Звільни мене

Відпусти мене

Час від часу Катерина зупинялася. Завмирала на місці, потім різко оберталась і вдивлялася в темряву заплаканими очима. Але нічого не бачила. Не бачила, не чула, але відчувала.

*****

Катерина згадувала про свою кішку всюди: в порожній квартирі, на вулиці, в переповненій пасажирами маршрутці, сидячи за комп’ютером в офісі або стоячи в черзі біля автомата з кавою.

Не переставала думати про неї навіть тоді, коли заходила до магазину за продуктами і коли виходила з нього з важкими пакетами.

Іноді їй навіть здавалося…

…що вона бачила її. Бачила!

Білий пухнастий хвіст Сніжки мелькав перед очима і швидко ховався за рогом будівлі або махав їй привітно з-за найближчої лавки.

Ах, яке це щастя: бачити. Бачити ту, без котрої вона не могла жити. Ту, яка завжди була поруч.

У такі моменти в згаслих очах Катерини з’являвся вогник надії.

Маленької, майже примарної, але надії. Раптом все, що сталося, це не насправді?

Ах, як же хотілося в це вірити.

Але це було лише мить.

Мить між минулим і майбутнім. Минуле, яке не повернеш, і майбутнє…

…яке ніколи не настане.

Як не намагалася вона знайти свою улюблену «блондинку» в нескінченних сірих буднях, нічого у неї не виходило, і сльози наверталися на очі.

Великі, гарячі краплі стікали по щоках, забираючи з собою сум, біль і останню надію.

– Катю, ну не можна ж так! – говорили їй подруги. – Відпусти її!

А вона не могла відпустити.

Як можна відпустити того, кого любиш? Як?! Відпустити – це значить забути? Забути?! Та ви в своєму глузді?

Вона пробувала, намагалась, але нічого не виходило. Бо не могла забути.

Як забути, якщо вона думає про неї щодня?

Єдине, що вона хотіла забути і назавжди викреслити з пам’яті – це…

…той день, коли Сніжки раптом не стало.

Так, її кішка була вже дуже немолодою і хворіла останнім часом, але вона не думала, що це трапиться так скоро. Не була до цього готова. Та чи можна до такого приготуватися?

Ті, хто готуються – вони готові відпустити. А вона не хотіла відпускати. Не могла.

Їй було абсолютно байдуже, що думали про неї подруги, і що говорили за її спиною колеги, покручуючи пальцем біля скроні.

Все пізнається в порівнянні. А їм, друзям і колегам, не з чим було порівнювати.

Можливо, з часом, потім щось зміниться. Але зараз… ще занадто сильним був біль і…

…дуже живі й яскраві картинки малювала її змучена уява.

Вона прокидалася вранці і бачила, як Сніжка лежить поруч, біля її ніг: серце відразу ж починало битися сильніше, швидше, ось-ось вискочить із грудей. Але коли Катерина намагалася дотягнутися до кішки рукою, то наступала реальність і усмішка зникала з її обличчя.

Від такої реальності можна зійти з розуму.

І Катерина зійшла б, якби не уява, що поспіхом починала малювати інші картинки в її голові.

Ось Сніжка граційно іде по полиці з книжками, стрибає на підлогу, біжить в сусідню кімнату…

Ось вона вже лежить на підвіконні, вилизуючи свою білу шерсть і щиро радіючи сонечку, яке безцеремонно заглядало в вікно, щоб разом з Катериною помилуватися Сніжкою.

Яка ж вона була красива: натуральна блондинка. Жодної темної плямки.

Лише невеликі «веснянки» мило прикрашали її мордочку, але анітрохи не псували той ідеальний образ. Навпаки, робили його ще більш чарівним.

Зі своєю кішкою Катерина прожила довгих 15 років.

Це багато. Дуже багато. Майже все життя, тільки зменшене в масштабі.

За цей час сталося стільки всього в її житті: і хорошого, і поганого.

Іноді їй здавалося, що все…

Немає більше сил піднятися.

І руку подати нікому. Але ось підбігала Сніжка і допомагала встати. Вона проникала в найглибші закутки душі і щось там ворушила своїм рівномірним мурчанням.

Допомагало.

Катерина вставала і жила далі. Бо було для чого і заради кого. А тепер? Навіщо їй жити тепер?

Вона сиділа на лавці і плакала. Тихенько плакала, відвертаючись кожного разу, як мимо проходили люди. Щоб не ставили зайвих запитань.

А поруч з нею сиділа Сніжка. Притискалася до неї всім тілом і мурчала, намагаючись заспокоїти свою господиню.

Колишню господиню, бо…

…її, кішки, вже немає в цьому світі.

Але і до райдуги вона дійти не змогла. Тому Катерина її не відпускає. Не може відпустити.

«Відпусти мене» – мурчала вона.

«Не можу!» – плакала Катерина, звертаючись не до когось конкретно, а до того, що її в цей момент оточувало:

дерев, що безмовно стоять, хмар, що повільно пливуть по синьому небу, сонця, що ховається за горизонт.

Так і сиділи вони вдвох на лавці до пізньої ночі. Тільки якщо Сніжка бачила і чула свою господиню, то Катерина лише відчувала її присутність. Але навіть це багато чого вартувало.

Закутавшись у вечірню прохолоду, Катерина відчувала, що ноги в легких туфлях замерзли, а ось колінам чомусь було тепло. Саме на них зараз влаштувалась Сніжка, опинившись між двох світів.

Між тим світом, куди їй уже ніколи не повернутися, і світом, в який вона не може потрапити.

Ні, Сніжка не звинувачувала господиню в цьому. Як могла вона її звинувачувати в чомусь?

Як можна звинувачувати людину, котра любила її більше за життя, яка дала їй життя, коли інші люди залишили її, безпорадне кошеня, помирати на вулиці?

Ех, якби можна було прожити ще одне життя, Сніжка знову була б готова пройти через біль і страждання, щоб Катерина її врятувала. Щоб знову бути з нею.

Але невже так буває?

Жінка встала і пішла додому. А кішка бігла слідом за нею на невеликій відстані.

Час від часу Катерина зупинялася. Завмирала на місці, а потім різко оберталась і вдивлялася в темряву своїми опухлими заплаканими очима. Але нічого не бачила. Не бачила, не чула, але відчувала.

Вона зайшла в квартиру, попрямувала в спальню і лягла на ліжко, а її улюблена кішка в цю мить влаштовувалася поруч із нею, біля ніг. І Катерина знала, що вона поруч… Знала і не хотіла відпускати.

Мабуть, це могло б тривати довго. Дуже довго. Але час лікує.

Ні, не зцілює повністю, але стає легше. Це нормально. Так і повинно бути.

Навіть втрачаючи близьких, рідних, коханих, треба йти вперед. Таке ось призначення для тих, хто залишився жити.

Пам’ятати…

Пам’ятати і дбайливо зберігати ті самі спогади, просякнуті любов’ю і щастям.

Поступово біль втрати притупився, Катерина вже не думала про кішку кожну хвилину. Навіть кожен день не думала. Згадувала лише час від часу. Зазвичай, коли прогулювалася вечорами у дворі свого будинку.

А Сніжка… Вона все менше і менше відчувала «земне тяжіння».

Ще зовсім трохи, і вона опиниться на райдузі. Звідти вона зможе й далі спостерігати за своєю господинею, радіючи кожному її успіху і сумуючи з нею через невдачі.

Вона завжди буде поруч. Просто потрібно відпустити. Ці правила не нами були вигадані і не нам їх порушувати. Треба просто вірити і…

…пам’ятати.

Все інше візьмуть у свої руки небеса. Їм видніше, як має бути.

Катерина відпустила Сніжку, і вона пішла, навіть не встигнувши попрощатися. Але це дійство запустило величезний невидимий маховик під назвою «кругообіг речей у природі».

Одного разу Катерина сиділа на лавці, милуючись першою зіркою на небі, і почула вимогливе нявчання під ногами. Опустивши голову, вона побачила кошеня.

Білого. З блакитними бусинками очей і рудими плямами на мордочці.

Вона дивилася і не вірила своїм очам. Ні, звичайно, розумом вона розуміла, що це не її Сніжка.

Але це кошеня так було на неї схоже, коли вона ще малесенькою була.

Невже таке можливо, щоб одні й ті самі кішки народжувалися навічно?

«Чи це просто збіг?» – думала Катерина, взявши кошеня на руки, і ще раз здивувалася, коли зрозуміла, що це дівчинка.

Чи буває таке або ні, збіг це чи не збіг, ніхто напевно не знає. Але хіба це важливо насправді?

Невже, якщо б у цього білого кошеняти не було б «веснянок», Катерина не звернула б на нього уваги? Звернула б!

У житті рано чи пізно все повторюється, і той, хто пам’ятає, той ніколи не пройде повз…

…того, що йому судилося.

Ось і Катерина не пройшла повз.

Вона забрала кошеня додому і подарувала йому таку ж любов, яку колись дарувала своїй кішці.

А назвала цю чудову малечу Білосніжкою.

Знову тоді наповнилася квартира Катерини звуками. Звуками радості і щастя.

А самій Сніжці було байдуже, як її називають: у минулому житті вона була Сніжкою, в цьому – Білосніжкою. Хіба це не все одно? Головне, що її мрія збулася!

Тепер улюблена господиня знову буде дарувати їй тепло і любов, як колись, а вона знову буде ділитися з нею часточкою себе. Як прекрасний цей світ, і як прекрасне життя теж. Головне пам’ятати…