Майстерня на Турії

Дощ почався ще вранці, коли Олесь Бондарук забирав байдарки з причепа біля мосту на Турію — невеличку притоку в заплаві під Ковелем. Група була невелика: шестеро, половина з Луцька, половина приїхали з Рівного ще звечора, ночували в Олеся в гаражі, бо готелю в селі немає, а дощ лив і лив.

Олесь тримав туристичну базу — дві надувні байдарки, старий "Хайдан" на причепі й сарай, повний весел, рятівних жилетів і сухих мішків. Справа ця його, батькова ще, тридцять два роки сараю, і платив він за оренду землі під причалом щороку — шість тисяч гривень сільраді, щоб не зносили.

— Сьогодні вода висока, — казав він зранку, затягуючи лямку жилета на хлопцеві з Рівного. — Турія після дощів норовлива, тримайтесь правого берега.

Його не послухали. Точніше, послухали, але не до кінця.

Річка в той день була не така, як завжди. Після трьох днів жовтневих дощів Турія піднялася на півметра, несла каряги, крутила воду біля поваленої верби за селом Стара Вижівка. Байдарки йшли одна за одною, Олесь попереду — показував дорогу. А старший з рівненської компанії, Віктор Семенюк, тридцять сім років, вирішив обігнати всіх і пройти лівим рукавом, де течія була швидша і, як йому здалося, цікавіша.

Руку він підняв до того, як крикнув, — надто пізно. Байдарку кинуло на корч, що виступав із води сантиметрів на тридцять, затягнутий піною. Вона перевернулась боком, Віктора викинуло, і відразу ж притиснуло ногою до стовбура — течія навалилась усім тілом річки, і він не зміг вирватись.

— Олесю! Олесю, тримай! — закричала дружина Віктора, Надія, яка сиділа у сусідній байдарці й бачила все на свої очі.

Олесь встиг розвернутись, веслом загальмував свою байдарку проти течії — маневр, якого його навчив ще батько двадцять років тому, коли сам Олесь був хлопчиком і сплавлявся цією ж річкою. Доплисти до Віктора — секунд двадцять, не більше. Але нога була притиснута так, що Олесь не міг витягти її руками, а течія тягнула байдарку назад, і він тримався, впершись ногою у мулке дно, тримав Віктора за плечі, щоб голова лишалась над водою.

— Дзвони! — крикнув Олесь дружині. — Дзвони 101, зараз!

Телефон у Надії лишився в машині на базі — вона залишила його там навмисно, щоб не втопити в байдарці. Тарас, хлопець із Луцька, витяг зі свого сухого мішка власний апарат і, вибравшись на берег убрід, одразу набрав екстрену службу.

Поки чекали, Олесь тримав Віктора більше години. Вода була холодна, не більше дванадцяти градусів, течія смикала обох, і Олесь відчував, як дерев'яніють пальці, як німіє плече, яким він упирався у стовбур верби. Віктор мовчав — то від шоку, то від болю, коли нога, затиснута між корчем і каменем на дні, пульсувала так, що він не міг говорити зв'язно.

— Тримайся, — повторював Олесь. — Тримайся, браток. Приїдуть.

Рятувальники ДСНС з Ковеля приїхали за годину двадцять — дорога розмита, машина двічі застрягала в калюжах, довелось вибиратись пішки останні два кілометри з обладнанням на плечах. Коли дісталися до берега, Віктор був уже синій губами, а Олесь ледь тримався на ногах сам — холод добрався і до нього.

Нога не ламалась, слава Богу, — потім лікар у ковельській лікарні сказав, що ще б п'ятнадцять хвилин у такій воді, і пішов би процес, який закінчується ампутацією. А так — розтягнення зв'язок, переохолодження, тиждень у стаціонарі.

Все це Олесь дізнався наступного дня, коли приїхав у лікарню з термосом куряного бульйону — Надія варила його на електроплитці в палаті, бо лікарняна їжа Віктору не йшла.

— Ти мене тримав, — сказав Віктор, коли Олесь увійшов. Голос був тихий, хрипкий. — Більше години, кажуть мені. Я цього майже не пам'ятаю.

— Тримав, бо інакше нащо я там був, — відповів Олесь, ставлячи термос на тумбочку.

— Я тебе не послухав. Ти казав тримайтесь правого.

— Казав.

Надія вийшла з палати — сказала, піде по ліки в аптеку через дорогу, хоча ліки вже привезла годину тому.

— Скільки я тобі винен за прокат? — спитав Віктор. — За байдарку, яку втопили. За весло.

Олесь дивився на нього довго, потім сів на край ліжка.

— Нічого не винен. Байдарку знайшли нижче за течією, її зачепило за кущі біля Старої Вижівки, рибалки витягли, подзвонили мені. Ціла, тільки весло одне загубилось, і те не страшно — у мене в сараї ще чотири запасні.

— Я не про це питаю.

— А я про це відповідаю.

Віктор відвернувся до вікна, за яким виднілося пожовкле жовтневе дерево в дворі лікарні.

— Я б хотів якось… — почав він знову.

— Хочеш подякувати — приїдь наступного літа ще раз, — перервав Олесь. — Тільки правим рукавом піде, домовились?

Той розсміявся, і сміх перейшов у кашель, бо переохолодження ще сиділо в грудях.

Через тиждень Віктора виписали. Нога ще боліла, ходив із паличкою, але вже самостійно. Про випадок написали в місцевій газеті "Волинські вісті" — коротко, без прізвищ повністю, тільки що "рятувальник з Ковельщини понад годину утримував постраждалого туриста в холодній воді до прибуття підрозділу ДСНС". Олесь прочитав статтю, посміхнувся і поклав газету в ящик стола, де лежали старі квитанції за оренду причалу.

Навесні Віктор приїхав сам, без групи, привіз із собою новий комплект весел — замінити те загублене, і ще дещо: конверт із грошима, п'ять тисяч гривень, "за моральну шкоду тобі, бо ти теж там мерз".

Олесь гроші не взяв. Натомість повів Віктора в сарай, показав новий причал, який робив узимку своїми руками — зміцнив настил, бо старий прогнив за тридцять два роки. І сказав, що якщо Віктор хоче віддати боргу, нехай привезе наступного разу ще п'ятеро друзів на сплав — за звичайну ціну, без знижок і без умов.

Віктор привіз. Вода того літа була спокійна, низька, Турія текла тихо між берегами. Байдарки одна за одною заходили в правий рукав; Віктор на мить озирнувся на повалену вербу за Старою Вижівкою, а Олесь, що йшов попереду, просто піднімав весло й показував напрямок — так само, як робив це завжди.