Останній маршрут для Дядька

Мене звати Олег Ковтун, мені сорок три, я живу у Львові, і сьогодні я їхав до ветклініки на вулиці Личаківській з собакою на задньому сидінні, знаючи, що назад він уже не поїде.

Дядько прожив зі мною чотирнадцять років. Взяв я його цуценям у сусідки в Брюховичах — вона тоді роздавала весь виводок за коробку цукерок і пляшку домашнього вина. Він виріс здоровенним, руда двірняга з одним чорним вухом, і всі ці роки був, мабуть, єдиним істотою, яка чекала мене біля дверей незалежно від того, який був день.

Останній тиждень я не спав нормально. Дядько скавучав уночі — тихо, не голосно, наче намагався не турбувати мене, але я все одно чув крізь стіну. Він перевертався з боку на бік, шукав положення, в якому не боліло б, і не знаходив. Я вставав, сідав поруч на підлогу кухні, гладив його по спині, а він дивився на мене так, ніби питав, коли це закінчиться. Я не міг йому відповісти. Тоді я і вирішив: досить.

Розкажу, як це виглядало з мого боку, бо збоку, напевно, здавалося зовсім інакше. Моя сусідка знизу, Марія Тарасівна, потім казала, що чула, як я щось говорив собаці вночі на сходовому майданчику — виносив його подихати повітрям, бо вдома йому було важко навіть встати. Вона подумала, що я збожеволів, розмовляючи з псом пошепки о другій ночі. А я просто не хотів, щоб він засинав у стражданні. Я тримав його на руках і казав, що все буде добре, хоча знав, що це неправда в тому сенсі, в якому б хотілося.

У вівторок я подзвонив у клініку і записався на суботу. Ветеринарка, Ірина Павлівна, працює там уже років дванадцять, і коли я пояснив ситуацію — важке ураження суглобів, серце вже не тягне знеболювальні дози, — вона сказала прямо: далі буде тільки гірше, і кожен день зволікання — це біль, а не подарунок. Мені хотілося, щоб хтось сказав протилежне. Ніхто не сказав.

У п'ятницю я взяв вихідний на роботі — я майстер на СТО біля Сихова, лагоджу підвіски, і напарник Толя, побачивши моє лице зранку, просто мовчки забрав у мене ключі від бокса і сказав: іди, я закрию зміну сам. Я поїхав з Дядьком за місто, в Карпати, до Синевира. Ми там були одного разу років вісім тому, коли він ще міг бігти галопом уздовж берега і гавкати на качок.

Цього разу він не біг. Я виніс його з машини на руках, поклав на плед біля води, і ми просто сиділи. Він поклав голову мені на коліно, важко дихав, а я дивився на озеро і думав про те, скільки разів він зустрічав мене з роботи, скільки разів спав у ногах, коли мені було погано після розлучення з Настею три роки тому. Він тоді був єдиним, хто нікуди не пішов.

Дорогою назад він, як завжди, любив висовувати ніс у прочинене вікно, навіть тепер, ледь тримаючись лапами на сидінні. Я їхав повільніше, ніж треба, просто щоб ця дорога тривала довше.

У суботу вранці я приготував йому останній сніданок — не сухий корм, а справжнє м'ясо, шматок вареної курки, яку він завжди випрошував зі столу. З'їв майже все, хоч апетиту в нього давно не було. Потім я поклав його старий плед у машину, взяв папку з ветпаспортом і аналізами, і ми поїхали.

У клініці Ірина Павлівна нічого не квапила. Вона запитала, чи готовий я побути поруч до кінця, і я сказав так. Дядько лежав на столі, важко дихаючи, і я тримав його голову руками, притулившись лобом до його лоба, і говорив те, що, напевно, говорять усі в такий момент: що він хороший пес, що я його люблю, що більше не буде боляче. Голка увійшла швидко. Дихання стало рідшим, потім зупинилося зовсім. Я ще довго сидів так, поки Ірина Павлівна не поклала руку мені на плече і не сказала, що можна не поспішати.

Додому я їхав без нього на пасажирському сидінні вперше за чотирнадцять років, і машина здавалася порожньою так, як не здавалася ніколи.

Тепер його плед лежить у коридорі, і я поки що не можу його прибрати. Ветпаспорт я поклав у ту саму папку, де тримаю документи на квартиру — не тому, що це важливо, а тому, що не знав, куди його ще покласти. Кличку з дверцят пошти я теж не стер — там досі написано маркером «Дядько + Олег», ще з тих часів, коли сусідський хлопчик підписав так поштову скриньку жартома. Я не бачу причин це змінювати.