Поспіхом з під’їзду: встигнути за хлібом перед закриттям магазину

Юрій вибіг з під’їзду й швидко попрямував до магазину. Він поспішав, щоб встигнути до закриття, адже вечеряти без хліба не хотілося. Біля входу в магазин стояла маленька дівчинка років чотирьох і притискала до себе маленьке цуценя.

— Тітонько, купіть, будь ласка, моєму песику хлібця, — тихо попросила дівчинка, сподіваючись на жінку, яка заходила в магазин.

— Дівчинко, де твоя мама? Чому ти так пізно на вулиці? Йди додому! — суворо мовила жінка й увійшла всередину.

Юрій, споглядаючи цю сцену, зупинився. Погляд дитини був сумний і невдоволений. Молодий чоловік зрозумів, що справа не в песикові… Він здогадався, що дівчинка голодна й, швидше за все, просить їжу для себе.

— Твій песик їсть хліб? — усміхнувся він, підійшовши ближче до дитини.

— Так, — швидко підтвердила дівчинка. — Взагалі, він любить ковбаску і цукерки. Але коли голодний, то хлібця їсть.

— Зрозумів, — сумно сказав Юрій. — Почекайте кілька хвилин, я швидко…

У магазині він швидко взяв хліб, кинув до кошика молоко, йогурт, печиво, цукерки і ліверну ковбасу. Стоячи в черзі, невільно згадав своє дитинство. Мати часто випивала, батька він ніколи не бачив. Юрій пам’ятає, як голодував по кілька днів, коли мати отримувала мізерну зарплату прибиральниці і йшла в запій на тиждень.

Іноді він обходив дитячі майданчики вечорами. На вулиці було вже темно, він світив маленьким ліхтариком у пісочниці, часто знаходив цукерку чи печиво… Він пам’ятає свій погляд. У ті часи він дивився на світ безпорадними голодними очима. У цієї маленької дівчинки, що стояла біля магазину, був такий самий погляд…

Вийшовши на вулицю, він підійшов до дівчинки. Чоловік хотів передати їй невеликий пакет з продуктами, які купив для неї, але зрозумів, що вона сама його не донесе. Адже у неї на руках трималася дрібна собачка.

— Я купив вашій собачці трохи їжі. Ви далеко живете? — запитав Юрій.

— Ні. Он у тому будинку, — дівчинка показала на п’ятиповерхівку через дорогу.

— Ходімо, я допоможу донести пакет.

Очі дівчинки одразу ожили. Вона весело пішла попереду чоловіка, наспівуючи знайомий Юрі мотив під ніс.

— Як тебе звуть? — поцікавився він.

— Квітка, — представилася дівчинка. — А це мій друг, Рижик.

Дівчинка вказала на собачку. По дорозі вона розповіла, що живе з мамою і бабусею. Недавно підібрала на вулиці Рижика і взяла до себе. Юрій ще сподівався, що помиляється в своїх здогадках. Можливо, у Квітки нормальна мати, вони просто не мають багато грошей.

— Ось тут я живу, — Квітка вказала на вікно другого поверху, з якого лунала музика на весь двір. — Я не піду додому. Пограю біля під’їзду. Дай нам їжу, ми з Рижиком повечеряємо.

— А твоя бабуся вдома? — запитав чоловік. Уже було близько одинадцятої вечора, і він розумів, що дитині не місце на вулиці так пізно.

— Так. Дома. Бабуся пенсію отримала, вони на кухні п’ють, — нахмурилася Квітка.

Юрій стояв у повній розгубленості. На вулиці давно стемніло, нікого навкруги. Він не хотів залишати дівчинку біля під’їзду і наполегливо попросив піти додому.

— Ви з Рижиком закриєтеся в кімнаті, повечеряєте й ляжете спати. Вже пізно. На вулиці небезпечно гуляти. Ти ж не хочеш, щоб твою собачку хтось украв.

Квітка похитала головою й міцніше притиснула цуценя до себе. Юрій довів дівчинку до дверей і, переконавшись, що вона зайшла в квартиру, швидко пішов у бік дому. Настрій був кепським. Він чомусь думав, що зараз інші часи й соціальні служби більш відповідально ставляться до своєї роботи. Але виявилося, ні. Все, як і раніше…

Дружина спочатку накинулася на Юрія, лаяла, що довго ходить. Вечеря давно охолола, вона всі очі вигляділа вікно, боячись, що з Юрієм щось трапилося.

Кристина була на шостому місяці вагітності, тому Юрій давно звик до примх і постійних змін у настрої коханої. Побачивши, що чоловік чимось засмучений, Кристина стала допитуватися, що сталося.

За вечерею Юрій розповів про Квітку, про її маленьке цуценя, яке, вочевидь, було єдиним другом дівчинки.

— Молодець, що допоміг дівчинці. Хоч поїсть досхочу, — печально мовила Кристина. — Не засмучуйся, обділених увагою дітей багато, і ми просто фізично не зможемо всім допомогти. Тим більше, у нас скоро син народиться, ти про нього дбати повинен, а не про чужих дітей.

Юрій розумів, що дружина права, і він ніяк не може вплинути на ситуацію. Тієї ночі він практично не спав. Сам від себе не очікував, що маленька Квітка так зачепить його душу.

За тиждень вони з дружиною поверталися з прогулянки. Вирішили зайти в магазин, купити щось солодке до чаю. Біля магазину знову стояла Квітка… Дівчинка гірко плакала, наче її спіткало якесь лихо.

— Квітко! Що сталося? — Юрій підбіг до дівчинки і присів поруч.

— Вони забрали Рижика! — схлипаючи, мовила дівчинка. — Хлопці відібрали його у мене й пішли в той двір.

— Стій тут, я скоро! — крикнув Юрій і побіг у тому напрямку, куди вказала Квітка.

Він повернувся буквально через п’ять хвилин з цуценям на руках. Кристина сіла з дівчинкою на лавку й утішала, як могла.

— Не плач! Дядя Юрій знайшов твою собачку, — усміхнулася дружина, побачивши чоловіка. — Юрій! Ми не повинні це так залишити. У дівчинки синець на щоці, й усі ручки в синцях. Це сліди від пальців. Квітка розповіла, що вчора її мама виховувала. Не знаю, як ти, а я викликаю поліцію!

— Викликай! — схвалив Юрій і підійшов до Квітки.

Дівчинка обійняла його за шию, стала благати не віддавати її в поліцію. Чоловік почувався зрадником, але розумів, що Квітці не можна залишатися в тому середовищі, в якому вона живе.

Поліція приїхала через п’ять хвилин. Кристина підсіла до них і стала розповідати про Квітку. Вона наполягала на тому, щоб долею дівчинки зайнялися відповідні органи.

— Ти поганий! — кричала Квітка Юрієві. — Я думала ти мій друг, а ти зрадник. Віддайте мого песика! — вимагала дівчина.

Поліцейському довелося взяти дитину на руки, щоб хоч якось заспокоїти. Через кілька хвилин машина від’їхала, а Юрій так і залишився сидіти на лавці з песиком Квітки.

— Ти як хочеш, а я його не покину! — зі злістю сказав чоловік.

— Гаразд. Давай залишимо песика собі, — погодилася Кристина. — Не засмучуйся, їй все одно буде краще в притулку.

— От мені цікаво, що ти можеш знати про притулки і про те життя, яким жила ця дівчинка? — зі злістю запитав він. — Не ображайся, але тобі ніколи не зрозуміти!

Після всього сталося, подружжя весь вечір не розмовляли. Кристина викупала песика і сиділа з ним в обіймах у кріслі. Юрій сидів у кухні, дивився у вікно. На душі було важко.

— Юрію, я весь час думаю про неї, — зізналася Кристина, зайшовши в кухню.

— Не плач, ти ж знаєш, що в твоєму положенні не можна нервувати.

— Юрію, а що, якби ми взяли Квітку собі? — тихо запитала дружина. — Мені так шкода її…

— Ти серйозно? — у Юрія сяйнули очі від радості. — Я навіть мріяти про це не смів.

— А якщо нам не віддадуть її? Адже у неї є мати, — припустила Кристина.

— Віддадуть! — впевнено промовив чоловік. — Ти ж знаєш, у мене є хороші зв’язки.

Через три місяці Юрій їхав у притулок за Квіткою. Дівчинка грала на вулиці, коли чоловік увійшов на територію притулку.

— Юрію! — зраділа дівчинка. — Ти сьогодні забереш мене додому?

— Так, сьогодні! — сміявся чоловік, радіючи як дитина.

— А чому мама Кристина не приїхала? — запитала Квітка.

— Мама чекає нас вдома. У тебе тепер є маленький братик.

— А Рижик? Вона теж мене чекає? — допитувалася дівчинка.

— Звичайно! Ти ж її найкращий друг, — усміхнувся чоловік.

Додому Юрій повертався у піднесеному настрої. Вони домоглися свого, отримали опікунство над Квіткою. Тепер він зможе спати спокійно. Так, він розумів, що всім обділеним дітям не допоможеш, але принаймні, вони зроблять щасливим хоча б одного з них. Він зробить усе для того, щоб у його дітей дитинство було краще, ніж у нього. Вони ніколи не будуть голодувати і шукати в пісочниці недоїдене печиво.