Безвихідь: Де знайти притулок, коли варіантів вже не залишилося?

Ніні не було куди діватися. Тобто зовсім нікуди… «Кілька ночей можна переночувати на вокзалі. А потім?» Раптом дівчину осяйнула рятівна думка: «Дача! Як же я могла забути? Хоча… Дача — це сильно сказано! Трохи розвалена хатина. Але все ж краще поїхати туди, ніж іти на вокзал», — розмірковувала Ніна.
Сівши в електричку, Ніна притулилася до холодного віконця і заплющила очі. Її охопили важкі спогади недавніх подій. Два роки тому вона втратила батьків і залишилася одна, без будь-якої підтримки. Грошей на навчання не було, тож довелося кинути університет і піти працювати на ринок.
Після всього пережитого Ніна зустріла свою любов. Тимофій виявився добрим і порядним. Через два місяці молодята відгуляли скромне весілля.
Здавалося б, живи та радій… Та життя підготувало чергове випробування для Ніни. Тимофій запропонував дружині продати батьківську квартиру в центрі міста і відкрити власний бізнес.
Хлопець так красиво все розмалював, що в Ніни не залишилося жодних сумнівів, вона була впевнена, що чоловік все робить правильно, і дуже скоро їхня сім’я забуде про матеріальні складнощі. «От станемо на ноги, можна буде й про дитину подумати. Так хочеться стати матір’ю скоріше!» — мріяла наївна дівчина.
З бізнесом у Тимофія не склалося. Через постійні скандали щодо витрачених на вітер грошей у молодят швидко зіпсувалися стосунки. Невдовзі Тимофій привів додому іншу дівчину і вказав Ніні на двері.
Спочатку дівчина хотіла звернутися до поліції, але потім зрозуміла, що немає в чому звинувачувати чоловіка. Вона сама продала квартиру і вручила гроші Тимофію…
***
Вийшовши на станції, дівчина самотньо подалася вздовж пустого перону. Була рання весна, дачний сезон ще не розпочався. За три роки ділянка заросла і перебувала в жалюгідному стані. «Нічого, наведу лад і все буде як раніше» — подумала дівчина, розуміючи, що як раніше, вже не буде ніколи.
Ніна без проблем знайшла ключ під ґанком, але дерев’яні двері просіли і не хотіли відчинятися. Дівчина з усіх сил намагалася відкрити їх, але це виявилося нелегким завданням. Зрозумівши, що не зможе сама впоратися, Ніна сіла на ґанку та заплакала.
Раптом на сусідній ділянці дівчина побачила димок і почула шум. Зрадівши, що сусіди вдома, Ніна кинулася до них.
— Тітко Раю! Ви там? — вигукнула вона.
Побачивши у дворі захаращеного літнього чоловіка, Ніна застигла від несподіванки й страху. Незнайомець розвів невелике вогнище, на якому грів воду в брудній кружці.
— Ви хто? Де тітка Рая? — спитала дівчина, відступаючи назад.
— Не бійтеся. І прошу, не викликайте поліцію. Я нічого поганого не роблю. В будинок не лізу, тут, на подвір’ї живу…
На диво, в старого був приємний, інтелігентний баритон. Так розмовляють грамотні, освічені люди.
— Ви бездомний? — обережно запитала Ніна.
— Так. Ви праві, — тихо відповів чоловік, ховаючи погляд. — Ви живете поруч? Не хвилюйтеся, я не турбуватиму вас.
— Як вас звати?
— Михайло.
— А по батькові? — уточнила дівчина.
— Федорович.
Ніна уважно подивилася на Михайла Федоровича. Одяг хоч і поношений, але був досить чистий. І сам старий, на вигляд охайний.
— Я не знаю, до кого звернутися за допомогою… — тяжко зітхнула дівчина.
— Що сталося? — співчутливо поцікавився чоловік.
— Двері просіли… Не можу відкрити їх.
— Якщо дозволите, я можу поглянути, — запропонував бездомний.
— Буду вдячна! — у відчаї промовила Ніна.
Поки старий возився з дверима, Ніна сиділа на лавці й думала про незнайомця: «Хто я така, щоб зневажати його чи осуджувати? Адже я теж бездомна, в нас схожа ситуація…»
— Ніночко, приймайте роботу! — Михайло Федорович усміхнувся і відчинив двері. — Постривайте, ви збираєтеся тут ночувати?
— Ну так, а де ж іще? — здивувалася дівчина.
— В домі є опалення?
— Має бути пічка… — зовсім розгубилася Ніна, розуміючи, що нічого в цьому не тямить.
— Зрозуміло. А дрова? — спитав старий.
— Не знаю, — принишкла дівчина.
— Гаразд. Ідіть у дім, я зараз щось придумаю, — рішуче вимовив чоловік і вийшов з подвір’я.
Ніна близько години займалася прибиранням. У домі було дуже холодно, сиро й незатишно. Дівчина була засмучена, не розуміла, як зможе тут жити. Незабаром прийшов Михайло Федорович з дровами. Несподівано для себе, Ніна зраділа, що поряд є хоча б одна жива душа.
Чоловік трохи почистив пічку й розпалив її. Через годину в домі стало тепло.
— Ну ось! Піч розпалена, ви підкидайте потроху дрова, а на ніч потрібно загасити. Не турбуйтеся, тепло триматиметься до ранку, — пояснив старий.
— А ви куди? До сусідів? — запитала Ніна.
— Так. Ви вже не судіть строго, поживу трохи на їх ділянці. У місто їхати не хочеться… Не хочу теребити душу, згадувати минуле.
— Михайле Федоровичу, зачекайте. Зараз повечеряємо, вип’ємо чаю гаряченького, потім підете, — рішуче сказала Ніна.
Старий не став відмовлятися. Мовчки зняв куртку і сів біля печі.
— Вибачте, що влазаю в душу… — почала Ніна. — Просто, ви зовсім не схожі на безхатченка, чому живете на вулиці? Де ваш дім, рідні?
Михайло Федорович розказав, що все життя викладав в інституті. Усі молоді роки присвятив роботі, захоплювався наукою. Старість підкралася непомітно. Коли усвідомив, що залишився зовсім один на схилі віку, було пізно щось змінювати.
Рік тому до нього почала навідуватися племінниця. Дівчина м’яко натякала, що буде допомагати старику, якщо він залишить їй квартиру у спадок. Звичайно, чоловік зрадів і погодився.
Далі Таня втерлася в довіру до дядька. Вона запропонувала продати квартиру у гамірному районі та купити добротний будинок у передмісті, з великим садом і затишною альтанкою. З’ясувалося, вона вже знайшла чудовий варіант, і зовсім недорогий.
Михайло мріяв про свіже повітря і тишу. Тому погодився, не роздумуючи. Після продажу квартири, Таня запропонувала відкрити рахунок в банку, щоб не тримати такі великі гроші при собі.
«Дядю Мишо, ви сядьте на лавці, а я дізнаюся, що і як. Давайте, я пакет з собою візьму. Мало що там, можливо хтось за нами стежить» — сказала дівчина при вході в банк.
Таня з пакетом зникла в приміщенні, а старий почав чекати. Він чекав годину, другу, третю… Племінниця не виходила. Зайшовши в приміщення банку, чоловік зрозумів, що там був ще один вихід з іншого боку.
Михайло Федорович не міг повірити, що рідна людина так жорстоко його обманула. Він так і залишився сидіти на лавці, чекаючи Таню. Наступного дня вирішив піти до неї додому. Двері відчинила незнайома жінка і пояснила, що Тетяна давно тут не живе. Дівчина продала квартиру два роки тому…
— Така невесела історія… — тяжко зітхнув старий. — Відтоді живу на вулиці. Досі не можу повірити, що у мене більше немає дому…
— Так, усіма фібрами душі розумію вас! Я думала, що одна така… У мене подібна ситуація…, — сказала Ніна і розповіла все чоловікові.
— Погано це все. Я хоч прожив… А ти? З університету пішла, без квартири залишилася… Але ти не занепадай, кожна проблема — вирішувана. Ти молода, все у тебе буде добре, — спробував заспокоїти старий.
— Що ми все про погане да про сумне? Підемо вечеряти! — усміхнулася Ніна.
Дівчина спостерігала, з яким апетитом старий їв макарони з сосисками. У той момент, їй стало дуже шкода його. Було видно, що він дуже самотній і безпорадний.
«Як же це страшно, залишитися зовсім одному на вулиці й розуміти, що ти нікому не потрібен», — думала Ніна.
— Ніночко, я можу допомогти тобі з відновленням в університеті. У мене там залишилося багато хороших друзів. Думаю, ти зможеш навчатися на бюджеті, — несподівано сказав чоловік. — Звичайно, у такому вигляді я не можу показатися колишнім колегам. Я напишу листа ректору, а ти зустрінишся з ним. Костянтин, мій давній приятель, обов’язково допоможе.
— Дякую. Це було б чудово! — зраділа Ніна.
— Дякую тобі за вечерю, за те, що вислухала. Піду. Пізно вже, — сказав старий, підводячись.
— Зачекайте. Неправильно це, куди ж ви підете? — тихо вимовила дівчина.
— Не хвилюйся. У мене тепла хатина на сусідній ділянці. Завтра завітаю до тебе, — усміхнувся старий.
— Не потрібно йти на вулицю. У мене три просторі кімнати. Ви можете зайняти одну, яка вам до вподоби. А якщо чесно, я боюся залишатися одна. Боюся цієї пічки, в якій нічого не розумію. Ви ж не залишите мене в біді?
— Ні. Не залишу, — серйозно сказав старий.
***
Минуло два роки… Ніна успішно склала сесію і в передчутті літніх канікул їхала додому. Вона так і жила на дачі. Вірніше, дівчина жила в гуртожитку, а сюди їздила на вихідні та канікули.
— Привіт! — радісно промовила вона, обнімаючи дідуся Мишу.
— Ніночко! Моя рідненька! Чому не подзвонила? Я б зустрів тебе на станції. Ну як? Склала? — зрадів старий.
— Так! Майже все на відмінно! — похвалилася дівчина. — Ось, торт купила. Став чайник, будемо святкувати!
Ніна з Михайлом Федоровичем пили чай і ділилися новинами.
— Я виноград посадив. Туди, зроблю альтанку. Буде дуже зручно і затишно, — розповідав старий.
— Добре! А взагалі, ти тут господар, роби все, як вважаєш за потрібне. Я то що, приїхала, поїхала… — засміялася Ніна.
Чоловік повністю змінився. Тепер він не був одиноким. У нього був дім, була внучка, Ніночка. Дівчина теж повернулася до життя. Михайло Федорович став для неї рідною людиною. Ніна вдячна долі за те, що послала їй дідуся, який замінив батьків і підтримав у важку хвилину.