Гора брудного посуду: як терпець урвався за три дні.

Василь мив посуду. Три дні терпіти не міг, але ні чашки, ні тарілки чистої не залишилось. Тому, прийшовши з роботи, навіть не перевдягався. Надягнув фартух і взявся за справу. Ще б борщу наварити, бо вже забув, який він на смак… Залишки їжі присохли до тарілок так, що їх треба замочити. А чашок з-під кави з десяток. Невже не можна за собою кожен раз одну помити? Пекучий клубок підступив до горла. Хотілося їсти, а в холодильнику – аж миша повісилася. І тут раптом так запахло Василеві Олениними пиріжками. У їх домі завжди пахло випічкою, бо дружина дуже любила готувати. Тільки прийде з роботи, і вже з кухні чути запах кориці. Або ванілі. Вже міксер гуде, піч розігрівається…

Але це нинішній Василь так тепло згадує дружину. Тодішньому ж Василю здавалося, що вона, окрім кухні та дітей (робота не рахувалася), нічого не бачить. Вічно у неї то прання, то миття вікон, то чистка килимів. А з літа до осені кухня взагалі перетворювалася на консервний цех. Василь не встигав банки в підвал відносити.

Одного такого вечора він прийшов з роботи, на порозі кухні в Олени, як завше, щось варилося–парилось, а вона, сидячи на краю столу – мала таку недобру звичку, чистила яблука і дивилася по телевізору якийсь концерт.

– Я розлучаюся з тобою, – сказав Василь незвично спокійно, навіть не привітавшись. Дружина здригнулася, але не повернулася.

– У мене інша жінка, – пояснив. – Я тебе більше не можу обманювати, люблю її.

Олена відклала ніж, повільно повернула до чоловіка своє розчервоніле від пари і почутої новини обличчя і покірно, тихо мовила:

– Візьми один рулет, бо ми стільки не з’їмо.

Василь, звісно, того рулету не взяв, хоч і дуже любив: з маком та горіхами… Зібрав найнеобхідніші речі і пішов до жінки, яка була зовсім не схожою на його Олену. Вона ніколи не носила, як Олена, джинсів – лише короткі плаття і спіднички. Не носила кросівок лише взуття на підборах. Вона могла сказати, що йде в салон краси, таким тоном, наче на важливу ділову зустріч. І весь світ мав зачекати.

А Олена ніколи не ходила в салони. Не любила бродити по магазинаам, базарам. Якщо треба було щось купити, складала список, йшла і невдовзі поверталася з сумками. Вона не читала глянцевих журналів для жінок, не пила каву, не фарбувала волосся, не займалася фітнесом. Але завжди була гарна, доглянута, струнка. В узьких джинсах і коротких кофтинах, з косою-«колосковою» виглядала як старшокласниця.

Василеві ж хотілося бачити поруч з собою справжню жінку. От і знайшов собі Наталю. Тепер сам прасує сорочки, варить їсти, миє посуд. І сняться йому щоночі Оленині рулети та ватрушки. І пахнуть ці сни ваніллю, і лунає в голові Оленин сміх…

Привівши на кухні порядок, Василь пішов у кімнату. На дивані лежала Наталя, граційно спершися на лікті. Перед нею лежав журнал, а на столику збоку стояло ще три чашки з-під кави.

– Який же ти молодець, мій зайчику. І що б я без тебе робила? – защебетала дружина, простягнувши до чоловіка руки. – А я щойно від манікюрниці. Так втомилася! Подивися: класні нігті? Як свої, правда? Іди, мій пупсику, я тебе обійму…

Василя почало нудити. «Мабуть, з голоду», – подумав він і пішов на кухню чистити картоплю.