Connect with us

З життя

І що, тепер він з нами житиме?” – запитав він у дружини, дивлячись на сина

Published

on

“І що тепер він з нами житиме?” — запитав у своєї дружини, дивлячись на сина.

Віра Іванівна прийшла додому і здивувалася, побачивши сина. Дмитро вже два роки жив зі своєю дружиною окремо й зустрічалися вони не частіше, ніж кілька разів на місяць, та й то лише на вихідні. А тут — робочий тиждень.
— Щось сталося? — замість привітання запитала Віра Іванівна.
— А ти що, не рада мене бачити? — спробував пожартувати Дмитро, але отримавши строгий погляд мами, відповів: — Та від Лєни пішов.
— Що значить, пішов? — строго запитала вона сина.
З твердим характером, вона взагалі не дуже любила жартувати. Вочевидь робота залишила свій відбиток, адже працювала вона в колонії для неповнолітніх.
— Ну… посперечалися, — промямлив Дмитро, намагаючись усім своїм виглядом показати, що говорити на цю тему йому не хочеться.
— І що? — дивлячись в очі синові запитала вона: — Ти будеш до мене приходити після кожної сварки з дружиною?
— Ми розлучаємося! — вигукнув Дмитро.
Віра Іванівна продовжувала дивитися йому в очі, а цей погляд вимагав пояснень. Зітхнувши, Дмитро сказав:
— Вона хоче, щоб я ще домашні справи робив. А я вже з роботи втомлений приходжу.
— А ти що, не можеш допомогти дружині? — не підтримала його мати.
— І вона мені те ж саме сказала. Але я їй сказав, що жінка — хранителька вогнища і домашні справи повинна робити вона.
— І де ти такого набрався? — запитала його мати, втрачаючи терпіння.
Вона була втомлена після роботи, їй хотілося прийняти душ, відпочити, спокійно повечеряти з чоловіком, а тут він зі своїми скаргами. Та ще й з якимись мислями патріархальними. Вона все життя прожила з чоловіком, але такого від нього ніколи не чула. Вони разом працювали, разом справи по дому робили, разом дітей виховували і не було у них розподілу праці. А тут, бачте, ЧОЛОВІК у сім’ї знайшовся!
— Я тебе питаю! — крикнула на нього мати так, що не будь він чоловіком, він би напевно написався. — Ти де цього набрався? Поділ справ придумав! А ти що, мамонта втомився полювати? Ви обоє працюєте і ви обоє додатчики. Отже, і домашні справи разом робити повинні. Чи ти їй запропонував з роботи звільнитися і домом займатися? Ні? Тоді чого вередуєш? Ти хоч раз бачив, щоб ми з батьком через домашні справи сварилися? А все тому, що у нас вистачає розуму разом у возі йти.
Тут з роботи прийшов батько і, побачивши сина, здивовано запитав:
— Щось сталося?
“Навіть питання однакові запитують”, — подумав Дмитро сам собі, а вголос сказав:
— Ми з Лєною розлучаємося.
— Ну і дурень, — коротко відповів батько і відніс на кухню сумку з продуктами.
— Ігоре, наш син — болван, — сказала чоловіку Віра Іванівна і розповіла про причину сварки.
— І що, він тепер з нами буде жити? — запитав Ігор у своєї дружини, а потім звернувся до сина:
— А ти знаєш, що первісне слово “супруг” – це соупряжник? А соупряжник – це той, хто перебуває в одному возі зі своїм супутником життя. Тому й тягнути ваш возик, тобто сімейні обов’язки, ви повинні на рівних. І якщо один починає ухилятися від роботи, то другому доведеться тягнути за двох. І закінчується це тим, що або один загине, або возик зламається.
Дмитро замислився, але образа на дружину ще не відпускала. Він сподівався, що батьки його підтримають, а по суті, вони стали проти нього. Далі батьки говорили про Дмитра, зовсім не звертаючи на нього уваги. Ігор Володимирович викладав продукти з сумки, а Віра Іванівна розкладала їх по місцях. Вони всім своїм виглядом показували, що Дмитро тут зайвий і няньчитись з ним не збираються.
Дмитро дивився на їхню сімейну ідилію і не розумів, як вони, такі жорсткі в житті, один з одним поводяться як зайчики.
— Ну і що ти тут стоїш? Іди з дружиною мирись! — строго сказав йому батько. — І викинь з голови всю цю нісенітницю, хто що кому має! Оберігати один одного і допомагати — ось що ви повинні! Все, йди, у нас з матір’ю свої справи.
Дмитро вийшов від батьків збентежений, не такого прийому він очікував. Зате образа на Лєну вже пройшла і він розумів, що й сам не кращий, влаштував сварку на порожньому місці. Але одне він все ж зрозумів: він хоче побудувати таку ж щасливу сім’ю, як у його батьків.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × чотири =

Також цікаво:

ES2 години ago

El sobre que la contadora no debía haber abierto

Trabajo en la lavandería de la calle Bergenline, en Union City, Nueva Jersey, desde hace nueve años. La conozco a...

ES2 години ago

No hay ninguna historia dramática en el texto que me diste: es solo una pregunta sobre perfumes favoritos, sin conflicto, personajes ni desenlace que pueda convertir en un relato.

El frasco de perfume seguía sobre el tocador, exactamente donde Rosa lo había dejado tres meses atrás, el día antes...

ES3 години ago

# La reina que alimentó un tren lleno de niños antes de ganar cualquier corona

Hay una mujer enterrada en un cementerio modesto a las afueras de Boston cuya vida parece sacada de una novela...

EN3 години ago

The Repair Shop on Cedar Avenue

I've poured coffee at the counter on Cedar Avenue for eleven years, and you learn to read people by how...

FR3 години ago

La comptable qui n’a jamais eu d’enfant

Je m'appelle Odile Ferrand, j'ai cinquante-huit ans, et pendant vingt-deux ans j'ai tenu les comptes du cabinet d'assurances Vasseur, rue...

FR4 години ago

Le testament qui sentait le café froid

Je m'appelle Bernard Fontaine, je suis notaire à Colmar depuis vingt-huit ans, et j'ai vu défiler dans mon étude des...

FR4 години ago

Il n’y a pas d’histoire dramatique exploitable dans ce texte source — c’est une alerte technique sur la confidentialité Instagram/IA, sans personnages, sans conflit familial ou relationnel, sans lieu, sans scène. Le brief demande de transformer un drame narratif existant (protagonistes, conflit, enjeux, dénouement) en nouvelle histoire localisée en France.

Camille Aubert repoussa son assiette de risotto sans y avoir touché, les yeux rivés sur l'écran de son téléphone. Sa...

EN4 години ago

# The Shop That Carried Her Name

Rosa Elena Villalta was fifty-eight years old, and she was holding a key that no longer opened anything. She realized...