Три валізи в коридорі Львова

— Я вже все вирішив. Марічка чекає малюка, їй зараз потрібен спокій і нормальні умови. — То виходить, з'їжджати маю я? — А хто ж іще? Не Марічка ж собі житло шукатиме.

Остап зупинився посеред кухні й упевнено подивився на дружину згори вниз. Випростав плечі, наче керівник, який щойно ухвалив остаточне рішення. До цього хвилин десять блукав квартирою без мети, відчиняв шафи, заглядав на полиці, ніби проводив ревізію власного майна.

Соломія кинула мокру губку в мийку і сполоснула руки під холодною водою. Відповіла не відразу. Почуте вдарило сильно, але ні слів, ні істерики не було. Натомість прийшло спокійне й важке усвідомлення: ось до чого все поступово котилося останні місяці. Його безкінечні затримки після роботи, телефон з новим паролем, несподівані поїздки до матері на вихідних — усе врешті склалося в одну картину.

— Соломіє, давай без сцен. Прошу по-людськи. — По-людськи? — Саме так. Я п'ять років прожив у цій квартирі на Личаківській. Ремонт власноруч робив. Шпалери в спальні сам клеїв. Тож маю повне право тут залишитися. А тобі краще поки перебратися до сестри. У неї ж трикімнатна, якось розміститеся.

Соломія прихилилася спиною до кухонного гарнітура. Бажання сперечатися не з'явилося. Обурення теж кудись зникло. Самовпевненість Остапа була настільки звичною, що навіть дивуватися вже не хотілося.

П'ять років спільного життя пролетіли як один безкінечний день, що повторюється. Остап любив комфорт і щиро вважав, що він має з'являтися сам собою. Коли приходив час купувати продукти, у його "Шкоди Октавії" раптово спускало колесо. Коли надходив термін платити за комуналку, саме йому чомусь затримували зарплату на складі будматеріалів, де він працював менеджером. А той самий ремонт, яким він так пишався, звівся до одного купленого рулону шпалер. Остап клеїв його майже три доби, витратив цілу каністру клею, зіпсував плінтус, а потім ще довго розповідав знайомим, як власноруч перетворив родинну квартиру. Поки він "відновлювався" після цього подвигу на рибалці біля Бугу, Соломія спокійно найняла майстрів, які переробили все як слід.

І тепер цей чоловік збирався привести сюди нову жінку й жити далі, наче нічого не сталося.

— Добре, Остапе. Твої речі будуть готові.

Він навіть розгубився. Очевидно, чекав зовсім іншого — слів, крику, звинувачень, розбитого посуду. На обличчі промайнуло розчарування: заздалегідь підготовлену вистава скасували.

— Ну… от і добре, — невпевнено промовив він. — Молодець, що спокійно все сприйняла. Без цих… жіночих емоцій.

Переступив з ноги на ногу, ніби досі сподівався, що дружина зараз розплачеться і почне вмовляти його залишитися. Але Соломія лише уважно дивилася на нього, наче перед нею стояла зовсім незнайома людина.

— Тоді я піду в спальню, — зітхнув він. — Трохи полежу. День важкий був. Усі ці розмови… Марічка переживає, я теж на нервах.

— Звісно. Йди відпочивай. Сили тобі ще знадобляться.

Остап нічого не підозрював. Розвернувся і пішов у кімнату. Вже за кілька хвилин звідти почувся тихий звук телевізора. Будь-який вихідний він звик проводити лежачи на дивані, і навіть розлучення не стало причиною змінювати звички.

Соломія вийшла у передпокій і зняла з верхньої полки комірчини три великі картаті господарські сумки. Ті самі міцні, у яких зручно перевозити що завгодно. Відчинила шафу й почала складати чоловічий одяг. Светри, джинси, сорочки, футболки — усе летіло в першу сумку впереміш із носками й білизною. Потім туди ж полетіли зимові черевики, коробки з рибальськими приманками, старий моток дроту, який Остап чомусь роками зберігав "про всяк випадок", та решта снастей.

Далі Соломія пішла у ванну. У сумку відправилися бритва, пінка для гоління, гель для душу й три флакони дорогого парфуму, які вона колись сама дарувала йому на свята.

Коли всі валізи виявилися набиті до відмови, Соломія повернулася на кухню. Налила собі повний стакан води, випила маленькими ковтками, взяла телефон і набрала знайомий номер.

— Галино Миколаївно, добрий день, — сказала вона. — Що тобі? — незадоволено відгукнулася свекруха. На задньому плані голосно працював телевізор. — Що там знову сталося? У мене з самого ранку тиск скаче, тож кажи швидше. — Сьогодні Остап переїжджає до вас. Можете готуватися зустрічати сина.

На іншому кінці лінії зависла пауза. Навіть телевізор несподівано замовк — мабуть, Галина Миколаївна приглушила звук.

— Це ще що значить — до мене? — обурено вигукнула вона. — Ви там зовсім посварилися? Я ж завтра на дачу в Брюховичі збиралася, розсаду висаджувати! І взагалі, чому це він має їхати саме до мене? — Гадаю, Остап сам вам усе детально пояснить, — відповіла Соломія. — Про Марічку, яка чекає дитину. Про те, що їй потрібні тиша і спокій. І про нове щасливе життя, яке він збирається будувати. Тож зустрічайте, скоро син приїде з речами. — Яка ще Марічка?! Соломіє, ти що таке кажеш? Я не можу його до себе взяти! У мене диван розвалюється! Хай залишається в тебе, поки не помиритесь! Ви ж сім'я! — Постеліть йому на підлозі, — запропонувала Соломія. — Він же не вередливий. Аби телевізор показував і на столі щодня було перше, друге й компот. Ви ж постійно казали, що я його погано годую. Тепер зможете самі довести протилежне.

— Ти взагалі розумієш, як розмовляєш із матір'ю?! Соломіє! Чекай! Яка ще Марічка?!

Не дослухавши подальших обурень, Соломія завершила розмову. Галина Миколаївна все життя була переконана, що невістка недостойна її дорогоцінного сина. І готує погано, і дбає про нього недостатньо. Тепер з'явилася чудова можливість особисто оточити улюбленого хлопчика всією тією турботою, якої, на її думку, йому завжди не вистачало.

Сумки вийшли важкі. Три величезні картаті валізи перегородили весь прохід біля вхідних дверей. Соломія по черзі винесла їх на сходовий майданчик, намагаючись не зачіпати одвірок. Потім повернулася у квартиру, подивилася на себе в зеркало й пригладила волосся.

— Остапе! — голосно покликала вона.

За хвилин п'ять він з'явився зі спальні. Потягувався, широко зіхав, лінькувато чухаючи живіт. Домашні штани висіли мішком, обличчя було сонним і цілком задоволеним.

— Уже зібралася? — спитав він, прямуючи до холодильника. — Швидко впоралася. Я думав, до вечора копатимешся. — Зібралася. — Тоді ключі поклади на полицю біля зеркала. — Уже поклала, — Соломія показала рукою у бік передпокою. — Там лежать. Твої.

Остап задоволено гмикнув, витяг пакет соку і випив прямо з горлечка. Потім підійшов до дверей, виглянув на сходовий майданчик і здивовано присвиснув.

— Оце ти добра нажила! Цілих три валізи. І як ти їх потягнеш? Викликай вантажників. Я собі спину рвати не буду. Мені ще за Марічкою їхати, у неї теж речей багато.

— Це не мені нести, Остапе. — А кому тоді? — Тобі.

Він застиг на порозі з пакетом соку в руці. Кілька секунд просто дивився на неї, не розуміючи змісту сказаного.

— Це ще як розуміти? Куди я маю йти? — Дуже просто. У першій валізі твій одяг. У другій — снасті, інструменти й решта хламу. У третій — взуття і все з ванної. Навіть улюблені кружки поклала. Завгорнула у светри, щоб не розбилися.

— Ти зовсім здуріла?! — заревів Остап, розливши сік на підлогу. — Я ж сказав: з'їжджаєш ти! Це мій дім! Ми тут жили разом! Ми сім'я!

— Чому це раптом твій? — Бо ми п'ять років були жонаті! Все спільне!

Соломія склала руки на грудях.

— Забув? Квартира дісталася мені за дарчою від бабусі. Це сталося задовго до того, як ти з'явився в моєму житті зі своїми вудками. За документами ти тут ніхто. І жити тут з цієї хвилини теж більше не будеш.

Остап розгублено заблимав очима. Схоже, за роки безтурботного життя він настільки звик вважати квартиру своєю, що напрочуд забув, кому вона насправді належить.

— Але я ж тут ремонт робив! Шпалери клеїв! Змішувач у ванній міняв! — Шпалери справді клеїв, — Соломія кивнула. — Якщо хочеш, можеш зараз їх зняти зі стін, акуратно скрутити і покласти в четверту сумку. І змішувач теж забирай. Завтра викличу сантехніка і поставлю новий.

— Ти… ти не можеш так чинити! Я твій чоловік! — голос його зірвався. — Майже колишній чоловік. До речі, Галина Миколаївна вже знає, що ти сьогодні до неї переїжджаєш.

— Навіщо ти матері дзвонила?! — він роздратовано кинув пакет із соком на тумбу. — Вона завтра на дачу збиралася! Їй зараз не до мене! — От і добре. Заодно їй допоможеш. Розсада сама себе не висадить. І диван полагодиш — вона саме скаржилася, що він розвалюється.

Остап відкрив рота, але слів не знайшов. Вся його попередня впевненість зникла за одну мить. Тепер він зрозумів, що валізи за дверима — це зовсім не демонстрація характеру. Це його найближче майбутнє.

— Соломіє… ну чого ти… — він обережно ступив уперед. — Погарячкував я. З цією Марічкою… помилився. Буває ж. Заплутався. Давай спокійно поговоримо. Я ж ще нікуди не пішов.

— Такі розмови треба було вести раніше, — Соломія навіть не дала йому закінчити. — Зараз уже пізно. Забирай речі й звільняй квартиру.

— Мені йти нікуди! До матері не поїду. Вона мене своїми нотаціями живцем з'їсть! — Тоді вирушай до своєї вагітної Марічки. Ти ж казав, що їй потрібен спокій. От і забезпечиш. Знімете квартиру більшу. Ти ж тепер головний здобувач.

— Вона… вона кімнату винаймає… разом з подругою…

Остап випалив це й тут же осікся. Соломія тихо посміхнулася.

— Отож воно як… Всього лише кімната, — похитала головою. — Звісно, навіщо жити там, якщо є готова квартира з ремонтом, оплаченою комуналкою й колишньою дружиною, яку, як тобі здавалося, можна без зусиль виставити за двері. Розмахнувся ти широко, Остапе.

Він нервово заметушився біля виходу. Витяг телефон із кишені домашніх штанів і швидко набрав номер.

— Марічко… привіт. Тут проблема. Соломія вперлася. Каже, квартира належить їй. Уявляєш? Виявляється, бабуся ще тоді оформила дарчу…

Соломія мовчки спостерігала за тим, що відбувається. Їй уже не було болісно. Лише неприємно.

— Що значить "сам розбирайся"? — майже закричав Остап. — Марічко, а мені з речами куди? Можна до тебе? Ви ж зі Світланою якось потіснитеся хоч трохи…

З телефону долинав високий роздратований жіночий голос. Розібрати слова було неможливо, але сенс був очевидний: ніхто звільняти місце для Остапа не збирався.

— Як це — куди хочу?! Ти ж дитину чекаєш! Нам жити десь треба! Ми ж сім'ю будувати збиралися! — тепер він уже майже благав. — До чого тут мама? Я до неї не поїду! Вона мене постійно пиляє! Марічко… Алло! Марічко!

Він опустив телефон. Екран погас.

— Вона… мене заблокувала.

— Як передбачувано, — сказала Соломія. — Варто було зникнути безкоштовній квартирі, як разом з нею зникло і велике кохання. Дивна дівчина. Коли дитина народиться, порадь не лінуватися і зробити тест на батьківство.

— Соломіє… — він знову ступив до неї. — Прости мене. Чесне слово, зглупив. Сам не розумію, що на мене знайшло. Чоловіки іноді роблять помилки…

— Помилка була тільки одна — ти вирішив, що можеш розпоряджатися чужою квартирою.

Вона носком домашньої пантофлі виштовхнула за порог його старі капці — ті самі, у яких він щодня ходив маршрутом диван — холодильник.

— Змія, — процідив він, остаточно зрозумівши, що жалість не допоможе. Каяття зникло вмить. — Совісті в тебе немає! Я тобі найкращі роки життя присвятив!

— Щасливо дістатися. Передавай привіт мамі.

Соломія закрила двері й двічі провернула ключ. Щиголь замка пролунав для неї дивовижно приємно.

Ще майже двадцять хвилин з підʼїзду долинали важкі кроки, роздратовані вигуки і шум сумок, що волочилися по сходах. Остап дзвонив матері, вимагав скасувати поїздку й приготувати йому вечерю. Потім обдзвонював таксі, спорився з диспетчерами через ціну поїздки й просив машину з великим багажником. Нарешті внизу голосно гупнули підʼїзні двері.

Соломія повернулася на кухню. Взяла ганчірку і витерла пролитий сік. У квартирі стояла незвична тиша. Не працював телевізор, ніхто не просив приготувати вечерю і не розповідав про грандіозні плани, які чомусь завжди мали здійснюватися за чужий рахунок.

Минув тиждень. Спільні знайомі переказали, чим скінчилася ця історія. Марічка справді чекала дитину, але приймати Остапа без власної квартири категорично відмовилася. Врешті він остаточно перебрався до Галини Миколаївни на вулицю Зелену. Мати щодня читала йому нотації, вимагала знайти постійну роботу і нарешті зайнятися ремонтом старого дивана. Сам Остап жалівся друзям на несправедливу долю, корисливих жінок і стверджував, що з ним вчинили надто жорстоко.

Соломія ж того самого дня, коли за Остапом гупнули підʼїзні двері, зателефонувала не лише майстрові з замками. Вона дістала з шафи синю папку з документами на квартиру — ту саму дарчу від бабусі, свідоцтво про право власності, останню квитанцію за комуналку на суму тисяча сто сорок гривень, оплачену три дні тому. Поклала папку на стіл, зняла фотокопію й наступного ранку відвезла до нотаріуса на Шевченка, щоб офіційно зафіксувати: жодних спільних прав на житло в Остапа ніколи не було і не буде, незалежно від того, скільки ще шпалер він комусь розповідатиме, що клеїв власноруч.

Чоловік із валізою інструментів близько сорока хвилин міняв дверний замок. Зняв стару серцевину, встановив новий надійний механізм і, завершивши роботу, протягнув господині блискучу низку ключів.

— Тримайте, — усміхнувся він. — Тепер усе працює ідеально. Ззовні відкрити не вийде.

Соломія розрахувалася з майстром — дві тисячі гривень за роботу — закрила за ним двері й провернула новий ключ. За два тижні вона переоформила особовий рахунок у "Львівгазі" й у "Львівенерго" виключно на своє ім'я, щоб жодна квитанція більше не приходила на прізвище, яке вже не мало з цією квартирою нічого спільного. З тих пір у передпокої більше не лежали чужі стоптані капці, а по квартирі на Личаківській розносився тільки запах свіжозвареної кави і довгоочікуваного спокою.