“Донечко, він тобі не рівня! Я впевнена, що його батьки вже шукають багату наречену!”

“Донечко, я не бажаю тобі зла, але тобі потрібен чоловік, що буде рівний тобі. А Назарові батьки скоро знайдуть наречену, що буде ближче до них за рівнем!” – повторювала я своїй Яні, бо знала, що її безнадійна закоханість закінчиться провалом.

– Мамо, може досить? Назар любить мене, а я його, які докази тобі ще потрібні, щоб зрозуміти, що ми одружимось? – розчаровано запитала донька.

– Доню, яка ж ти ще молода… – відповіла я.

Все-таки йшло у них все добре, він познайомив її з батьками. Вона, навіть, сказала, що вони пристойні й милі люди. Я вже й справді почала вірити у те, що у них все складеться, але тут її хлопець пропав.

Я вже й турбуватися почала та запитувати доньку, де її наречений пропав.

– Ой, мамо, а вам аби він вже десь пропав. Він поїхав у Варшаву на місяць, там має залагодити деякі справи й повернутися. Його тато має справи в іншій країні, тому й відправив Назара туди. – відповіла вона сумно посміхнувшись.

Пройшло півмісяця, а донька й далі сумно посміхалася, тоді я вирішила взяти її з собою у гості до старої подруги. Вони недавно переїхали у столицю, тому й бачила я її років 10 тому. До того ж знаю, що у неї є син Діма. Працює поліцейським, на роки 3 старший моєї Яни. От може б і сподобався її, хороший же хлопець, перспективний.

Але протягом всього вечора вона сиділа з сумною посмішкою, а на всі мої розпитування про те, чи сподобався її Діма вперто повторювала, що ні.

Минув ще місяць, Назар так і не з’явився, а донька почала поводитися дивно. До того ж, постійно втомлена. Я спочатку думала, що ця втома — наслідок навчання, але, коли її знудило, то все стало зрозуміло.

– Яно, який місяць? – запитала я.

– Третій. – відповіла вона похнюпившись. – я не хотіла казати, доки не обговорю це з Назаром, але він уже півтора місяця не відповідає на мої дзвінки й повідомлення.

– Ти пробувала зв’язатися з ним через батьків?

– Пробувала, але все, що вони мені запропонували — гроші на аборт… Мамо, я не знаю, як мені бути… – сказала вона і розплакалася

— Доню, якось будемо, не має чого раніше часу плакати.

Пройшло ще 3 місяці. Вагітність протікала важко, але ми зі всім справлялися. Яна взяла академвідпустку на наступний навчальний рік, щоб спокійно родити, я помаленьку готуюся стати бабцею.

Єдине, що гризе мені душу — це те, що мій онук ростиме без батька. Так ще й баби пліткарки сядуть на лавочці й сіль на рану сиплять.

– А що ваш багатій Назар так і не повернувся? Буде син без батька рости? – питає баба Нюра.

– Невже вам більше не має чим зайнятися тільки сусідів обговорювати? Краще б йшли й чогось смачного власним внукам приготували! – відповідаю я.

Потім від тих же сусідок я дізналася, що Назар одружився. І як я й казала на дівчині свого рівня.

Тим часом моя донька вже народила донечку Софійку. А коли повернулася додому і дізналася про весілля свого кохання, то з щасливої матусі перетворилася на “розбиту кинуту жінку“. Від того горя вона місця собі не знаходила і я повинна була взяти відпустку, щоб допомогти її доглядати донечку.

Йшов час, до нас почав навідуватися Діма з його мамою. Все частіше вони гуляли у трьох з донькою. І на рочок Софійки оголосили, що подали заяву у ЗАГС. Нашому з подругою щастя не було меж, адже ми бачили, які щасливі наші діти.

Софійка росла, час біг, як ніколи швидко. Діма з Яною були щасливі й вели свою дочку у перший клас.

Після “першого дзвінка” у квартирі пролунав дзвінок. На порозі стояв Назар з букетом квітів та тисячею вибачень та пояснень, що про дитину він нічого не знав й батьки його обдурили.

– У тебе ніколи не було доньки. У неї є батько й незабаром буде братик, а тобі час йти. – відповіла моя донька.

– Ти хіба не розумієш, що я можу дати нашій доньці?

– Ти, здається, мене не зрозумів, у тебе не має доньки.

Назар ще довго намагався її все пояснити, але все було даремно, тому він просто пішов.

Як вияснилось, то дітей у нього досі не було, а дружина покинула його заради іншого. Отак й життя розставило все не свої місця.