Звістка про загибель сина прийшла запізно, як і всі рідкісні новини від нього.

Сповіщення про загибель сина надійшло із запізненням. Втім, як і всі ті рідкісні новини, які він інколи надсилав батькам. На момент приїзду Федора Вікторовича та Клавдії Наумівни, чоловік вже був похований поруч зі своєю дружиною Ольгою, з якою загинув разом в ДТП.

– Дівчину заберете? – величезних розмірів тітка Ольги, яка й повідомила сумну новину, витягнула з-за спини маленьку біляву дівчинку.
– Мені вона не потрібна. У мене вже повна хата своїх. Була б ще кровна наша, а то… Бог знає чия! Ольга десь її нагуляла. Українець би на ній ні за що не одружився, а ваш ось потрапив! – тітка чекально дивилася на подружню пару. Клавдія стояла, зціпивши губи. Дівчинка й справді вирізнялася серед них. Білі-сніжні волоси заплетені у тоненьку косичку, білі брови і вії, прозора бліда шкіра і несподівано яскраві блакитні очі.

“Альбіноска! – подумала Клавдія з неприязню. – І на що думав мій син, коли взяв за жінку цю дівицю з цим непорозумінням?” Вона вже хотіла сказати товстій українці, що їм дівчина теж не потрібна, як Федір, який до цього мовчав, вимовив беззаперечним тоном:

– Звичайно заберемо! Навіщо дитині по дитячих будинках тинятися? Ми ж не бідні – виростимо не гірше за інших! – і, кинувши на Клавдію строгий погляд, взяв дівчинку за руку і повів до машини.

Жінка, поспіхом попрощавшись, пішла за чоловіком.
– Як тебе звуть, снігурочко? – ласкаво звернувся Федір до дівчинки.
– Катя, – голос дитини був як дзвоник.
– А я Федір Вікторович, але можеш звати мене просто дідусь. А це Клавдія Наумівна, моя дружина, – Федір питанням подивився на дружину, але та лише зціпила губи.

З часом Клавдія змирилася з присутністю в домі нового члена сім’ї, але полюбити дівчинку так і не змогла. Відчуваючи її неприязнь, Катя теж не тягнулася до жінки, хоч і беззаперечно виконувала все, що та їй веліла робити по господарству. Сам же Федір, навпаки, полюбив дівчинку і кожну вільну хвилинку намагався проводити з нею. Влітку водив до лісу та на риболовлю, взимку разом будували гірку та чистили сніг у дворі. Не було жодного дня, щоб Федір не приніс своїй снігурочці гостинця. Дівчинка відповідала йому взаємністю: зустрічала з роботи, допомагала знімати важкі чоботи, розминала втомлені плечі після трудового дня і завжди була готова на все заради улюбленого дідуся.

Біда прийшла як завжди несподівано. Необережний робітник при розвантаженні упустив на Федора колоду. Ніколи не хворіючий чоловік опинився на лікарняному ліжку. Клавдія з Катею не відходили від його постелі. Несподіване горе зблизило їх. Через кілька днів Федора не стало. Клавдія ходила, мов тінь, не помічаючи нічого й нікого навколо. Присутність Катерини знову почало її дратувати. Дівчинка це відчувала і намагалася не з’являтися Клавдії на очі. Спочатку жінка хотіла віддати дівчинку в інтернат, але своєчасно зрозуміла, що сама в порожньому будинку зійде з розуму і передумала. Хоч якась жива, хоч і небажана, душа поруч буде.

Так минуло два місяці. Настала зима. Пролетіли новорічні свята, які Клавдія ніби не помітила. Вона не стала ставити ялинку та купувати подарунки Каті. Не пекла пирогів, як зазвичай робила при Федорі. Навіть телевізор у новорічну ніч мовчав. Клавдія думала, що дівчинка чогось попросить, але та мовчки лягла спати.

На водохреща жінка вирішила сходити до церкви, принести свяченої води. На вулиці був такий мороз, що навіть у валянках ноги мерзли.

“І чого я попрялася в таку холоднечу? – картаючи себе, подумала Клавдія. – Відправила б Катю! Вона ж молодша!”

Задумавшись, жінка не помітила крижану стежку на доріжці і, послизнувшись, з усією силою гепнулась в кучугур. Приземлення вийшло м’яким, але холодним. Свячена вода з відра виплеснулась на Клавдію до останньої краплі.

– Та що ж це за кара така? – в розпачі вигукнула жінка.

Зла і мокра вона прийшла додому. Накричавши на Катерину, пішла в свою кімнату переодягатися. Вночі у Клавдії піднялася температура, а до ранку розпочався кашель такий, що вона ледве не задихнулась. Загорнувшись у ковдру і задихаючись від кашлю, Клавдія спробувала покликати Катерину. Але марно. Горло видавало лише хрипкі нерозбірливі звуки. Відчаюючись, Клавдія відкинулась на подушки. Дівчинка їй не допоможе, пам’ятаючи про її неприязнь. Клавдія чула, як Катерина ходила по будинку. Ось грюкнули вхідні двері і все стихло.

“На прогулянку побігла! – подумала жінка. – Їй немає жодної справи до мене. Так само як і мені до неї весь цей час не було!”

Вхідні двері знову грюкнули. Незабаром жінка почула, як у печі загуділо полум’я і задзвенів чайник. Двері в її кімнату відчинилися, і ввійшла Катерина з чашкою в руках.

– Клавдіє Наумівно, я тут чай вам зробила, на травах, попийте. А я поки за фельдшером збігаю! – вона поставила на тумбочку димлячу чашку і, поправивши подушки, вийшла.

Клавдія зробила великий ковток. Тіло зігрілось теплом. Незабаром двері в кімнату знову відчинились, і в супроводі Катерини ввійшла сільський фельдшер.

– Що ж це ти так необережно, Наумівно? – похитала фельдшер головою.
– Я тобі ліки ось виписую. Катерино, сходи до аптеки. Гроші є?

Клавдія кивнула, вказуючи рукою на тумбочку. Наступні дні Клавдія пам’ятала насилу. Час від часу перед нею з’являлося обличчя Катерини, яка поїла її чимось гірким, клала на лоб мокрий рушник, змінювала одяг. Іноді їй здавалися сторонні голоси та холод металу на грудях.

Клавдія прокинулася від яскравого сонця. В тілі була така легкість, що хотілося підскочити і танцювати, як в дитинстві. В будинку була тиша, лише з печі долинав тріск дров. Поруч, на тумбочці, стояла чашка із охолодженим чаєм і тазик з рушником. Відчувши вагу на ногах, Клавдія перевела погляд. Біля ліжка сиділа Катерина, поклавши голову їй на ноги і, вочевидь, спала. Обережно, щоб не потривожити дівчинку, Клавдія встала і пішла на кухню. Там вона швидко замісила тісто і почала пекти млинці.

– Клавдіє Наумівно! Ну навіщо ж ви встали? – в кухні з’явилася стурбована Катерина.
– Бо я повністю одужала і хочу подякувати тобі за турботу!
– Але…
– Жодних але! Сідай! Будемо чай пити! – весело перебила Клавдія, ставлячи на стіл тарілку з горою рум’яних млинців.

Катерина слухняно сіла. – Пробач мене, Катюшо! За все пробач! Дурна я старенька! Таке скарб не побачила біля себе!

– Ну що ви, Клавдіє Наумівно, – усміхнулася дівчинка.
– Якщо я ще гідна, можеш кликати мене бабусею, – Клавдія поклала свою руку на руку дівчинки, – ну, а якщо ні, то я не ображуся…
– Ну що ти! Бабусю! – ледь стримуючи сльози, дівчинка та жінка обнялися.

__________________________________________________

– Бабусю! А давай посадимо ще баклажани! Я ніколи їх не їла! – Катерина вказала на пакетик із фіолетовими плодами.
– Звичайно, моя господарочко! – усміхнулася Клавдія, обіймаючи дівчинку і звертаючись до продавця.
– Нам ще ось пакетик цих насінь!
– Яка у вас внучка господарська! – заусміхалася продавець. – От бабусині радості!
– І радість, і щастя! – відповіла Клавдія, забираючи покупку.
– Пішли, Катюшо! Нам ще обновки до весни купувати…