лишилася, онуки.

— Ой, Варваро, про що ти кажеш? У Зиновія троє дітей, та теща з ними живе. Жанна, з двома дітьми в однокімнатній квартирі мучиться.

— А Катерина, невістка?

— Вона тільки про мою смeрть і мріє. Коли по Данилові сорок днів справляли, я почула, як вона ніби Жанні казала, що мій будинок збирається продати і їй квартиру купити.

— Та ти що, Петрівно?! Не погоджуйся!

— Жанна, онучка моя, нехай поживе нормально.

— А ти?

— В будинок престарілих, напевно, віддадуть. Знаєш, Варваро, там хоча б догляд за мною буде. А тут я вже і піч затопити боюся. Так, і дров зовсім не лишилося. Замерзну тут, і ніхто не дізнається.

— Дякую, Варваро! Ладно, піду я, — розвела руками. — Кури випустила. Он по городу нишпорять. Піду, яйця зберу!

І закульгала господиня до курника.

До ранку відчула Петра Петрівна, що холодно стало. Навіть з-під ковдри вилазити не хочеться. А треба!

Вилізла, зіщулилася. Накинула ватник і вийшла на двір. Не встигла кур покормити, як машина онука до будинку під’їхала. Онук зазвичай на вихідних приїжджає, а сьогодні середа. Відчула старенька, що зміни у її житті грядуть.

— Привіт, бабо!

— Сталося щось? — суворо спитала Петра Петрівна.

— Досить тобі тут одній жити, — кивнув на небо. — Морози вже насуваються.

— А мої кури? І капуста з моркввою ще не зібрані, — заплакала старенька.

— Бабо, розберуся я з курами. А капусту з морквою зараз приберу, поки ти збираєшся. Давай упаковуйся!

Довго збиралася Петра. Понад шістдесят років тут прожила, відколи Колька взяв її за дружину і привів сюди. Тут і Данилко народився. Вже п’ятнадцять років, як Миколи нема. І Данилко вже помер. Сіла старенька на табуретку і заплакала.

Довго сиділа. Піднялася, виглянула у вікно. Онук вже всю моркву викопав, капусту зрізає. Гарна капуста зросла. Які великі качани. Важко зітхнула і стала збиратися.

«А що взяти? Залишати-то все шкода. І з собою все не візьмеш. Та й у будинку престарілих хіба дозволять стільки речей мати. Візьму альбом, життя своє згадуватиму. Документи всі треба зібрати. Будуть продавати будинок, не знайдуть, напевно, всі папери. Одяг треба взяти. Нові господарі прийдуть – все викинуть».

— Бабо, ти ще довго? – відволік її від зборів голос онука. — Я вже і моркву викопав, і капусту зібрав. У сарай все переніс. На вихідні приїду, розвезу всім.

Витяг онук її речі, склав у машину. Саму посадив і повіз. Дивиться Петра Петрівна з віконця, з селом своїм прощається.

Місто недалеко. Ось і будинки п’ятиповерхові замерехтіли. Машина зупинилася.

«Ой, а ми до Данилового дому під’їхали, — здивувалася Петра Петрівна. — З невісткою, чи що, попрощатися онук привіз?»

— Здрастуйте, тітко Петро! — усміхнулася і навіть в щоку поцілувала.

— Здрастуй, Катю! — а про себе подумала. — «Боїться, мабуть, що квартиру на неї не підпишу».

— Тітко Петро, ми для тебе кімнату звільнили, де Данило останні дні провів, — і невістка заплакала.

— Ми там і ремонт зробили, — підштовхнула свекруху в кімнату, — ліжко і шафу нову купили.

— Катерино, — до старої жінки нарешті дійшло, про що каже невістка. — Так ви мене не віддасте в будинок престарілих?

— Мамо, мамо, перестань!

— Ви чого плачете?

— Бабо, а з чого ти вирішила, що ми твій будинок продаватимемо? — засміявся внучок. — Ми з нього спільну дачу зробимо. Влітку там відпочиватимемо. І ліс поруч.

Так добре стало на душі у Петра Петрівни. Адже у неї такі гарні онуки.

«А невістка-то яка у мене! Як я цього сорок років не помічала?»