Дрижачі руки, мудрий розум: історія старості і ясності думки.

Сиві пасма здригалися, а руки тремтіли. Вона була стара, але ясність розуму не втратила. Щоранку вона прокидалася і перед тим, як розпочати новий день, виходила в свій сад і, повернувшись до сонця, молилася. Дякувала небу за те, що може жити ще один день на землі, переживаючи і печалі, і радощі, і біль, і зцілення. Згодом вона заварювала собі трав’яний чай, виходила у двір і сідала на лавку під вікном. Чекала.

Сьогодні повз її будинок, що стояв при дорозі, проходила людина. За всім було видно, що його щось турбує, а на серці лежав важкий камінь нерозв’язних турбот. Він зупинився біля паркану і подивився на стару жінку, яка тримала в тремтливих руках чашку. Оксана усміхнулася йому та жестом запросила зайти.

Чоловік випив чашку гарячого трав’яного чаю, йому полегшало на душі. Оксана задоволено кивнула й узялася до роботи.

— Колись ти прокинешся і зрозумієш, що світ уже ніколи не буде таким, як раніше. Те, що було цінним вчора, сьогодні втратило всякий сенс, — говорила Оксана, перебираючи пучки сухих трав. — У цьому житті є лише те, що ти відчуваєш і бачиш зараз.

Чоловік, схиливши голову і сумно усміхаючись, почав говорити:

— Як би я хотів віддати всі багатства світу, щоб повернути те, що було цінним вчора. Як би я хотів, щоб ніколи не настало сьогодення з його новою цінністю. Адже те, що я любив більше за життя, залишилося у вчорашньому дні.

Ми з жінкою не мали дітей. Так сталося, що вона не могла їх мати. А я любив її просто за те, що вона є. Наша життя була наповнена сенсом любові один до одного.

Потім у нас з’явився Петрик. Спочатку маленький, смішний і неповороткий. Він робив калюжі в передпокої, а ввечері скиглив біля ліжка, і заспокоювався лише тоді, коли жінка брала його до нас. Він, радісно виляючи хвостиком, облизував її обличчя і, згорнувшись клубочком, засинав між нами.

Петрик був нашим дитиною. Він виріс на наших очах. Беззаперечно любив нас і тужив, коли нас довго не було вдома.

Коли ми їхали подорожувати, то він їхав разом з нами. Бо як же інакше, адже це наша дитина, яка завжди має бути з нами.

Одного разу ми приїхали на прекрасне озеро. Чиста вода, блакитне небо і нікого навколо. Я поставив намет, розпалив вогнище, накачав човен і поплив на середину озера, щоб наловити риби. Жінка з Петриком залишилися на березі та бавилися. Мої найцінніші у світі створіння!

Я не почув і не побачив, як під’їхала машина. Несамовитий гавкіт Петрика я прийняв за гру, він завжди голосно гавкав, коли загравався. І тільки коли до мене донісся крик жінки, я зрозумів, що трапилося лихо.

Я гріб до берега з усіх сил, але не встиг.

Безживне тіло жінки лежало біля нашої машини, поруч з нею лежав Петрик і сумно дивився мені в очі, з рани на животі текла кров. Мені вдалося його врятувати, але прожив він недовго, приблизно пів року. Петрик, так само, як і я, любив свою матір, мою дружину. Без неї його життя не мало сенсу.

А без них моє життя не має сенсу. А ви кажете, що те, що було цінним вчора, сьогодні втратило сенс.

Оксана слухала його, а пальці не переставали перебирати трави. Вона всотувала його слова і відпускала їх на волю, очистивши від гіркоти втрати. Зайшовши в будинок, вийшла з нього, тримаючи в руках пляшечку з мутною рідиною.

— Усе, що відбувається в житті людини, відбувається не просто так. Щось робить нас сильнішими, щось навпаки — слабшими, але у будь-якому випадку, це нас чогось вчить. А наше завдання — винести правильні уроки. Твоє горе безмежне, і я не маю права тебе вчити, але одне хочу сказати: ти живеш тут і зараз. І ти не знаєш, що буде цінним завтра, адже воно наступає, перетворюючись на сьогодні.

Візьми ці краплі. Додавай їх увечері в чай, щоб твої сни були спокійними.

Чоловік поклав пляшечку в кишеню й пішов у бік хвіртки. Оксана опустилася на лавку і дивилася йому вслід, зітхаючи.

Не встиг він відійти від будинку на дорозі, як побачив попереду кудлатий клубочок, схожий на Петрика. Такий же маленький, смішний і неповороткий. По щоці потекла сльоза, яку слизнув смішний клубочок, притиснутий до грудей.

— Колись ти прокинешся і зрозумієш, що світ уже ніколи не буде таким, як раніше. Те, що було цінним вчора, сьогодні втратило всякий сенс, — говорила Оксана, перебираючи пучки сухих трав.