Вибір між серцем і розголосом.

Віра ридала так, що сльози текли рікою, і тихенько шепотіла:

– Що ж тепер, мамо? Господи, який сором… Все село тепер тільки й говоритиме, що наречений так і не приїхав на весілля.

Краще б земля під ногами провалилася, ніж людям у вічі дивитися.

– Не плач, Вірочко, якось придумаємо, – намагалася заспокоїти доньку мати, але в самій голова гуділа від різних думок. І тут її осінила ідея.

– Михайле! – покликала вона сусіда через паркан. – Їдьмо на вокзал, поки ранішній поїзд не поїхав.

– Гарна ідея, Надіє Іванівно, – усміхнувся сусід. – Для вас хоч на край світу.

Жінка швиденько забігла до машини, гучно гримаючи дверцятами, і зручно вмостилася на передньому сидінні.

– Зараз знайдемо для Віри нареченого, – твердо заявила Надія Іванівна і глянула на сусіда.

Михайло підозріло звів брову:

– Ви це серйозно? Думаєте, хтось погодиться?

– А чому б і ні? Я йому добряче заплачу. Гроші люблять усі, – впевнено відповіла вона.

На вокзалі щойно зупинився поїзд. Надія Іванівна переконано піднялася на платформу і підійшла до двох молодиків, які стояли з валізами. Перекинулась із ними кількома словами, а за хвилину вже вела їх до машини.

– Михайле, прямісінько до магазину, – мовила вона.

– Потрібно купити костюми для нареченого і дружби.

– А що з документами? – підморгнув сусід.

– Не хвилюйся, все в порядку! – твердо відрізала Надія Іванівна.

– Ось, знайомтеся, це Євген – наречений, і Назар – його свідок.

Коли автомобіль повернув до будинку Надії Іванівни, гості стояли біля воріт і вигукували:

– Ура! Наречений знайшовся, весіллю бути!

Віра сподівалася побачити коханого, але з машини вийшли зовсім незнайомі хлопці. Мати схопила її за руку й відвела вбік, шепочучи:

– Це Євген. У тебе є два варіанти: або зараз виходиш за нього заміж, а через кілька місяців розлучаєтеся, або все село захлинається плітками й приниженнями про нас. Вирішуй швидко.

Віра була занадто пригнічена, щоб сперечатися. Вона тільки мовчки кивнула, витираючи сльози, й, на своє здивування, навіть усміхнулася.

Весілля гуляло ціле село, радість тривала до ранку. Євген настільки щиро грав роль нареченого, що Віра сама не могла повірити тому, що відбувається. А коли свято закінчилося й гості розійшлися, вона побачила Євгена й невпевнено сказала:

– Дякую… Ти мене дійсно виручив.

І додала, вже суворішим тоном:

– Не переймайся, скоро подамо на розлучення.

Але Євген серйозно відповів:

– Я не збираюся розлучатися.

– Що? – Віра отетеріла.

– Навпаки, хочу ближче познайомитися з тобою, – сказав він спокійно.

Віра не могла повірити своїм вухам.

– Оце так! – обурилася вона. – Один кохання обіцяв – і зник, а інший, незнайомий, життям зі мною мріє поділитися…

Євген засміявся, але серйозно відповів:

– Чужий? Як же так? Ти, Віро, припала мені до душі з першого погляду.

– Ну звісно, – ображено проказала вона. – Це ж просто неймовірно.

– Просто знай: відсьогодні я твій чоловік. Моя мама завжди боялася, що я ніколи не знайду свою долю, а я їй казав, що доля сама мене відшукає. Ось і сталося. Думаєш, я відступлю? Подумай спершу добре.

І Віра справді задумалася. Замислилася настільки, що 25 років прожила з Євгеном у щасті. Виховали трьох дітей і жили душа в душу. А Надія Іванівна досі час від часу не вірить, що сором, який мав лягти на честь її родини, привів до такого неймовірного щастя її доньки.