Гуманоїдний робот на полі бою: що бачила журналістка з Харкова на випробуваннях “Фантома

Почну переробку історії: додам Оксані особисту ставку, відіграю лінію Тараса через окрему сцену, побудую наростання через збій маніпулятора і кульмінаційне зіткнення позицій, а фінал зв'яжу з внутрішнім питанням героїні.

—

Гуманоїдний робот на полі бою: що бачила журналістка з Харкова на випробуваннях "Фантома"

Я працюю технічним оглядачем уже одинадцять років, і за цей час навчилася не вірити прес-релізам. Але того ранку в жовтні, коли мене з групою журналістів привезли на полігон під Харковом дивитися випробування американського робота, я вперше за довгий час не знала, що писати в блокноті.

Мене звати Оксана Величко, мені сорок три, я веду технологічну колонку для одного київського видання. У Харків мене відрядили на три дні — писати про новий проєкт "Фантом", розробку американського стартапу Foundation Future Industries. Компанію фінансує, серед інших, син колишнього президента США — це та деталь, яку всі хотіли почути, тому камери на брифінгу клацали найгучніше саме в цей момент.

Я мала б слухати це спокійно, як слухаю будь-яку презентацію нового процесора чи дрона. Але за два тижні до відрядження мій молодший брат Максим повернувся з-під Бахмута без лівої руки нижче ліктя. Він не любить, коли я про це пишу, і я не пишу. Але коли хтось при мені вимовляє слово "кінетичні системи" рівним голосом презентації, у мене в грудях стискається щось, що не має стосунку до журналістики.

Полігон розташований за містом, у полі, що вже вкрилося першим сірим інеєм. Пахло дизелем і мокрою землею. Хтось із військових приніс термос із чаєм і пропонував усім по черзі — той самий пластиковий стаканчик ходив по колу, і ніхто не відмовлявся, хоча чай був ледь теплий.

Робота на ім'я "Фантом" винесли з наметового ангара двоє техніків у цивільному. Він був вищий, ніж я думала — приблизно метр вісімдесят п'ять, з металевим корпусом кольору мокрого асфальту. Рухався незграбно, ривками, як людина, яка щойно вийшла з гіпсу. Один із українських інженерів, який консультував випробування, назвав мені його вагу — сто десять кілограмів, і додав, що акумулятора вистачає на чотири години активної роботи.

Задача була проста на вигляд: дійти до точки за двісті метрів, обійти імітацію завалу, підняти ящик вагою двадцять п'ять кілограмів і донести до умовної точки евакуації. Ніякої зброї на роботі того дня не було — представники компанії це підкреслили тричі, ще до того, як хтось встиг спитати.

Але питання все одно прозвучало. Молодий хлопець з місцевої радіостанції, тримаючи мікрофон обома руками, запитав напряму: чи правда, що в майбутньому цю машину планують озброїти. Представник компанії, чоловік років тридцяти п'яти в куртці з логотипом Foundation — на бейджі значилося "Дж. Морріс" — відповів не одразу. Він подивився на керівника делегації, той ледь кивнув — і тоді пролунало: так, компанія розглядає інтеграцію "кінетичних" систем, і перші зразки можуть показати вже за кілька місяців.

Слово "кінетичні" він вимовив рівно, без жодної запинки — видно було, що це не перша репетиція цієї відповіді.

Я стояла збоку, біля намету зв'язку, і бачила, як один із українських бійців, що супроводжував групу — контрактник років двадцяти семи на ім'я Тарас, судячи з нашивки на розвантажці — розвернувся й пішов до машини, не дочекавшись кінця брифінгу. Ніхто цього не прокоментував. Я подумала: мабуть, йому просто набридло стояти на холоді. Але записала його ім'я в блокнот — так, про всяк випадок.

Робот тим часом упорався із завданням за шість хвилин сорок секунд — цифру назвав технік, звіряючись із планшетом. Ящик він підняв не з першої спроби: маніпулятор зісковзнув, ящик гепнувся назад у багнюку буквально за півкроку від чобіт одного з техніків, і той відскочив, ледь не впавши. На кілька секунд на полігоні всі замовкли — хтось із журналістів навіть присів, наче чекав, що робот зробить щось ще. Представник компанії посміхнувся й сказав у мікрофон, що це "штатна перевірка алгоритму захвату". Технік, якому ящик мало не влучив по нозі, посмішки не повернув.

Керівник делегації, американець років п'ятдесяти, підійшов до мене сам — побачив бейдж преси. Представився коротко: Сенкет, генеральний директор. Сказав, що компанія бачить у собі відповідь на те, що вже роблять у Китаї та в Росії — там, за його словами, автономні бойові машини фінансують без жодних публічних дебатів, а тут, на Заході, доводиться пояснювати кожен крок. Я записала цю фразу дослівно, бо в ній була злість, яку не приховували.

Я запитала, чи означає це, що робот зі зброєю з'явиться на фронті вже цієї зими. Він відповів ухильно: мовляв, спершу логістика, розвідка, перенесення вантажів у зонах, куди небезпечно посилати людину. Про зброю — окремо, пізніше, коли буде що показати. Я хотіла спитати ще щось про той упущений ящик і про людину, яка відскочила, але Сенкет уже дивився повз мене, на когось із делегації, що махав йому рукою.

Ввечері того ж дня я знайшла Тараса. Не випадково — розпитала одного з супроводжуючих офіцерів, де стоїть техніка, і побачила його біля вантажівки, він курив, притулившись до борту.

Я підійшла й запитала прямо, без вступів: чому він пішов із брифінгу.

Він довго дивився на цигарку, потім сказав, що воював під Бахмутом і втратив там двох побратимів — одного накрило міною за метр від нього, і він досі не може пояснити собі, чому вижив саме він, а не той хлопець. І коли він чує, як хтось у теплій куртці розповідає про "кінетичну систему", яка замінить людину на найнебезпечнішій ділянці, у нього в голові одне питання: а що тоді означала та смерть? Якщо машина могла піти замість, то за що загинув побратим?

Я сказала, що мій брат теж без руки, і що я приїхала сюди не тільки заради статті. Тарас глянув на мене вперше без тієї відстороненості, з якою дивився на журналістів увесь день. Сказав, що не проти самої машини — проти того, що про неї говорять так, ніби це просто новий гаджет, а не питання, кого посилати вмирати. Він хоче, щоб машина забирала людей із-під вогню. Він боїться, що вона забере в загиблих сенс.

Другого дня мене відвезли на менший об'єкт — колишню сільську школу, перетворену на тимчасовий штаб для тестової групи. Там я побачила ще одну деталь, яка не потрапила в жоден офіційний звіт: у коридорі, на підвіконні, стояла банка з соняшниковою олією та шматок сала, загорнутий у фольгу — чийсь домашній пайок, звичайнісінький, як у будь-якій українській частині. Поруч, на стіні, хтось приклеїв роздруківку з характеристиками робота англійською — і паперовий календар на 2026 рік з котиком, вирваний, вочевидь, з якогось журналу.

Саме там я зустріла іншого українського офіцера, майора на ім'я Олег Панасюк, який керував координацією з американською стороною. Він говорив стримано, обираючи слова обережно — розумів, що записую. На пряме питання, чи потрібен армії озброєний гуманоїд, відповів так: людину втрачати страшніше, ніж машину, і якщо технологія справді знімає бійця з передової під обстрілом — це варто випробувати, хоч би що там казали етики в Каліфорнії.

Я розповіла йому — вже не як журналістка, а просто як людина — про Тараса й побратимів під Бахмутом. Панасюк не здивувався. Сказав, що чув подібне не раз: одні хочуть, щоб машина забрала людей із пекла, інші бояться, що разом із людьми машина забере і причину, заради якої вони там гинули. Він сам, за його словами, іноді не знає, на чиєму він боці.

Я спитала, чи довіряє він машині приймати рішення про застосування сили без людини в контурі керування. Він помовчав довше, ніж перед іншими відповідями, і сказав, що поки що жодна така машина не приймає рішення сама — курок, за його словами, завжди натискає людина, десь у наметі за кілометр, з планшетом у руках. Чи залишиться так і за рік — він не знає, і чесно в цьому зізнався.

Третього дня, коли делегація вже збиралася їхати, техніки вантажили "Фантома" у спеціальний ящик на колесах — щось на кшталт великої валізи з металевим каркасом. Я побачила Тараса неподалік — він стояв, схрестивши руки, і теж дивився на цю процедуру. Морріс, той самий представник компанії, підійшов до нього і про щось спитав — здається, чи можна сфотографувати військових на тлі техніки для звіту. Тарас відповів коротко: ні. Морріс не наполягав, кивнув і відійшов.

Я підійшла до Тараса ще раз. Спитала, чи змінилося щось у ньому за ці три дні. Він сказав, що ні — але додав, що якби машина справді забирала людей із-під обстрілу, а не тільки возила ящики на полігоні під камери, він би першим подав рапорт, щоб її перевели в його бригаду. Просто поки що він бачить репетицію, а не рішення.

Молодий технік, той самий, що відповідав журналісту про "кінетичні" системи, стояв осторонь і курив, дивлячись на поле, де ще лишалися сліди коліс і відбитки роботизованих ступень у багнюці. Я підійшла й спитала просто: він сам вірить у те, що продає?

Він відповів не одразу, стряхнув попіл і сказав, що виріс у Каліфорнії, ніколи не бачив справжньої війни, а тут, на цьому полі, вперше подумав, що робот, можливо, комусь замінить сина, чоловіка, брата — і тому це вже не просто контракт на папері.

Я записала і це, слово в слово. А потім подивилася на Тараса, який усе ще стояв біля вантажівки й дивився, як робота закочують у металевий ящик — не з ненавистю і не з надією, а з тим самим виразом, з яким люди дивляться на щось, чого ще не можуть собі дозволити хотіти.

Ящик з роботом загрузили в машину, двері фургона зачинилися з глухим стуком, і колона рушила в бік траси. Тарас так і не поворухнувся, поки останній автомобіль не зник за поворотом. Я не спитала, про що він думав у ту хвилину — деякі відповіді не для блокнота. Але я записала останнє: сала й соняшникової олії на підвіконні школи вже не було. Хтось із бійців, мабуть, забрав додому.