– Як ти могла? Ми ж подруги! – цю фразу я повторила вже втридцяте.

– Як ти могла? Адже ми подруги! – цю фразу я повторила вже, мабуть, в тридцятий раз. Просто, як папуга, повторювала її. В голові був туман. Жах, який мене охопив, було важко описати словами. Я тільки-но вийшла з лікарні, а тут… таке. Подруга забирає чоловіка. При цьому вирішила сама про це повідомити. Якби у мене були сили, такі як до хвороби, я б, напевно, вчепилася у волосся Насті й видерла все. Але сил не було. Зовсім. Я тільки почала приходити до тями після довгого і важкого лікування, а тут вам ще це. За що мені таке?!
– Марійка, заспокойся! Давай я тобі валеріану накапаю…
Я не хотіла валеріану. Я хотіла поговорити зі своїм чоловіком. Подивитися йому в очі. Але він уже переїхав до Насті з речами. Навіть не захотів поговорити з власною дружиною. Не знайшов у собі сміливості пояснитися.
– Пробач, Марійко! Ніхто цього не хотів. Думаєш, я не розумію, яка я сволота? Але ти сама теж винна! Хто просить незаміжню подругу доглядати за всім, поки ти в лікарні?
Я просила. Дурепа, звісно. Ми з першого класу були нерозлийвода, вона була свідком на нашому з Дімою весіллі. Я повністю довіряла Насті. А тепер дорога подружка просто зруйнувала моє життя, навіть не подумавши, як мені буде. Після лікарні потрапити в інше пекло.
– Не думай, ми тебе не кинемо… – вона щось ще лепетала.
Я піднялася, тримаючись за стіл.
– Ну, ось що! Йди звідси. І ключі залиш. І його ключі, я сподіваюся, теж тут?
У мене навіть не було грошей поміняти замки. Чи були? Щось я зовсім заплуталася. Настя щось казала, що мені самій не можна. Що може возити мене до лікаря. Що я надто слабка і не маю залишатися одна. Я зібрала останні сили і виставила Настю з дому.
Все. Треба якось жити, заради чого ж я терпіла ці всі отруйні капельниці й опромінення. Заради того, щоб вижити. Правда, я думала, що у мене є родина! Моя родина. Хто взагалі так чинив би?
У холодильнику був суп, салат, пюре, парові котлети. Все свіже. Вона подбала про мене, гадюка. Я почала з якоюсь злістю тягти їжу в туалет і смітник. Викинула все, що було в холодильнику. З чистого аркуша. А що я буду їсти? Подивилася в телефоні свої рахунки – треба ж! Мені прийшли якісь виплати: може, лікарняні. З голоду не помру.
Я подивилася в дзеркало на свою лису голову. На ній вже почав відростати короткий їжачок волосся, але ходити в такому вигляді вулицею не дуже хотілося. Від перуки я відмовилася відразу – носила хустки й шапки. Надягла тонку шапочку й зібралася в магазин. Коли виходила за двері, закрутилася голова. Я повернулася й сіла на взуттєву полицю. Я зможу. Зможу! Сама, одна, без них, без цих зрадників та сволот! Точно зможу.
Спочатку було дуже важко. Щоби вистачало на таксі до лікарні та на ліки, довелося дещо продати. Діма періодично переказував мені якісь суми, я з похмурою завзятістю відправляла їх назад. Не хотіла брати від нього нічого. Бачити Діму і говорити з ним я теж більше не хотіла. Он тільки вночі, лежачи на боці і дивлячись на порожню подушку на другій половині ліжка, я чомусь відчувала гостру тугу. Навіть не за чоловіком, а просто за своїм минулим, яке здавалося мені досить вдалим тоді. Чоловік, квартира, улюблена робота – я була вчителем у школі, викладала українську мову та літературу. Дуже любила своїх учнів, ладнала з колективом. Чомусь, коли Діма пішов до Насті, я відчула дивну відстороненість від людей загалом. Небажання бути серед них. Страх людського суспільства. Прислухаючись до себе, я розуміла, що більше не хочу йти в школу. Не хочу бачити ні дітей, ні колег. І від цього усвідомлення мені ставало ще сумніше. Що приховувати? Я плакала ночами в подушку. А вдень намагалася жити.
– У вас ремісія. – сказала мені лікар чомусь зі співчуттям.
Напевно, тому, що з деяких пір я приходила в поліклініку сама. Без підтримки. Без чоловіка.
– У вас ремісія, і я раджу якомога швидше повернутися до звичного життя.
«У мене більше нема звичного життя!» – хотілося мені кричати.
А незвичного я ще тільки вчуся жити. Старанно, як школярка на уроці, але якось поки що не дуже виходить.
Того ж дня подзвонила директорка – мабуть, нюх у неї такий?
– Марія Петрівна, як ви почуваєтесь?
– Краще, дякую!
– Коли плануєте виходити на роботу?
– Ірино Миколаївно, щось мене не тягне з’явитися перед учнями з лисою головою. – різкувато відповіла я.
Насправді, мені закрили лікарняний і треба було йти на роботу. Але як не хотілось! Я себе зовсім не впізнавала. Поговоривши з Іриною, я оцінила, скільки у мене ще барахла на продаж. Золото, брендові речі й сумки. Усе, звісно, купував і дарував Діма, але ж не повертати це йому? І носити я це вже навряд чи захочу. Але ще більше ненависною була думка, що мої речі буде доношувати Настя.
Виходило, що близько року можу скромно жити без роботи. І я звільнилася. А потім зачинилася в своїй квартирі і взялася писати книгу. Банальну книгу, в сюжет якої вклала свою історію. Тяжка хвороба, чоловік-покидьок, подруга-зрадниця. До речі, ніхто з цих двох так і не показався. Не дзвонили і не писали, чому я була тільки рада.
Допивши, перечитавши і виправивши помилки, я відчула, що ось тепер, поділившись своїми емоціями з папером, я готова до зустрічі з людьми. Знайшла свої інститутські зв’язки і відшукала однокурсника, котрий працював у видавництві. Ми домовилися зустрітися увечері в кафе — я передбачливо не стала говорити про причину зустрічі по телефону.
– Ой! Марійко, ти чудово виглядаєш! Схудла, і зачіска така тобі добре пасує.
Я усміхнулася про себе. Знав би ти, милий, якою ціною даються такі зміни!
Поклала пакет із рукописом на сусідній стілець і усміхнулася давньому приятелю.
– Ти теж чудово виглядаєш, Богдане. Як твоє життя?
– Б’є ключем. В основному по голові.
Ми довго згадували інститут, сміялися, випили кави, мабуть, літра два. Я б випила чогось міцнішого, звісно, для хоробрості, але Богдану треба було зранку на роботу. Треба було призначати зустріч на п’ятницю. Хоча… по п’ятницях у всіх свої тусовки.
– Ладно, це все чудово. Кажи, що тобі від мене потрібно. – став він раптом серйозним.
– З чого ти взяв, що мені щось потрібно? – я від такого різкого переходу навіть здивувалася.
– Я ж не ідіот. Ми не бачилися з випускного, і раптом ти дзвониш. Що потрібно? Позичити гроші? На роботу влаштувати? Лікаря знайти?
– Якого лікаря?
– Ой, ладно тобі, Сомова, ти ж явно не дуже здорова.
– Збрехав, так? Що мені пасує?
– Тобі пасує. Але ти б ніколи так не підстриглася — я ж пам’ятаю твої розкішні коси. І худорлявість у тебе… хвороблива. Онкологія?
– Ремісія.
– Чудово! Я радий. Значить, лікар не потрібен. Що тоді? Гроші?
Я витягла з пакета пачку паперів і поклала перед ним. У його погляді промайнула туга, потім розчарування, і мені здалося, що Богдан зараз піде. Стало страшно.
– Просто поглянь! – благаюче сказала я.
Він поглянув. Потім на мене. Потім швидко переглянув кілька сторінок, перегорнув до середини, там теж щось почитав, і вивчив фінал.
– Ще є? – коротко запитав Богдан.
– Поки що ні.
– Потрібно, щоб було ще. Не люблять у нас зараз по одній книзі випускати. Неперспективно. Потрібна серія.
Ми почали обговорювати деталі, і мене раптом захопило щасливе відчуття нереальності. Наче добре, але невже це зі мною?
Книга вийшла. Як виявилось, Богдан працює у видавництві, тому що воно належить його батькові. Сімейний бізнес. Я з усіх сил писала серію. Але презентація відбулася на ту саму, першу книгу. Найсправжніша презентація, з автограф-сесією. Знову чудово, знову — невже це все зі мною? А я ще вбралася, як королева. Хотіла вразити Борьку. Він мені так подобався, але було зовсім незрозуміло, чи взаємно це.
– Підпиши.
– Для кого? – автоматично запитала я, відкриваючи книгу.
Трохи здивувалася. Що голос знайомий, що чоловік просить підписати книгу – ну, мабуть, для дружини. Жіноче ж читво. Що на «ти» звернувся. Підняла очі. Діма, власною персоною.
– Моєму колишньому, прототипу головного героя.
Я, як дурочка, застигла з ручкою над книгою.
– Тобі не здається, що я вийшов у тебе якимось вже надто… козлом? – продовжував жартувати Діма, а на мене раптом почав наступати туман. Сковувати по руках і ногах. Як того дня, коли я дізналася, яким він козлом виявився!
– Постав свій підпис, дорога. – хтось посунув стілець і сів за стіл поряд зі мною. – І відпусти людину. Там ще багато охочих отримати автограф.
І Богдан поклав свою руку на моє коліно. Стиснув його, від чого я прийшла до тями. Усміхнулася, розписалася в книзі і віддала її Дімі з лучезарною посмішкою.
– Дякую. Наступний, будь ласка!
Діма аж зубами заскрипів. Але відійшов. І я тут же про нього забула.
– Чому так багато людей? Звідки всі вони? – прошепотіла я до Богдана.
– Ну, так рекламу гарну дали. Давай, прискорюйся. Не вічно ж тобі тут сидіти. Підемо, відзначимо.
– А куди?
– А куди захочеш — туди й підемо.
І він приголубив мене поглядом. І хоча я, як людина, що володіє пером, раніше могла б закипіти від подібного виразу, але зараз все було саме так. Серце радісно стрепенулось. Це постукала надія. Надія на те, що все ще буде добре!