Загублений гаманець Оксани

Я познайомився з Оксаною у найгіршому місці на землі — у реанімації міської лікарні швидкої допомоги. Вона сиділа на дерматиновому кріслі біля вікна, що виходило на нічний двір, і перебирала пальцями ручку старого гаманця. Клац-клац. Цей звук я чув крізь гул апаратів ще до того, як побачив її обличчя.

Моя дружина лежала за скляною перегородкою, а я не міг знайти собі місця. Ходив коридором, дивився на зелену фарбу стін, на табличку з прізвищем чергового лікаря. Оксана сиділа тут уже третю добу. Її батько, сімдесят два роки, після інфаркту. Вона розповіла мені це пізніше, вночі, коли ми випадково опинилися поруч біля автомата з кавою на першому поверсі. Кава там була жахлива, до речі, — рідка й гаряча настільки, що обпікала пластиковий стаканчик.

— Знаєте, — сказала вона, — мені вже нічого не страшно. Я віддала б усе, що маю, аби він ще хоч раз нагримав на мене за розбиту тарілку абощо.

Її батько був із тих чоловіків, які любов виявляють не словами, а справами. Він ніколи не казав «доню», зате щоосені міняв їй шини, навіть коли вона казала: тату, не треба, я сама. Обійматися не вмів, а коли вона розлучалася з чоловіком, приїхав наступного ранку, полагодив розетку на кухні — хоча ніхто його не просив — і поїхав, залишивши на столі конверт із грошима.

Тепер він лежав без свідомості, обплутаний трубками, і жодна розетка вже не могла зарадити.

Оксана носила з собою той самий гаманець — пошарпаний, світло-коричневий, зі зім'ятою фотографією матері всередині. Подарунок на вісімнадцятиріччя. Тоді вони посварилися через те, що вона вступала до театрального, а він хотів «нормальну професію» — щось із цифрами, каже, надійне. Вона накричала на нього, вибігла з дому, а вранці на столику в передпокої лежав цей гаманець, а в ньому дві тисячі гривень. Без записки. Тільки газета поруч, розгорнута на сторінці з програмою телебачення.

Вона розповідала, як її дратувало, що батько телефонував щовечора рівно о дев'ятій, і якщо вона не бралася слухавку одразу, передзвонював кожні п'ятнадцять хвилин, немов за годинником. Одного разу вона пішла з побачення, бо він зателефонував сім разів за годину. Кричала в трубку: «Дай мені спокій!» А він тільки й сказав: «Я хвилювався».

Тієї ночі, в лікарні, вона крутила той гаманець у руках і розповідала мені, як усе це ненавиділа. Роками думала, що батько її контролює. А тепер, коли він не міг подзвонити, ловила себе на тому, що дивиться на телефон щогодини — раптом він таки набере.

Її щось перевернуло. Не розмова з лікарем, не співчутливі погляди медсестер, а старий чек, що випав із гаманця, коли вона шукала там дрібні гроші на каву. Чек, датований тим самим днем, коли їй виповнилося вісімнадцять. Вона його раніше й не помічала — папір заховався в найдальшу кишеньку. Річна передплата журналу «Театральний огляд», оформлена того ж дня, коли вона з ним посварилася через театральний виш. Він ніколи їй про це не казав. Просто мовчки продовжував передплату кожен рік — вона потім перевірить квитанції за поштою і знайде ще три такі ж, за різні роки.

Оксана просиділа з тим чеком у руках до самого ранку, поки з реанімації не вийшов лікар.

— Стабільний, — тільки й сказав він, не дивлячись їй в очі, ніби боявся сказати щось зайве.

Через три дні батько Оксани розплющив очі. Вона була поруч. Не плакала, не кидалася йому на шию — просто взяла його за руку, шкіра суха, як у старого зошита, і сказала:

— Тату, я знайшла чек. Ти не вмієш брехати, і це добре.

Він дивився крізь пелену ліків і здавався зніяковілим, ніби його спіймали на чомусь сороміцькому.

— То давно було… — прохрипів він. — Я вже й забув.

Лікар дозволив їй лишитися з ним до вечора. Оксана дістала з сумки старий гаманець і поклала йому на тумбочку, поруч зі склянкою води й пультом від телевізора.

— Твій, — сказала вона. — Я собі новий купила. У переході біля вокзалу, за сто двадцять гривень, торгуються там, до речі, непогано.

Це не було брехнею. Старий гаманець лишився на тумбочці, і батько довго дивився на нього, перш ніж заснути.

Моя дружина одужала. Ми виписалися з лікарні наступного тижня. Перед тим я зайшов попрощатися з батьком Оксани. Він сидів на ліжку з тим самим гаманцем у руках і крутив у пальцях зім'яту фотографію дружини, яку носив понад тридцять років.

Оксана стояла біля вікна з новим гаманцем. Клац-клац. Звук був той самий, тільки чомусь тепер не різав вухо.

— Він чек той під подушку сховав, — сказала вона, дивлячись не на мене, а на батька. — Думає, я не бачу.

Я не знав, що на це відповісти. Просто дивився, як вона дивиться на нього.

Коли ми вже спускалися сходами, Оксана раптом зупинилася.

— А знаєте, — сказала вона, — він щойно взяв мене за руку і сказав, що я його з того світу тягну.

Вона засміялась, коротко й трохи невесело.

— Я йому відповіла: сам винен, це ти мене все життя зі спокою вибивав своїми дзвінками.

Вона поправила ремінець сумки на плечі й пішла вперед мене до виходу, де на вулиці вже стояв таксист, якого вона викликала ще з палати.