Запізніла любов: Вперше заміж у 55

Мій запізнілий чоловік… Уперше заміж у 55… Пройшли вже п’ять років, як ми відзначили весілля… Мені зараз 60 років, а моєму чоловікові – 65… Немає нічого дивного в тому, що я вийшла заміж у 55 років… У наш час таке трапляється… Дивно лише те, що це – мій перший шлюб і перший шлюб мого чоловіка… І, уявіть собі, я ніколи не збиралася цього робити! Ще в молодості, коли мені не було й двадцяти, мене залишив хлопець, якого я дуже кохала… Його звали Віктор. Покинув мене на п’ятому місяці вагітності… Спочатку, Боже прости, я хотіла звести рахунки з життям, але потім зібралася і поклялася, що ніколи не вийду заміж… Я не хотіла, щоб поруч зі мною був ще один негідник, який утече при будь-якому зручному випадку… І я дотримала своє слово… Виросла і вийшла заміж моя дочка, з’явилися онуки, а я, як уперта ослиця, тягнула самотнє життя… І не можна сказати, що чоловіки не залицялися… Було ще стільки! Але характер у мене упертий: якщо щось задумала – обов’язково виконаю… Але життя самотньої жінки зробило з мене позбавлену жіночої привабливості, грубувату особу… Однак доля – непередбачувана «пані»…

І я хочу розповісти, як все ж одному чоловікові вдалося звабити мене на шлюбний рушник… Коли я вийшла на пенсію, то, як і всі пенсіонери, вирішила зайнятися грядками… Від батьків мені залишилася невелика дачна хатинка з ділянкою землі… Добиралася я електричкою. Їхати треба було понад годину, тому я брала журнал з кросвордами – і час спливав швидко… Одного разу, на одній зупинці, до мене підсіли чоловік і жінка (видно, що сімейна пара) і маленький з вигляду похилого віку чоловічок… Спочатку всі мовчали… Потім я почула тихий голос сусідки…

– Віктор, ну, давай заїдемо до дітей, допоможемо — сором’язливо просила жінка. – Ти ж батько…

Але тут стукіт поїзда заглушив гучний голос її чоловіка.

– Ти що, дурепо, хочеш, щоб я на колінах повз перед цими дурнями?

Далі посипалася така лайка на адресу дружини і дітей, що я мимоволі глянула на своїх сусідів… Мій погляд зупинився на розлюченому обличчі крикуна – і я заніміла… Це був Віктор! Той самий Віктор, який багато років тому покинув мене вагітною! Він зовсім не змінився, тільки риси обличчя скривилися від віку і злості… Він був таким же велетнем, як і в молодості… Віктор, звичайно, мене не впізнав, але, зловивши мій погляд, істерично закричав:

– А ти чого витріщилася? Відверни очі, а то в око затреблю!

Я закам’яніла… Руки і ноги не слухалися: чи то від несподіванки, чи то від страху…

І тут сталося щось дивовижне… Маленький похилий чоловік, що сидів напроти, рішуче встав між мною і Віктором, і твердо вимовив впевненим голосом:

– Якщо ти не припиниш ображати жінок, матимеш справу зі мною. Чоловік, який так говорить з жінками, для мене – ганьба… Я тебе в рамці зігну!

У мене серце впало в п’ятки! Яка “рамці”? Так Віктор його пальцем розчавить!

Я вже налаштувалася захищати свого захисника, як раптом Віктор знітився, втиснув плечі в себе, і щось невиразно промимрив… І тоді я зрозуміла, що цей “герой-крикун” тільки перед жінками може силу показувати… А перед справжнім сміливим чоловіком одразу ж здається… І це через нього… (немає слів!) я все життя собі понівечила?! Сльози навернулися на очі… Якось усе швидко сталося, як у кіно, де тридцять років за хвилину пронеслися…

Віктор з дружиною вийшли через дві зупинки, і я заплакала… На душі було пусто і гидко…

– Навіть сльози не зіпсують ваше миле обличчя, – на мене з посмішкою дивився мій захисник… Тепер він не здавався мені “чоловічком з ноготька”… Переді мною сидів мужній і сміливий чоловік. Звали його Богдан Петрович, військовий у відставці…

Так я познайомилася з моїм майбутнім “запізнілим” чоловіком… І раптом усвідомила, що вперше за довгі-довгі роки хочу вийти заміж, хочу відчувати себе коханою жінкою…

Так і сталося…

Ми з Богданом дуже щасливі… Життя все ж мудро розставляє все на свої місця… І неважливо, в якому ти віці… Бо навіть осінь життя може наповнитися любов’ю і щастям…