Сёстры восьми років сиділи перед хірургом: не близнючки, а далекими дзеркалами.

Дівчатка сиділи перед хірургом. Їм обом було по вісім років, і вони були сестрами. Не близнючками, ні. Високий і лисий хірург нахмурився. Розмова мала бути дуже важкою і серйозною. Він попросив їхніх батьків вийти, щоб дати йому всього п’ять хвилин. Йому дуже хотілося поговорити і пояснити. Хоча, що тут можна пояснити? Що ймовірність позитивного результату близька до нуля? Розповісти щось про марність життя? Про те, що всі ми туди підемо? Восьмирічній дитині?!

Він намагався підібрати слова і підсвідомо відкладав початок розмови.
– А чого це ви обидві лисі? – запитав він у сестричок і мимоволі провів рукою по своїй голові.
– А це я збривала волосся на підтримку моєї сестри, – відповіла одна дівчинка і стиснула праву руку своєї сестри.
– Ти її дуже любиш? – продовжив хірург.
– Дуже, – відповіла дівчинка.
– Ви, дядько лікар, не хвилюйтеся. Я сама дуже хочу поділитися з нею своєю печінкою. Мене ніхто не переконував. Як тільки вона захворіла на рак, так я й вирішила. Все-все зроблю, щоб вона одужала.
Губи хірурга скрутило судомою.
– Раніше б трохи, – пробурмотів він майже до себе.
– Що ви сказали, дядько? – хором промовили сестрички.
– Я говорю. Як найдете, то перше що вам подобається? – і вони затараторили.
Хірург з болем у серці дивився на втомлене обличчя хворої дівчинки, яке розквітло від гарних спогадів.
– Ох, раніше б, – повторював він подумки.
А діти перелічували.
– Перше, як одужає, вона зможе пограти з нашим улюбленим котом Феніксом. Як мені стане легше, ми з сестрою підемо до зоопарку подивитися на великих какаду і ховрахів.
– Любите тварин? – тягнув час хірург.
– Дуже, – хором відповіли сестрички.
– Дома лише кіт Фенікс. Ми просили маму, щоб дозволила привести котика, який у нас на подвір’ї живе, але вона не дозволяє. Каже, що сестрі поки не можна.
– Правильно каже, – зітхнув доктор і прийняв рішення. – Ви не хвилюйтеся. Зроблю все, що зможу. Але розумієте… Хірург зам’явся. – Тут така справа. Я не чарівник. На велике моє жаль.
– Дядько лікар, – встала дівчинка, хвора на рак, і підійшла до хірурга. – Дядько лікар. Ви не бійтеся. Я смерті не боюся. У мене все в житті є. І батьки хороші, і сестра, і кіт Фенікс. Вони всі мене дуже люблять. А значить, завжди будуть пам’ятати. А той, кого пам’ятають, ніколи не вмирає. Правда?

Хірург задихався. Він намагався протиснути слова через горло. Відкашлявся і погладив дитину по голові.
– Покличте мені ще раз батьків, – сказав він, виходячи з кімнати з дівчатками.
Розмова була важка. Після підписання всіх необхідних документів, він кивнув їм, і вони пішли до дверей важкою ходою, одразу ставши старшими.
Мама дівчаток намагалася стримати ридання. Не можна, щоб діти бачили.
– А знаєте що? – покликав він їх.
Батьки дівчаток обернулися.
– Знаєте що, – повторив хірург, – принесіть їм сьогодні того котика, якого вони просили. Який живе під сходами.
– Брудний, з блохами. Щоб перед операцією вони захворіли? – заперечила жінка.
Хірург встав і підійшов до них впритул. Він подивився на матір і сказав тихо:
– Ви не розумієте, що це може бути її остання радість? Чи мені треба пояснювати такі прості речі? Купуйте його. Обробіть від бліх. Я не знаю. Робіть що хочете в решти решт.
Він відвернувся і сів за стіл.
Батьки вийшли.
Через декілька днів дівчаток поклали в лікарню. І почали готувати до серйозної операції з пересадки частини печінки.

Хірург довго стояв перед дверима палати, перш ніж увійти.
Він не вірив у бога і завжди писав це слово з маленької літери, бо… Той, хто бачив стільки страждань і смертей, як він. Перестає вірити в щось добре.
І от тепер він стояв перед дверима і намагався згадати слова якоїсь молитви, які мама з ним у дитинстві вчила.
Його губи беззвучно ворушилися, але. Жодне слово на розум не приходило.
Він штовхнув двері і увійшов.
– Дядько лікар! – хором радісно закричали дівчатка і камінь упав з його душі.
– Дядько лікар! Це ви впросили маму? – запитала одна з сестричок.
– Ні, ні, – відповів він.
– Це вона сама. Звісно сама, – сказав він, сідаючи на край ліжка.
Дівчатка потягнулися до нього і торкнулися його руки.
– Дядько лікар. Ви дуже хороший. – сказала одна, а друга підтримала. – Дякуємо вам.
Він всхлипнув і вискочив з палати. Пронісся по коридору і вірвавшись до свого кабінету, став витирати сльози, що текли по щоках, а тут… Тут раптом… Хтось поруч почав аплодувати.
Він з подивом озирнувся. Стояли лікарі відділення і медсестри. Вони мовчки аплодували.
Подив на обличчі хірурга говорив сам за себе.
– Безнадійний випадок, колега, – сказав найстарший хірург.
– Ніхто, крім вас, не наважився. І я, старий пес, злякався. Не хотів перед пенсією. Не хотів так піти.
– Я вас розумію, – відповів йому хірург.
– А от я себе ні, – заперечив йому найстаріший хірург, після чого простягнув вперед свої руки. Вони не тремтіли.
– Віддайте мені честь, колега, – сказав він лікарю. – Візьміть у команду. Не дайте мені так піти і потім жаліти до самого кінця. Гаразд?
– Гаразд, – усміхнувся хірург. І всі знову аплодували.

Перед наркозом хвора дівчинка поманила хірурга. Той підійшов і нахилився.
– Дякую вам за котика, – сказала вона і додала. – Я назвала його Надія.
– Кішечка? – запитав лікар.
– Ні, котик, – відповіла дівчинка і засміялася ледве помітним сміхом.
– У нього там такі маленькі яйця.
Операція була дуже довгою і складною. Я не стану перераховувати всі труднощі, що виникли. Скажу лише, що маленьке серце хворої дитини запускали двічі.
– Третій раз вона не витримає, – сказав хірург, що асистував старому лікарю.
– Третій раз буде останній.
І третій раз настав.
Маленьке серце здригнулося і стало.
Усі заметушилися і почали робити необхідні процедури, а старший хірург відійшов до стіни і присів.
Він тримався за своє серце, а його губи шепотіли.
– Ні. Ніколи. Це мій останній бій і мені вирішувати.
Серце дівчинки раптом запрацювало.
– Шиємо, мммать вашу! – закричав хірург і всі кинулися до столу і інструментів.
Коли все закінчилося. І дівчаток почали вивозити з операційної, хірург раптом помітив.
– Колега. Колега! – покликав він старого хірурга, який притулився до стінки.
Але той мовчав.
Хірург підійшов і зазирнув йому в очі. Потім зняв з голови ковпак.
– Ах, ти господи, – сказав він.
– Як же так?
Потім помітив.
– Героїчно пішов. Віддав все до кінця.
Коли він вийшов до їхніх батьків, що чергували в коридорі, вони схопилися і кинулися до нього.
– Тихо, тихо, – сказав він, піднявши руки вгору.
– Операція пройшла успішно, але це все, що я можу сказати.
Будемо сподіватися на краще.

Через рік. Мама дівчаток зателефонувала лікарю і попросила.
– Лікарю. Чи не могли б ви зробити нам таку ласку?
Дівчатка дуже хочуть, щоб ви поїхали з нами до зоопарку. Ви могли б?
Хірург погодився.
Малюки йшли по проходу, тримаючись за його руки. Вони тараторили і усміхалися. Вони розповідали йому все. І про те, як живуть. І про те, який страшний пустун Надія.
А хірург йшов, слухав їх і усміхався. У його голові раптом пролунали ті, давно забуті слова його матері. Яка вчила його молитві.
Букви складалися у слова, слова в рядки.
І його губи самі собою шептали.
– Що, що? – запитали хором сестрички.
– Я говорю, – усміхнувся хірург.
– Я говорю. Ви обоє, дуже сміливі дівчата. Тримайтеся одна за одну. І тоді вам нічого не страшно.
Дівчата пригорнулися до нього та обняли, а у нього перед очима стояв. Найстарший хірург. Який віддав тоді своє життя. Він стояв і усміхався.
Ось і вся історія.
І я не знаю, про що вона.

Про любов сестер? Про рішучість лікаря взяти на себе те, чого інші не можуть?
Про старого хірурга, який вирішив піти тихо, але не заважати спасінню життів дітей?
Що тут важливіше?
Як вирішити?
Як?