Невдача у коханні: історія однієї жінки з усім, окрім справжнього почуття.

Вірі Миколаївні все життя не щастило з чоловіками. З роботою було добре, з колективом, друзями… Але з чоловіками аж ніяк. Здавалося, що завжди потрапляли любителі випити, як на зло. Батько-фронтовик вживав алкоголь усе життя, ось і прищепив їй огиду до такого способу життя на все життя. Але, мабуть, чого боїшся, те й притягуєш.

Заміж вона вийшла пізно, у 39 років. Закохалася у його гарні очі, кучеряву шевелюру й відкриту, веселу вдачу. Павло був вдівець, старший за неї, виростив двох дочок. Дітей більше не хотів. Та й Віра вже не ризикнула б у такому віці, тим більше, згодом з’ясувалося, що її Павло теж любитель випити. Вісім років вона терпіла, а потім в один прекрасний день вирішила – досить! І повернулася додому, щоб доглядати за батьком, який постарів і був прикутий до ліжка.

Так минуло десять років. Крім роботи, дому та хворого батька, вона нічого не бачила. А коли поховала батька, після сорока днів вирішила відпочити – купила путівку в санаторій.

Яким же щастям було просто відпочити, нічого не робити, нікуди не поспішати. Хоча Вірі Миколаївні вже було 57, виглядала вона чудово – була породою тих жінок, у яких краса визріває повільно і поступово, ніби осінній плід.

Не дивно, що чоловіки, які приїхали в санаторій, не лише щоб відпочити, а й щоб закрутити романи, тут же звернули увагу на симпатичну струнку жінку, якій на вигляд було не більше 45 років, і почали звертати на неї увагу. На Віру звалилося стільки уваги, скільки навіть у молодості не було. Вона навіть розгубилася, не знаючи, як реагувати.

– Та не ставтесь так серйозно до цих знайомств, – намагалася заспокоїти її 42-річна Марина, її сусідка по кімнаті. – Сюди всі їдуть відпочити, розвіятися… А раптом ви тут свою долю зустрінете – всяке буває.

– Ой, ні, Маринко, мені вже пізно когось зустрічати, заводити романи, якось смішно це виглядає. Та й не вірю я чоловікам, у молодості не щастило, чому раптом зараз пощастить?

– Та хоча б тому, що ви це заслужили. Ось повірте собі, скажіть прямо зараз – я це заслужила! А ваше мудре серце вам допоможе вибрати достойного.

Віра Миколаївна лише усміхнулася у відповідь і покачала головою. Одного вечора вона вирішила піти в тренажерний зал, щоб пограти в настільний теніс. Бажаючих було багато, тож вирішили грати один з одним по черзі.

Але найбільше їй сподобалося грати з кремезним спокійним чоловіком, приблизно її віку. Вона навіть не знала, як його звати, бо він був небагатослівним і трохи похмурим. Але грав чудово, а в тандемі з Вірою у них виходило захоплююче видовище – за три дні подивитися на їхній турнір зібрався чи не весь готель.

– Дізналась, його звуть Володимир, – повідомила Вірі всезнаюча Марина. – Мій знайомий сидить з ним за одним столом. Каже, дуже хороший порядний чоловік, не п’є, любить спорт. Три роки тому овдовів.

– Я рада, що він хороший, – стримано відповіла Віра. – Вочевидь, дуже любив дружину, якщо досі переживає, це видно по ньому.

– У мене є план, – заявила Марина. – Сьогодні під час вашого турніру я зайду і запрошу вас на танці, голосно, щоб він почув. Раптом, і він прийде. Треба ж якось вас познайомити ближче.

– Ну ти й сводня, – засміялася Віра. – Може, не варто? Ми вже не в тому віці, щоб міняти свої звички…

– Ну увімкніть свій авантюризм, хоч трохи. Невже вам не хочеться знову підкорити чоловіка, відчути своє жіноче привабливість? Та я ж бачу, що він вам подобається, і ви йому також. Це видно зі сторони.

Віра замовчала і задумалась. А чому б і ні? Чомусь вона завжди всього боїться – чужого осуду, якихось невдач. І адже так багато чого в житті втрачено.

– Добре, – рішуче тряхнула вона головою. – Давай спробуємо!

Маринин план вдався майже досконало. Коли вони прийшли на танці, через годину після тенісу, вдягнені нарядно, Володимир вже був там. Було видно, що він їх чекав, нетерпляче поглядаючи на вхідні двері.

– Він нас чекає, – прошепотіла Марина на вухо Вірі, – зразу на обличчі змінився. Ми почекаємо трохи, якщо він перший вас не запросить, то доведеться вам відкинути свою принциповість, – пожартувала Марина.

– Ну що ти, Маринко, – спробувала відмовитися Віра, – я так не можу, не вмію…

– Всьому ми колись вчимося вперше, – категорично відрізала Марина.

Володимир запросив сам на перший же повільний танець. І Віра вперше за багато років відчула себе зовсім молодою дівчиною, у якої все життя попереду – яскраве і прекрасне.

– Ви дуже красива жінка, – несподівано промовив Володимир, нахилившись до її вуха і подивився прямо в очі, і Віра почервоніла від задоволення.

– Дякую, – прошепотіла вона. Такою щасливою вона давно не була.

З цього вечора Володимир став постійним супутником Віри. Від його похмурості не залишилося й сліду, він був веселий, живий, дотепний. Вони разом ходили на процедури, сідали за один столик, разом їздили на екскурсії, грали в теніс, а тепер ще кожного вечора ходили на танці. Віра просто окрилялась, а Марина з усмішкою спостерігала за нею.

– Знаєш, Маринко, він виявляється з мого міста, навіть живе недалеко, всього якихось п’ять зупинок. Ми домовилися разом ходити в тенісний клуб…

– А разом жити ви ще не домовилися? – розсміялася Марина, дуже задоволена таким успішним розвитком подій.

– Ну що ти, дорогенька, у нас ще конфетно-букетний період. А там подивимося… Ой, мене ж Володя чекає у фойє. Ми сьогодні на концерт зібралися.

І весело пославши Марині повітряний поцілунок, Віра по-девочковому крутилася перед дзеркалом і помчала на побачення…