Як один пенсіонер розібрався з шумними сусідами зверху

У ніч на неділю ми з моєю дівчиною не могли заснути. Сусіди зверху всю ніч щось святкували, з гучними криками та музикою. Раніше завжди було тихо, ніколи не заважали. А тут щось пішло не так. Гул стояв такий, ніби вони в сусідній кімнаті. Воно й не дивно. Радянський панельний будинок – тепер я зрозумів усі його недоліки.

Дівчина каже: «Піди до них». Та не буду, відповідаю я, можливо, у людей день народження або інше важливе свято. Нехай відпочинуть раз у рік. Ми накрились подушками та намагались заснули. Але, все марно. В цю ніч ми не заснули ні на хвилину. Виходячи зранку на кухню я вже й подумав, що все закінчилось. Але, зрадів я зарано. Через хвилину пролунав дівочий крик та знову включилась музика. Скажу я вам, що сил у цих людей дуже багато.

kakao.im

Слідом за мною на кухню прийшла дівчина зі словами: «Давай щось робити. Ще одної такої нічки я не витримаю». Чесно кажучи, я розгубився і не знав, що робити. Я ніколи не бачив своїх сусідів зверху, а може там якісь бандити живуть. Дзвонити в поліцію теж не вихід, бо уже день, тому і шуміти дозволено. Тоді я зателефонував старшому по будинку. А він пояснив мені, що ця квартира здається в оренду. Раніше там жили тихі люди, а тепер заїхали нові.

Я все ж вирішив завітати до нових сусідів. Мені довго не відкривали двері, але воно й не дивно. Музика грала настільки голосно, що я не здивувався коли вони все ж відкрили. На порозі квартири стояв хлопець з пляшкою вина.

– Що треба?
– Вибачте, чи не могли б ви…..
– Та пішов ти!

Двері захлопнулись. Я не вмію спілкуватись з такими людьми. Вдома мене чекала моя дівчина, яка пила вже 3-тю таблетку від голови та мріяла про спокій. Тоді я пішов до сусіда Андрія. Йому вже за 60-ть, чоловік дуже добрий та тихий. Він тут усіх знає. Ми з ним товаришуємо, спілкуємось час від часу. Три рази в день він вигулює своїх собак.
– Доброго дня! Хочу порадитись з вами, – і розповів йому про всі події.

– Ага! – відповідає дядько Андрій – Ясно. Ну підемо.
– Куди?
– До них.
– Так вони або не відкриють або знову пошлють.
– Подивимося.
І ми знову дзвонимо у двері. Відкриває той же нахабний хлопець, з пляшкою:
– Ну?
– Музику виключи! – каже дядько Андрій.
– Та пішов ти, діду!

Тут дядько Андрій швидко і точно завдає удар. Такий, що хлопець відлетів в глиб коридору. Пляшка вислизнула та опинилась на підлозі.
Я сторопів. І розумію: зараз нам гаплик. А дядько Андрій , тихий пенсіонер, заходить у квартиру. Тільки обернувся до мене та каже:
– Ти мене тут зачекай.

І крізь дверний отвір я спостерігаю таке кіно.

З кухні вискочили відразу двоє хлопців. Дядько Андрій швидко скрутив одного, ногою дав другому. Обидва впали. Дядько Андрій бере табуретку, відкручує ніжку, крокує далі. Лисий, він став схожий на Брюса Вілліса, коли того дуже розсердять.
Вискочив ще один, здоровань. Бац, бац! – лежить.
Вибігла блондинка, верещить: «вбивають!»
Дядько Андрій їй, спокійно: «Чого ти кричиш? Йди музику виключи».

Через пару хвилин була тиша і четверо інвалідів.
– І щоб більше без дурниць. – відкинув в сторону табуретну ніжку.
Ми спустилися вниз. Я мовчав. Я був ошелешений. Я ніби побачив бойовик Тарантіно і Джекі Чана, але вживу. Сусід посміхнувся:
– Вибач, ну не розуміють вони по-іншому. Все, відпочивайте. А мені треба з собакою гуляти.
Я тут же зателефонував ще раз старшому по будинку. І запитав: а наш дядько Андрій – він взагалі хто? Той посміхнувся:
– Андрій? Пенсіонер. А за радянських часів був військовим. Тільки непростим військовим. Багато їздив у відрядження. Але чим займався – ніколи не розповідає.

Сусіди зверху з того часу стали тихішими, ніж вода. У ліфті зі мною люб’язно вітаються. А добродушний пенсіонер так і вигулює собачку по три рази на день.

А у вас в будинку є шумні сусіди? Як воюєте з ними?